Нещодавно у Львові, в готелі «Жорж», відбулася дуже цікава подія. Точніше, не відбулася — завдяки пильності тамтешніх активістів і силовиків, які вчасно втрутилися.
Сотня жінок зібралася на... мирну конференцію, хоча офіційно це звучало так — жіночий форум «Львів — місто героїв» (так було прописано в заявці на проведення).
Організували його у місті Лева лучани, зокрема керівниця Російського культурного центру Ольга Саган.
На цій же конференції мала нібито відбутися презентація книги «Волинський пантеон. Схід-2015», виданої в Луцьку два роки тому.
Здавалося б, що поганого, що люди хочуть миру і закликають до нього? Проте форум цей виявився фейковим і пропагандистським, із явними кремлівськими «вухами»...
Провокація в «Жоржі» не вдалася, але...
Як заявила СБУ, провокація була спрямована на дискредитацію України та міста Львова.
Насправді організатори форуму планували провести «Збори матерів учасників АТО», під час яких піддати критиці державну політику, у першу чергу на сході України, і закликати до припинення антитерористичної операції на будь-яких умовах.
Серед його учасників солдатських матерів не виявилося, а Ольга Саган за російські гроші найняла зіграти цю роль пенсіонерів та студентів.
Чому антиукраїнську акцію запланували у Львові, а не в Луцьку? Напевне, тому, що у великому місті легше заховатися від ока активістів і правоохоронців. Бо в Луцьку Ольгу Саган знають, як облуплену. І провести свою «конференцію» там вона навряд чи змогла б. Хоча хто знає?..
Про діяльність цього «культурного центру» в Луцьку «УМ» писала ще восени 2014-го (публікація «Кому заважає мир на Волині»).
Тоді якраз пані Ольга пожалілася аж до ОБСЄ на «дискримінацію російської общини» у місті Луцьк, на утиски російськомовного населення в обласному центрі Волині.
Мовляв, їх залякують, на них нападають, скоюють замахи на власність, а місцева поліція, «залякана українськими націоналістами, не може нікого арештувати».
І їй самій у Луцьку загрожує небезпека, бо тамтешні «націоналісти» побили скло в її автомобілі та облили його жовто-блакитною фарбою...
Звісно, цю інформацію підхопили й розповсюдили російські інформагентства, надавши їй відповідного забарвлення.
Потерпілу особливо обурило, що машину облили саме жовто-блакитною фарбою, а міліція цьому чомусь не надає значення.
Я ще тоді зіронізувала: а якби чорною фарбою облили чи фарбами російського триколору, їй би було легше?
Уже тепер мимоволі закрадається підозра: чи не на замовлення самої Саган побили тоді її авто невідомі молодики в капюшонах?
Для російських медіа так потрібен був інформаційний привід, і вона його зробила.
Восени 2014-го керівниця російського центру навіть збиралася емігрувати з України: «Мені стало страшнувато тут жити. Реально стоїть питання про те, щоб попросити політичний притулок».
Але в Росію їхати не хотіла, а в Білорусь, бо «там добре».
Та нікуди, як бачимо, не поїхала. Бо хто буде продовжувати її справу — просування ідей «русского міра» на Волині?
Зацікавившись діяльністю культурного центру імені Черномирдіна на Волині, натрапила на інтерв’ю пані Саган білоруській ІА «Regnum Новини» від 27 квітня 2009 року.
Розповідаючи про досягнення своєї організації, вона, зокрема, сказала (цитую без перекладу): «Я украинка, но я всегда говорю, что наши земли более века были в составе Российской империи, и это было отнюдь не худшее время в истории Волыни... Мы строим свою работу на исторических фактах, которые имеют отношение и к России, и к той земле, на которой мы живём, поскольку Волынь — это исконно русская земля. Основную работу мы проводим именно с детьми, и дети у нас знают и любят русский язык».
Волинь в її уявленні була російською і залишається, треба гадати. А чому не литовська, не польська, якщо вже на те пішло, повернувшись на сотні років у минуле?
Чи сто років російського правління віддали Волинь у довічне володіння «русского міра?» Просто «мір» цей платив і досі платить гроші таким, як Саган.
І дуже немалі, якщо такі акції, як хотіли провести у Львові, організовують на четвертому році російсько-української війни.
Привезти два автобуси учасників, орендувати конференц-зал — недешеве задоволення. За ризик, напевне, доплачують чи є бойові, як на фронті?
Павутина «русского мiра» — по всьому світу
У тому, що керівники таких ось російських культурних центрів в Україні (і не тільки) є солдатами «русского міра», сумнівів уже немає. Доказів не завжди вистачає.
