Цьогоріч у рамках четвертого Фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків «Чілдрен кінофест» майже 40 тис. глядачів із 21 міста України безплатно могли переглянути низку українських та зарубіжних дитячих кінострічок.
Серед них — латвійський фільм «Люблю тебе, мамо» (Mammu, es Tevi milu), покази якого організували за підтримки Посольства Латвійської Республіки в Україні.
Фільм розповідає про тринадцятирічного школяра Раймонда: отримавши в школі чергове зауваження за поведінку і не бажаючи засмучувати маму, він вирішує збрехати.
Одна брехня тягне за собою іншу, і в якийсь момент ситуація виходить із-під контролю.
Прем’єра фільму відбулася ще у 2013 році на «Берлінале», де він одразу виборов гран-прі фестивалю.
У тому ж році стрічка стала переможцем кінофестивалю в Лос-Анджелесі, удостоїлася найвищих нагород у Чехії та Данії — Європі вона нагадала про гарні традиції латвійського повнометражного кіно.
На батьківщині фільм не лише отримав найвизначнішу нагороду «Великого Крістапа» 2014 року, а й став переломним моментом сучасного національного кінематографа.
Про це ми говорили, зустрівшись в одній із ризьких кав’ярень із виконавицею головної ролі — мамою і у фільмі, і в житті (виховує двох дітей).
Акторка працює в ризькому театрі «Дайлес», знімається у кіно. Вона практично не спілкується з пресою і не дає інтерв’ю, однак для «України молодої» зробила виняток.
«Коли прийшла на кінопроби, то особливо не сподівалася на успіх»
— Віто, коли ви почали зніматись у фільмі «Люблю тебе, мамо», чи відчували, що в нього буде щаслива доля?
— Я давно працюю в театрі, і можна сказати, що в мене там досить щаслива доля: граю багато різноманітних цікавих ролей. Але кіно якось увесь час проходило повз мене. Роль мами у фільмі «Люблю тебе, мамо» була моєю першою великою роллю. Я не така молода актриса, і, звісно, хотіла щось зіграти й у кіно.
Але коли в 90-х роках я почала працювати в театрі, кіноіндустрії в Латвії практично не існувало. В радянські часи кіно було досить потужним, а потім грошей не стало і протягом десяти років знімалося дуже мало фільмів, на це виділялось недостатньо коштів. І якщо ти не потрапляв у той рідкісний фільм, то шансів зніматись більше не було.
А після 2000 року в кіно прийшло нове покоління молодих режисерів, які навчались за кордоном. То було нове покоління з новим мисленням. Серед них Яніс Нордс — молодий латвійський режисер, який вчився, здається, в Естонії та Англії. Коли я прийшла на кінопроби, то особливо не сподівалася на успіх, тому з легкістю сприймала увесь процес. Але мені пощастило. І доля фільму теж виявилася щасливою — так багато фестивалів, нагород... Його дуже добре прийняли і в Латвії, і за кордоном.
Я думаю, нагорода Міжнародного Берлінського кінофестивалю стала переламним моментом у мисленні латвійців: і актори, і глядачі зрозуміли, що ми теж тут можемо знімати дуже хороше кіно, цікаве не тільки в Латвії, а й у Європі. Пізніше з’явились також інші фільми, які отримували міжнародні нагороди, але «Люблю тебе, мамо» став першою ластівкою. Для мене це велика подія.
— Але не тільки фільм отримав найвищу оцінку жюрі. Ви теж стали кращою актрисою, отримавши «Великого Крістапа» — найвизначнішу нагороду у сфері латвійського кіномистецтва.
— Так, перша роль — і відразу «Великий Крістап». (Сміється).
— Як складались стосунки з вашим партнером по фільму Крістофером Коноваловим, який грав вашого сина Раймонда? Він хоч і актор, але все-таки дитина...
— Він усе-таки дитина. І доволі розпещена, бо наймолодший у сім’ї — в нього є старші брат і сестра — звик завжди отримувати все, чого забажає. Іноді з ним було досить нелегко. Я дивилась, як режисер, у якого на той момент не було дітей, працював із Крістофером, і дивувалась. Яніс Нордс, на мою думку, дуже хороший психолог. Коли Крістофер втомлювався чи висував свої вимоги, як то: не буде «кока-коли» — не буду більше зніматись, або їстиму тільки такі й такі чіпси і нічого іншого, — режисер погоджувався: ну гаразд, почекаємо поки принесуть, зараз усе буде. І поступово все налагоджувалось і зйомки продовжувались.
