Зоя Ружин написала близько 200 пісень.
Минулорічний військовий парад до Дня Незалежності України відкривався піснею на слова Зої Володимирівни «Україна є, Україна буде!» (музика Ростислава Демчишина).
Патріотка, заслужений діяч мистецтв, член Національної Ради жінок України і правління Українського фонду культури.
До всього Зоя Ружин збирає у полі колоски та духмяні трави і плете унікальні вінки, які стали оберегами для багатьох.
— Пані Зоя, чи багатий цьогоріч зібрали урожай?
— Зібрала. Хтось вишиває, хтось майструє, а я — плету вінки. Їду в поле, збираю колоски та різні трави. Або ж друзі допомагають заготувати рослинний матеріал. Мої вінки не схожі на інші. По центру розташовую оберіг — український вишитий рушник, а з обох боків, брамою, укладаю колоски, іноді трави, а в них вплітаю різноманітні квіти: маки, волошки, соняшники. Вінки-обереги міцні, довго стоять.
Щоправда, зробити такий вінок — не проста справа, це вимагає терпіння і наполегливості. Але кожен вінок вирізняється своїми композицією і колоритом. Плету зазвичай пізно вночі. І коли вже вінок довершено, якусь хвилинку насолоджуюсь своїм творінням серед копиці соломи та іншого приладдя. Тож практично про манікюри можна лише мріяти.
— Чому вам захотілося плести вінки?
— Колосся пшениці, жита, хліб завжди ототожнюють із добробутом, миром української родини. Змалку мені прищепили любов і пошану до колоска, за який в роки голодомору людей відсилали на каторгу. У дитинстві з колосків робили невеличкі букети-обереги зв’язуючи колосок до колоска невеличкими пучечками. І вдома, і в шкільних класах зігрівали погляд пшеничні обереги золотистим кольором та своєю витонченою красою.
Перша підготовка колосків, їх зрізання ножем на полі, дуже клопітка і довготривала праця. Хоча і велика насолода — бути серед пшеничного безмежжя. Але інколи бракувало терпіння його заготовляти. Та, мабуть, так Бог управив, що перші колоски було зібрано для вінка Тарасу Шевченку на полі біля шахтарського міста Тернівка з Василем і Пашею Нагорняками.
Днями повернулась із Дніпропетровщини, їздила разом із Мариною Саркісян, мисткинею петриківського розпису, відкривати чергову виставку її творів, продовжуючи акцію, розпочату в Києві, — «Вінок безсмертя». Із Києва привезла зроблені мною вінки до Придніпров’я для вшанування Героя України Сергія Нігояна та видатного Українця Дмитра Яворницького. За роки сплела майже 100 вінків до заходів із вшанування видатних особистостей, зокрема, Катерини Білокур, Катерини Шевченко (Бойко) — матері Великого Кобзаря, Вікентія Хвойки, Фросини Карпенко, Максима Рильського, Лесі Українки, В’ячеслава Чорновола, Олени Теліги, Євгена Березняка, Олександра Гуменюка.
— Вас можна назвати подвижницею.
— Вважаю себе патріотом України, людиною, яка прагне щось зробити для своєї Батьківщини. Створили з однодумцями такий собі самобутній (оазис) острівець українського світу, до якого можуть долучатися всі охочі. Намагаюсь жити за біблійним законом: «Ділами своїми докажи Віру свою». Не розуміла і не розумію тих людей, котрі заради грошей кидали улюблену справу, маючи талант і хист. Мені здається, що свою місію усвідомила, і тому відчуваю себе на своєму місці. Звісно, багатьох дивує мій спосіб життя. Але втішає те, що моя родина змирилася з моїм подвижництвом і ставиться з розумінням до зайнятості в численних заходах, більшість яких сама ж ініціюю.
— Яку назву має ваш острівець українського світу?
— Я маю на увазі громадську організацію «Поступ жінок-мироносиць». Із перших днів ми будували її діяльність на християнських засадах: служіння Богу і Добру. Слово «поступ» означає невпинний рух уперед, до кращого. А мироносиці — за Біблією, жінки, котрих Господь удостоїв першими сповістити світові про Воскресіння Христове. Як, бачимо, сьогодні роль, місія, Жінки і залишається такою — сповістити світ про воскресіння всього кращого, святого...
