Дивлячись на картини української художниці, мистецтвознавця Венери Сабірової, перше, на що звертає увагу, це оригінальність стилю — зображення на картині плавно переходить за межі рамки, у простір.
Та й структура матеріалу — скло, що також незвичне нашому спогляданню. Але у цьому є щось таке, що зачаровує...
Одна з виставок художниці, що пройшла в Києві, називалася «Осінь — початок весни!»
А яке ставлення до інших пір року? Про все розпитуємо сонячну людину — Венеру Сабірову.
— Венеро, у вас є і зимові пейзажі, але у назвах виставок превалює весна. Яка пора року надихає вас творити?
— Гармонія природи — це саме те, що мене надихає. Навіть незважаючи на пору року та стан погоди за вікном. Скажімо, буваючи в Карпатах на полонині, я бачу отару овець та відчуваю аромат трави, яку вони жують! Зелений колір іноді набуває такого ж аромату, як і та трава. Вранішні маки на ранковому росяному полі виглядають казково та запам’ятовуються відчуттям прохолоди й кольором прозорих пелюсток.
Про відчуття природи можна говорити довго, але моя творчість більше спрямована на фарбу та форму. Якщо кількома рядками, то я люблю цей прекрасний світ. А ще більше люблю творити своїми руками те, що приносить хоч часточку щастя та посмішку. Дуже хочеться дати людям ту легкість, любов, чистоту, якої достатньо у природі.
— І берете сюжети для своїх картин із природи...
— Звісно. Візьмемо хоча б триптих осінніх дерев під назвою «Перший заморозок». На картині три дерева зображені в осінню пору, в один день, в різний час. Осінній ранок починався із білого інію на всьому навкруги, на деревах, на золотому різнобарвному листі, на кінчиках пожовклої трави. За дві-три години колір кардинально змінився, яскраво засяяло сонце. Цей сюжет я побачила у звичайному лісі на Київщині. Якось товариш мого чоловіка запропонував нам розділити його враження від улюбленого, незвичайного (для знайомого) місця.
І коли туди поїхали, саме в той день був перший заморозок, і дійсно, місце було незвичне, ми потрапили в оточення старих та молодих дубів, купи молодих берізок, зарослого ставка... — від вражень і народилась серія картин.
Подобаються дерева, які ростуть у воді та в ній віддзеркалюються. Цю картину я побачила з води, коли на човні по розлитій зачарованій Десні ходили. Коли немає особливих вражень, відчуттів, творчої потреби зобразити красу — тоді немає сенсу навіть підходити до полотна та фарб.
— Багато ваших робіт виконано на склі. Чому обрали цю основу?
— Якось так складається, що не ми щось обираємо. Так трапилось і зі склом. Справді, сьогодні мене найбільше приваблюють поєднання прозорості та легкості скла і веселкова виразність вітражних фарб, особлива енергетика та надзвичайні відчуття від спілкування з олійними фарбами. Хочу, щоб любов переповілась через картини усім, хто дивиться на них, щоб від промінчиків сонця, які присутні в кожній моїй картині, було світло, тепло та весело.
Якщо розказати кількома словами про саму техніку, то це так звана вітражна техніка, що з’явилась у Західній Європі близько ІІ ст. до н.е. У нас, в Україні, ще з давніх-давен люди прикрашали в селах усе, що можна було прикрасити, в тому числі й скло. Народні картинки на склі не можна було назвати класичними вітражами, але за своєю суттю вони ними були. Сьогодення розвитку мистецтва України — це відродження та розвиток традиційних українських ремесел, у тому числі й живопису на склі. Сучасні матеріали та технології дають можливість розвивати це прекрасне мистецтво.
— Першу свою мальовану роботу пам’ятаєте?
— Не тільки пам’ятаю, а й її зберегла. Це картина-віддзеркалення «Нарциси», дивлячись на неї, бачимо один колір, у віддзеркаленні — інший. Наразі ця картина прикрашає мамин будинок на Дніпропетровщині. До речі, саме моя мама прищепила мені любов до мистецтва, та й сама все життя малювала та будувала, розповідала мені про художників та про значення творчості. А якщо заглянути в мій родовід, то в нашій родині були й ізограф, і художники, і майстри, і майстрині, і будівничі.
— У вас мистецька освіта?
— Перша вища освіта відразу після школи не була творчою. Малювати та щось створювати було природно для мене, тому як спеціальність її не розглядала. Пройшли роки життя, які супроводжувало відчуття, що я не тим займаюся. І тільки у 2007 році я вирішила залишити справу, якою займалась більше двадцяти років. У 2008 році вступила до Київської національної академії мистецтва та архітектури з легкістю та закінчила її з дипломом магістра з відзнакою.
Спочатку думала зайнятись науковою роботою як мистецтвознавець, але створення картин фарбами на матеріалах різного походження — перемогло. Маю бажання не просто створювати картини, а щоб тільки з гарним настроєм та позитивними думками. У моїх роботах сонце зазирає промінчиками у кожне вікно, намагається доторкнутись до кожного обличчя! Посміхнись йому! Зрадій йому!
— Хто вам допомагає робити персональні виставки?
— Сім’я мене надихає та допомагає і словом, і ділом. Мій чоловік Сергій Коваленко — мій перший глядач, критик та поціновувач, тонко відчуває те, що я роблю, великий помічник в організації та проведенні персональних виставок. Цьогоріч пройшла виставка «Весна — Різдво душі», на відкритті якої лунали прекрасні авторські мелодії мого чоловіка та вірші друзів, які відчувають мої картини. До речі, напередодні відкриття кожної виставки ніби самі, на єдиному подиху мною пишуться тексти вступного слова, концепції-притчі та концепці-казки.