Особисто я не няньчилась із ним, трималась трохи на дистанції. Та й самому Крістоферу не було легко: нічні зйомки, він усю ніч має кататись на самокаті по Ризі... Йому ж років 12 тоді було. Уявляю: якби я насправді була його мамою, такий графік сина не порадував би мене. Звісно, він втомлювався і від того капризував. Але те, що Крістофер зробив у кадрі, — колосальний плюс для фільму. У нього є якась правдивість на екрані, певно, вона в ньому закладена від природи. Адже кастинг на роль Раймонда теж був величезним, і вибрали саме його. Якщо під час зйомок із ним було нелегко, то для самого фільму дуже добре, що саме Крістофер зіграв головну роль. Професійний рівень важливіший, ніж особистісний, адже глядач той інший план не бачить.
«Виховую дітей одна. Це мій вибір, і я вважаю його правильним»
— На мою думку, у вас вийшов гарний дует.
— У мистецтві важливий ось цей «збіг». Навіть між дорослими акторами буває, що щось збігається або не збігається. Навіть не знаю, як це «щось» назвати — природа почуттів, напевно. У нас із Крістофером збіглось.
Перед початком зйомок режисер організував час так, що ми з Крістофером Коноваловим мали змогу провести якийсь час разом: відвідували розваги для дітей, розмовляли. Це допомогло зблизитись, так би мовити «склеїтись», між нами виник контакт, що було дуже важливо для фільму.
Цікаво, що коли почали працювати над сценарієм, Яніс Нордс спочатку думав, що роль мами буде зовсім невелика. Але сценарій був ще в процесі написання, не завершений. Ми з Крістофером імпровізували якісь діалоги, він записував. Потім режисер обговорював зі мною, радився, чи вставляти ті або інші епізоди... Поступово ми цю роль розширили, зробили більшою.
— І тоді фільм став не тільки для дітей, а й для батьків...
— Думаю, це дуже добре. Якби він був винятково для дітей, це обмежило б його, не вдалося б досягти тієї глибини.
— Як ваші власні діти сприйняли фільм?
— Тоді вони були ще маленькими. Моїй дочці Елзі незабаром виповниться 12 років, а сину в серпні буде 9. А то ж був 2013 рік... Коли моя дочка дивилась прем’єру в Латвії, то під час тих страшних пригод Раймонда заплющила очі — вона дуже хвилювалась, боялась, як усе закінчиться. А потім сказала мені: «Мамо, ну ти все-таки не дуже хороша там була». А син спокійно відреагував, але тоді він був ще зовсім маленьким.
— А як ви самі сприймаєте роль мами? Зрозуміло, що дорослі дивляться по-іншому, ніж діти.
— Цей фільм якоюсь мірою про мене. Життя склалось так, що я теж виховую дітей одна. Це мій вибір і я вважаю його правильним. Звичайно, одній важко. Але краще бути щасливою мамою, ніж нещасливою дружиною. Коли я дивилась фільм на екрані, звичайно, також звертала увагу на те, що в конкретному епізоді мені вдалось чи не вдалось як актрисі, як цікаво зробили монтаж... Але коли ми дивимось з іншого ракурсу, все-таки подібне життя є у багатьох, і в мене також: приходиш з роботи, звичайно, втомлена, спитала у дітей: «Поїли? Виконали домашнє завдання?» і на інше вже сил не лишається. З одного боку, трагічно, що ми так мало уваги можемо приділяти дітям, з іншого — капіталізм теж тисне на нас.
Після прем’єри на «Берлінале» був ще один сеанс у Латвійському посольстві в Німеччині, — після перегляду до мене підходило так багато жінок і казали: цей фільм про мене, в мене теж у житті так. Думаю, саме тому фільм і мав такий великий успіх, бо ситуація усім знайома, таке зараз життя. Кіно справді багатьох зачепило, влучило, як кажуть, «у десятку».
