Літературознавець Ірина Бетко: Україністика в Польщі є повноцінною науковою дисципліною

— Ірино, ви поїхали з Києва понад двадцять років тому...

 

— Я викладаю в Польщі досить давно. Працювала в Інституті літератури, захистила кандидатську дисертацію. На Конґресі Міжнародної асоціації україністів познайомилася з польськими науковцями, які запропонували мені викладати в одному з їхніх університетів. 

 

— А чи були у вас вагання, їхати чи не їхати, адже лишати рідний дім та кревних не так і легко. 

 

— Ні, то було щось зовсім інше — велике зацікавлення й ентузіазм. Щоправда, тоді я ще не мала досвіду викладання, а польською мовою лише читала фахову літературу. Тоді думала: їду на рік чи на два. Але ця пригода триває вже більше двадцяти років. Отже, свого часу було зроблено правильний вибір.

 

— Ви вже багато років викладаєте україністику. Наскільки цей напрям славістики запитаний у Польщі?

 

— Польща відрізняється від інших країн Східної, а особливо Західної Європи тим, що має великі історичні зв’язки з Україною. У Польщі здавна живе багато етнічних українців. У середині 90-х поляки вирішили побільше довідатися про свою сусідку. Саме тоді в польських університетах помітно збільшилась кількість україністичних закладів і предметів. 

 

— Ким є ваші студенти? Це етнічні українці? 

 

— Не лише. І поляки також. Під моїм науковим керівництвом було захищено два докторати (по-нашому — кандидатські дисертації) з україністики, і їх зробили полячки, не українки. 

Україністика в Польщі є повноцінною науковою дисципліною, бо нею займаються не лише етнічні українці. Навіть ті польські студенти, які обирають русистику, також вивчають українську як другу східнослов’янську мову. 

— Ви в Польщі вже багато років. І можете судити про ставлення поляків до українців. Зараз багато говорять про погіршення стосунків між Україною і Польщею. Наскільки ви це відчуваєте?

 

— Не буду глобально судити про ставлення поляків до українців, лише поділюся власним досвідом. Так, польські медіа час від часу говорять про польсько-українські конфлікти з часів Другої світової війни тощо. Але на моїх стосунках із польськими колегами це не позначилось. 

 

Коли почалися криваві події в Україні на початку 2014 року, поляки висловлювали мені щире співчуття, що на моїй батьківщині стало так неспокійно. До речі, репортажі про лютневі події на Майдані транслювали у Польщі «наживо». В інших країнах такого детального висвітлення наших українських справ не було. Тим часом поляки завжди виявляють підвищене зацікавлення ситуацією в Україні.

 

— Отже, ви можете сказати, що, попри давні образи, в українсько-російському конфлікті поляки на боці України?

 

— Знов-таки, замість узагальнювати — розповім, як це виглядало у Вармінсько-Мазурському університеті, де викладаю вже давно, від 2005 року. Відразу після анексії Криму на нашому Гуманітарному факультеті відбулася незапланована стихійна конференція, де польські політологи та геополітики намагалися дати зважену оцінку тому, що відбулося. Спільним мотивом їхніх доповідей було засудження російської агресії. 

 

На цьому тлі різким дисонансом пролунав виступ одного журналіста: мов­ляв, ми не можемо перекреслювати велику російську культуру (котрої, що істотно, ніхто з присутніх не кривдив...). Тому пану, однак, рішуче дали зрозуміти, яким блюзнірством відлунює його недоречна заувага у контексті факту порушення територіальної цілісності України. 

 

— А наскільки змінилися в останні роки стосунки Польщі і Росії?

 

— Наведу лише один промовистий приклад. Наприкінці лютого цього року в нашому університеті відзначалося 15-річчя регіональної партнерської співпраці Вармінсько-Мазурського воєводства з Калінінградським округом. Прибув посол Росії в Польщі. Його виступ шокував усіх як взірець кричущої антидипломатії, а також цілковитої нездатності до регіонального мислення. 

 

— Про що говорив посол Росії в Польщі? 