— Минулорічний військовий парад до Дня Незалежності відкривався піснею на ваші слова «Україна є, Україна буде!» Як почали пісні писати?
— Ще у 1998 році на з’їзді Асоціації фермерів України цю пісню затвердили як гімн громадської асоціації. Взяли її до свого репертуару багато колективів, зокрема і діаспоряни.
Загалом у моєму творчому доробку майже 200 пісенних творів, написаних у співавторстві з українськими композиторами — Віталієм Кирейком, Володимиром Павліковським, Дмитром Антонюком, Юрієм Решетарем, Юрієм Шевченком, Олександром Ткаченком та іншими. Є пісні, написані і для дітей.
Нині готуємо до друку колядки і щедрівки «Сяють весело зірки» на музику композиторів-класиків Левка і Жанни Колодубів. Трохи раніше побачила світ збірка дитячих пісень «Віночок» — написана у співавторстві з Василем Биченком. У збірці є не лише текст, а й методичні рекомендації щодо розучування пісень із дітьми на уроках співів.
Хочеться, щоб діти співали українські пісні, щоб змалку проймались благодатними вібраціями звучання народних інструментів, рідної мови. А взагалі, у співавторстві видано майже десяток книжок. Зокрема дитячі «Золоті колоски», «Дарунок неба», «Віночок» оформлено з родиною Вакуленків: мисткинею петриківського розпису Тамарою та Олександром і Олесею.
— Знаю, що колись на своїй малій Батьківщині — Дніпропетровщині — ви популяризували петриківський розпис.
— Не лише на Дніпропетровщині... Приїздила у столицю й організовувала так звані пересувні виставки майстрів петриківського розпису, моїх земляків: Федора Панка, Ганни Самарської та інших митців. Скажімо, брала дитячі картини, вішала на коромисло, брала його на плечі і ходила отак по навчальних закладах Києва (та інтернатах системи Собезу), уявляєте? (сміється). Але дарма, що я виглядала дивакуватою. Я бачила захоплення в очах і дорослих, і дітей роботами петриківського розпису. І саме тоді я відчула в собі ще одне покликання — допомогти українцям повернутися до своїх першоджерел через реальні дійства і поетичне слово.
Ми маємо унікальні культурні та історичні скарби, але багато хто з українців навіть не знає про них. Свого часу була виконавчим директором двох толок з реконструкції трипільської хати в селі Трипілля на території музею «Прадавня Аратта-Україна», який очолював знаний меценат і колекціонер Олександр Поліщук. Саме за його підтримки видали книгу, присвячену першовідкривачу Трипільської культури Вікентію Хвойці «З неподільного зерна». Інша книга, казкові оповідки про Трипілля «Золото Роду», видана за підтримки мого земляка Олександра Рудя, а проілюстрована художником Олександром Охапкіним.
— Які ще знакові проекти були у вашому житті?
— Звісно, книжкові, пісенні, а також: виготовлення ялинки-економ класу з гілок хвойних дерев, з відповідним національним дизайном, всеукраїнська акція до 200-річчя від дня народження Кобзаря «Тарасова верба», мистецька вітальня «Сила духу українців». Особливо на часі діяльність «Мистецького спецназу», який з травня 2014-го і донині діє. Незабутні дійства проводимо із соратниками у хаті-мрії Великого Кобзаря, яку побудував Президент України Віктор Ющенко у селі Нові Безрадичі поблизу Києва.
Щороку я організовую поїздку до Канева в акції «Обніміться ж, брати мої...». Біля підніжжя Чернечої гори до нас приєднуються канівці — як представники влади, так і прості люди, й ми урочистою ходою піднімаємося на гору. Мітинг, який ми проводимо біля могили Тараса Шевченка, завжди дуже теплий. У багатьох, особливо тих, хто вперше, від побаченого і відчутого бринять сльози.