Та, нишпорячи у світовому павутинні, комп’ютер днями видав на-гора сюрприз, якого не чекала: на сайті з логотипом благодійного фонду «Русский мир» читаю: «Волынская область. Общестевенная организация «Русский культурный центр».
Руководитель — Саган Ольга Георгиевна. Адрес, телефон». Це той самий фонд, 10-річчя створення якого урочисто святкували в Росії цього літа.
Він заснований був на виконання указу Президента РФ Володимира Путіна від 21 червня 2007 року. Це той фонд, під патронатом якого сотні таких «культурних російських центрів», як у Луцьку, діють по всьому світу.
На сайті навіть карта є, де вони працюють. Найрясніше всіяна ними Європа і ті країни, в яких проросійські настрої домінують, що є закономірним.
Нещодавно Путін отримав звання почесного доктора Дербеценського університету в Угорщині, що викликало великий резонанс.
За кадром залишилася деталь, що на святкування ювілею найстарішого університету Угорщини в місті Печ прибула велика делегація фонду «Русскій мір», з яким він має давні дружні стосунки.
Важко уявити навіть, скільки мільйонів чи мільярдів газових доларів витрачає команда Путіна на просування ідей «вєлiкой Россii» у світі.
І це лише один благодійний фонд, а скільки їх ще засновано! Під проводом путінських держчиновників вони обплутують світ своїм павутинням не лише задля популяризації російської мови, як пишуть у своїх статутах.
Взялася рахувати по країнах світу «культурні центри» тільки «Русского міра» — і знову сюрприз. Вгадайте, у якій країні їх найбільше? І гадати не треба — в Україні.
У нас їх аж 11, у Китаї — 8, в Німеччині — 5, в Італії та Болгарії — по 4. Не важко здогадатися, де вони розташованi в Україні, окрім Донецька і Луганська: Горлівка, Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Кривий Ріг, Харків, Рівне (Луцьк у цьому списку чомусь відсутній).
Діють вони в університетах, як у Києві, до прикладу, в Національному імені Шевченка, наукових бібліотеках, театрах.
Серед документів фонду спіткнулася на слові «ідеологія». Виявляється, вона і тут є. Яка ж ідеологія у «Русского мира»?
Читаю: «Русский мир — это не только русские, не только россияне, не только наши соотечественники в странах ближнего и дальнего зарубежья, эмигранты, выходцы из России и их потомки. Это ещё и иностранные граждане, говорящие на русском языке, изучающие или преподающие его, все те, кто искренне интересуется Россией, кого волнует её будущее. Все пласты Русского мира — полиэтнического, многоконфессионального, социально и идеологически неоднородного, мультикультурного, географически сегментированного — объединяются через осознание причастности к России.
Мир — это отсутствие вражды. Русский мир — это ещё и русское примирение, согласие, русский лад, единство, преодолённые расколы ХХ века. Целый ряд знаковых событий уже формирует эту ситуацию — объединение Церквей, перезахоронение значимых фигур эмиграции».
Хоч до рани прикладай! І як з набором таких чеснот Росія в XXI столітті стала головною загрозою світової стабільності? Але то вже інше питання.
Чого коштує ця «причетність» до Росії — Україна вже пізнала і в Криму, і на Донбасі.
Пізнали Грузія, Молдова, Чечня. І робилося це цілеспрямовано й агресивно, прикриваючись гуманітарними і геть не шкідливими, на перший погляд, культурними проектами.
Показовим у цьому плані є святкування 200-річчя Миколи Гоголя, якого Москва використала по повній для свого самоствердження в Україні. І, хоч як це дивно, використовує досі.
У 2008 році в Луцьку РКЦ (російський культурний центр) під керівництвом Ольги Саган на базі місцевого університету провів солідну міжнародну науково-практичну конференцію «Гоголь и мир».
Через рік, у 2009, ця ж організація на базі інституту філології та журналістики організовує регіональний семінар на тему «Проблемы изучения и преподавания русского языка и литературы в высших учебных заведениях западноукраинского региона», в якому брав участь народний депутат і українофоб Вадим Колесніченко.
У 2011 пані Саган організувала грандіозне святкування 95-річчя Брусиловського прориву і закладання в селі Переспа каменя пам’ятника повному Георгіївському кавалеру, місцевому жителю Корнію Назарчуку, який вірою і правдою служив царю-батюшці та Росії в роки Першої світової війни.
Цю подію широко висвітлювали російські сайти. Ще одну мітку «русского міра» — георгіївську стрічку — принесла на Волинь й популяризувала з особливою відданістю теж Ольга Саган.
Уже після Революції гідності, після показових «переслідувань» думала, що ця пані вже заспокоїлася. Але ж ні, раз продавши душу, зупинитися важко.
Думаєте, сьогодні в Україні, не підконтрольній Москві, вже не діють такі ось щупальця «русского міра»? Ще й як діють! Одні пішли у підпілля, інші відкрилися.