 

— Розумієте, то була за змістом локальна культурно-господарча подія. Тим часом посол доволі брутально використав цю нагоду, аби задемонструвати агресивну зовнішню політику Кремля. Він читав свій виступ польською мовою, розвиваючи тези, зовсім не адекватні до ситуації. Зокрема, позитивно оцінив той факт, що Крим нарешті став російським, — на противагу тому, що в Польщі руйнують пам’ятники російським визволителям від німецько-фашистських загарбників. Однак у Польщі ніколи не забудуть, що від рук тих «визволителів» загинуло чи не більше поляків, ніж від рук нацистів! 

 

— Як аудиторія прореагувала на той виступ?

 

— Усі присутні — студенти та викладачі Вармінсько-Мазурського університету — були глибоко розчаровані. Запанувала гробова тиша. Оплесків, очевидно, не було. Але й гнилі помідори не полетіли. Можливо, ними не озброїлися, бо не очікували такої анахронічної риторики часів холодної війни... 

 

— Я розумію ваше шляхетне обурення, але останнім часом у світі звучить багато незрозумілого. Світ знову божеволіє, і, як висловлюєтесь ви, гуманітарії, дискурс божевілля йде з Росії.

 

— Я б тільки уточнила — з путінської Росії. Знов пошлюся на власний досвід: кілька разів на рік беру участь у міжнародних наукових конференціях, де завж­ди є вчені з Росії. Вони ніколи й нікому не нав’язують панівного політичного дискурсу своєї держави, навпаки, їм дуже соромно перед закордонними колегами за дії нинішньої російської влади, а в українців ледве не просять вибачення. Все-таки справжні гуманітарії бачать різницю між правдою і кривдою.

 

— На жаль, і науковий дискурс зараз вульгарно політизується... 

 

— Тож давайте говорити про академічну науку, вільну від політичної заангажованості...

— Ви не лише викладачка, а й авторка ряду наукових праць. Розкажіть про них.

 

— Мій скромний доробок на сьогодні налічує чотири монографії та понад півтораста статей, де робиться спроба нового прочитання вибраних творів красного письменства. 

Мої літературознавчі зацікавлення концентруються переважно на матеріалі української класичної та сучасної літератури. Усі мої книги вийшли накладом польських наукових видавництв, шкода, що їх практично не знають в Україні. 

 

— Можливо, згодом це зміниться. Цікаво, що ви, зокрема, використовуєте підходи аналітичної психології до аналізу текстів української літератури. 

 

— Цей перспективний дискурс у нашій культурній свідомості ще не осмислено належною мірою. Звідси — такі прикрі непорозуміння, як хоча б оте псевдотермінологічне словосполучення «національний архетип». Вживають його не лише журналісти, а й науковці, не розуміючи, що архетип є архаїчною структурною одиницею людської психіки — до-етнічною й водночас над-національною. Можна сказати: «архетип національної святині», «національний символ», — але «національний архетип» — то абсурд.

 

— А польські журналісти завжди адекватно вживають терміни?

 

— І в польській пресі також, на жаль, практикується некоректне вживання академічних термінів у медійному дискурсі. Науковці не завжди мають на це вплив.

 

— Гаразд, говорімо про речі, на які науковці вплив мають. Отже, хоч ви й поїхали з України більше двадцяти років тому, але продовжуєте працювати на українську культуру та на її поширення за межами України.

 

— Так, у цьому плані мені пощастило. Відчуваю зацікавлення моїх студентів українською літературою і культурою. Можливо, згодом вони фахово вивчатимуть і перекладатимуть свої улюблені твори рідною польською мовою, перші публікації й перші успішно захищені дисертації вже є. На ниві української культури працює й мій син Павло Снопков, який виріс у Польщі. Він пише докторат iз філософії по творчості чи не найцікавішого і найзагадковішого з українців Григорія Сковороди. 

 

Наших геніїв за межами України ще не знають. І тому кожна праця про них є цінною, бо в такий спосіб світова гуманітаристика поступово збагачується українськими духовними досягненнями. Науковий керівник Павла — відома дослідниця історії польської філософії професор Ева Стажинська-Костюшко — всіляко підтримує його сковородинознавчі наукові пошуки. Ми робимо улюблену справу, вкладаючи в неї усі свої сили. І це саме в собі є правдивою вартістю.