— Під час показу фільму в кінотеатрі я спостерігала за реакцією дітей — вони дуже співпереживали головному герою. Деякі з них емоційно коментували вголос: «Ну давай! Розкажи їй!». Мені теж здається, що було багато моментів, коли між мамою і сином був справжній контакт і траплялась не одна нагода розказати... А ваші діти вам довіряють? Розказують про неприємні ситуації?
— Мені здається, поки що довіряють. Але, думаю, той момент, коли перестануть довіряти, дуже важко виявити. Ну тобто я зараз кажу «так, довіряють», а насправді, може, то я тільки так думаю, що довіряють. (Сміється).
Коли вийшов фільм, мої діти були маленькими і я спілкувалась із ними по-іншому, ніж із моїм сином по фільму Раймондом. Але пройшов час, вони подорослішали... Відчуваю, що тепер треба шукати нові шляхи, інші способи контакту. Звісно, буває, я дуже втомлена і кажу: «так, ану марш спати!» (Сміється). Трапляється, але розумію, що з ними так більше розмовляти не можна.
Романтичне ставлення до ролей
— Як ви готуєтесь до ролі, коли не маєте власного досвіду в потрібній сфері?
— У фільмі «Люблю тебе, мамо» я грала лікаря. Там був епізод, де я проводжу гімнастику для вагітних з підготовки до пологів. Я цього боялась, тому що вагітні жінки були справжніми. Неподалік мого будинку є лікарня, куди також ходять вагітні, а лікар, яка проводить з ними гімнастику, дуже колоритна жінка. Я кілька разів туди ходила, щоб зрозуміти і відчути, як це відбувається. Готуючись до ролі, потрапляєш у такі місця і спілкуєшся з такими людьми, що й на думку не спало б, що таке може статись!
— Я дивилась вашу фільмографію. Зараз ви знімаєтесь у фільмах, серіалах...
— У серпні розпочалися зйомки серіалу про пластичних хірургів «Чуже обличчя». Я граю дружину хірурга, бізнес-леді, у якої свій ресторан. Це теж зовсім нове для мене амплуа. В Україні, мабуть, багато фільмів і серіалів знімають, а в Латвії не так уже й багато — у нас маленька країна.
— Та давайте повернемось до фільму «Люблю тебе, мамо». Скільки в цій ролі особисто від вас?
— Думаю, досить багато. Те, що стосується ролі мами, а не лікаря. Як і мама Раймонда, не можу сказати, що я дуже лагідна мама. Звісно, не завжди. Не знаю, чому так склалося: життя таке, такий характер. Але я ніколи не била своїх дітей, а у фільмі мені довелось це зробити. Мені це далось дуже важко, той епізод перезнімали багато разів... І сльози Крістофера в кадрі були справжніми — після того він якийсь час зі мною не розмовляв. Хоч я актриса і повинна вміти зіграти все, мені було дуже нелегко.
— А щось із самої ролі залишається у вас, впливає на характер?
— Дуже цікаве питання, я іноді думаю на цю тему. Якийсь слід великі ролі в акторові, безперечно, лишають. Під час підготовки до ролі все-таки багато з себе дістаєш, може навіть, темні фарби — так теж буває. Так що, гадаю, лишається. Головне тут не втратити себе. А то в кінці життя будеш тільки цитатами з фільмів і вистав говорити. Особливо це стосується чоловіків, коли вони спілкуються з жінками; тоді думаєш: о боже, я вже десь це чула раніше! Коли в театрі між акторами трапляються романи, я задаюсь питанням: цікаво, ці фрази з якоїсь ролі? (Сміється).
— Як вам здається, які ваші риси характеру допомагають грати в театрі, зніматись у кіно?
— Думаю, в мене хороша фантазія. А ще я дуже, навіть занадто, чутлива. Один момент — і я можу плакати або сміятись. Для актора важливо, щоб емоції виникали відразу, на сцені немає часу на довгу підготовку. Мені також подобається заглиблюватись у якісь теми, над якими люди в звичайному житті навіть не задумуються.
Під час навчання в театральній студії одна актриса мені сказала: «Віто, ти єдина зі свого курсу ще довго будеш зберігати таке романтичне ставлення до своїх ролей». Тоді я подумала: що вона хоче цим сказати? А тепер розумію, що в мені справді щось таке є: усі ролі для мене як діти — я про них думаю, піклуюсь, певною мірою, це частина мене. Мабуть, це і є ті риси характеру, які допомагають.
