Давид Вебер, відомий у Дніпрі художник, народився в російському Саратові.
Проте провів там тільки перші дев’ять місяців свого життя.
Разом із батьками він мало не з пелюшок жив в українському Дніпрі. Однак із рідним Саратовом не поривав ніколи.
Саме там, зізнається, знайшов своє покликання художника.
Його дядько, який нині мешкає у Сполучених Штатах Америки, був відомим у цьому місті художником, творча майстерня якого розташовувалася просто в місцевому Троїцькому соборі.
До своєї улюбленої справи буквально змалечку залучив і племінника.
Ще років 20 тому на Саратовщині розмовляли українською
У Дніпрі 44-річного Давида Вебера знають як члена творчого об’єднання «Зрячі пішоходи» і людину, безпосередньо причетну до неординарних акцій і проектів.
Це й виставка його робіт в «Арт-квартирі», і мурал на екологічну тематику в парку культури і відпочинку імені Шевченка, й участь в акції протесту проти будівництва супермаркету, і спилювання 270 дерев на житловому масиві «Перемога», і написана в співавторстві з ще одним художником Олександром Демидовим картина «Стоп!», що застерігала від кривавого сценарію продовження Помаранчевої революції...
Тепер же Давид Вебер залишив слід і в російській глибинці – селі Озерному Аткарського району Саратовської області.
Тут, на березі мальовничої річки Медведиця, що впадає в Дон, він часто гостює в родичів дружини. І слід цей докорінно український.
Адже художник розмалював хату свого давнього приятеля Андрія Білоуса, українця по батькові, петриківським розписом.
Як пригадує Давид, ще років двадцять тому в цих краях люди і розмовляли переважно українською, яку тепер майже не чути. А почитавши історію, дізнаєшся ще більше.
Райони Саратовської та Пензенської областей займають приблизно третину Поволжя.
На початку 30-х років минулого століття ця територія була розділена між Нижньо-Волзьким і Середньо-Волзьким краями.
Причому на значній території Саратовщини розташовувалися кантони Автономної республіки німців Поволжя.
А з іншого боку дотепер збереглися цілі українські поселення. Ось така вона, «исконно русская территория».
У цій місцевості, яку вважали однією з найродючіших на території радянської держави, люди спеціалізувалися на виробництві зерна.
Не дивно, що голод 1932–1933 років був штучно створений і тут, а не лише на територіях, які на сьогодні належать Україні.
У сорока колишніх районах Нижньо-Волзького і Середньо-Волзького країв у 1933 році в порівнянні з 1927-1932 роками смертність зросла у 3,4 рази.
Українських дух в російській «ізбі»
Коли ж в Озерному з’явилася хатина з українським колоритом, люди спершу, як розповідає Давид, дивилися на його роботу (а художнику на розпис знадобився майже місяць) із подивом, адже хати у цих краях ніхто ніколи не розписував.
Але, запевняє, що не зустрів жодних проявів ворожості. Навпаки: початкове нерозуміння поступово переросло в зацікавленість, а потім — і в захоплення неповторною красою петриківського розпису.
Сам господар оселі таку ідею, як кажуть, вкладав у душу і серце Давида Вебера близько року. Аж доки обоє не дозріли до того, що найкращим засобом поселити тут справжній український дух буде саме петриківський розпис.
До речі, і сам Давид у цьому жанрі дебютував саме на теренах нинішньої Росії. Але, як зізнається, для нього, професіонала, оволодіння цією технікою труднощів не склало.
А от із матеріалами проблеми виникли: фарби художник із собою привіз з України мало, а тому довелося чимало помандрувати у пошуках необхідного.
У самому Дніпрі такий неординарний вчинок свого земляка розцінили не без політичного підтексту. І стали його обговорювати у такому ж дусі.
Мовляв, Україна вже добралася до берегів Волги швидше за нашу армію...
Більше того, одна з місцевих дніпровських газет написала, що коли Вебер розмальовував оселю свого приятеля, над нею весь час кружляли російські бомбардувальники стратегічного призначення.
Проте сам Давид до таких байок ставиться з гумором, запевняючи, що він є людиною аполітичною. І петриківський розпис у його виконанні в російській глибинці, навпаки, став таким собі закликом до миру і спокою.