Трохи оговтавшись та відсидівшись у тіні, вони то тут, то там виповзають на світ Божий під оновленими личинами. І знову згадали про Гоголя.
У 2017 році в Києві гоголівську премію вчителям російської мови вручала новостворена громадська організація з простою ніби назвою «За родной язык».
І в журі тут знову випливла Ольга Саган у компанії відомого політолога Михайла Погребинського, керівника ініціативної групи Віктора Медведчука Іванни Іваночко і депутата Верховної Ради від Опозиційного блоку Вадима Новинського.
Ось як описують російські ЗМІ цю подію: «Политолог Михаил Погребинский видит в этом мероприятии экстраординарное событие. «В десяти шагах от Майдана и одиозного кафе «Каратель» собрать больше ста учителей русского языка из всех регионов Украины, в том числе и из таких западноукраинских регионов, как Галичина и Волынь, устроить их встречу и наградить за работу по воспитанию положительного отношения к русскому языку и русской культуре, все это выглядит чрезвычайно необычно и удивительно», — сказал он».
Як же злорадствував портал «Русский дозор», що ця культурна подія відбулася тихо-мирно, без втручання «бандеровцев» і кровопролиття. Чекали, напевне, на провокацію, але не вийшло.
Кремлівські адепти діють у нас під носом, а ми?
А це вже найсвіжіше, що знайшла на порталі благодійного фонду «Русскій мир» — стаття «Русскій и малоросс — это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные».
Прочитала — і не повірила! Виявляється, це заголовок до репортажу із Полтавщини, де 12-14 травня 2017 року відбулися заходи у рамках культурно-гуманітарного проекту «Наш Гоголь», організований громадською організацією «Объединение соотечественников «Мирные инициативы — развитие» за підтримки... фонду «Русскій мір».
І це проводиться у нас, на четвертому році війни!
Понад 70 студентів і представників молодіжних громадських організацій відвідали гоголівські місця і, як завжди, взяли участь у пленарних і секційних засіданнях тематичних читань.
Ніби ніякої політики, тільки література. Але як знов використали Гоголя апологети «славянского единства»!
Співробітник представництва Росспівробітництва в Україні Олександр Прокопенко (цікава посада), підбиваючи підсумки, сказав: «Самому Гоголю не нужно было выяснять, украинец он или русский, — споры об этом вели его друзья и потомки.
Сам же писатель склонялся к умеренному панславизму и синтезу славянских культур». І далі: «Очень показательным в этом плане является его ответ, написанный в 1844 году на вопрос Александры Осиповны Смирновой: «Скажу вам одно слово насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская, потому что это, как я вижу из письма вашего, служило одно время предметом ваших рассуждений и споров с другими. На это вам скажу, что сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская.
Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характера, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве».
Бідний Микола Васильович, якби він знав, що його ім’я так безсовісно використовуватиметься як інструмент шовіністичної російської пропаганди, він би не наговорив стільки дурниць, як наговорив (якщо він це говорив узагалі!)
І геть свіженьке із життя «Русского міра». Цього разу вже в «ДНР». Читаю репортаж про 1 вересня у школі №20 Донецька.
Він починається зі скорботної інформації: новий навчальний рік у школах окупованого Донбасу почався з акції «Звонок Ангелам Донбасса», присвяченій пам’яті загиблим дітям Донбасу, «которых убивает Украина».
І далі з величезним захопленням вчителька російської мови та літератури Тетяна Ярцева, «постоянный участник ассамблей «Русского міра», розповідає про допомогу фонду донецьким школярикам, про засновані центри, про гранти для вишів, про педагогічні форуми в Росії.
А ще — про свої поїздки в Кремль на святкування 10-річчя фонду: «Обязательно покажу своим друзьям и знакомым и новую книгу «Лидерство по-русски», которую выпустил Вячеслав Никонов, глава фонда «Русскій мір». Проведу её презентацию в школе для коллег. Уже сам эпиграф к ней — слова великого полководца Александра Суворова «Мы русские, и потому мы победим!» — даёт уверенность в скорейшем разрешении военных конфликтов на моей родной земле».
Такі, як ця вчителька, були і є «русскiмi», які сьогодні українську землю називають «родной», а завтра можуть назвати «родной» латвійську, білоруську чи польську.
Бо там, де вони, — «всьо русскоє». До речі, сьогодні у школах окупованого Донбасу російська мова й література у 5 —7 класах викладається... 7 годин на тиждень.
«Так что можно сказать, что русскій мір с нами, русскій мір — это и мы тоже!» — патетично завершує свій репортаж донецька вчителька. І це правда. І такий Донбас ми ще мріємо повернути?
