Про спільну партію, в якій опинився би і Юрій Луценко, і Олександр Турчинов, говорили ще кілька років тому.
У 2012 році, під час одного з судових засідань, на яких розглядалася кримінальна справа, порушена проти Луценка, останньому вдалося сфотографуватися з екс-президентом Польщі Александром Кваснєвським, а також переговорити з тодішнім неформальним лідером «Батьківщини» Олександром Турчиновим.
Саме після цієї розмови Турчинов зазначив, що його співбесідник «має багато цікавих пропозицій. Юрій продовжує жити політичним життям», — додав він.
Турчинов уточнив, що мова йшла про створення спільної партії — щоправда, на базі «Батьківщини».
Минуло менше двох років, і життя сплутало двом фантазерам усі карти: Турчинов вийшов із «Батьківщини» та влився у лави «Народного фронту», а Луценко пройшов до парламенту у складі президентської БПП.
Ще три роки по тому знову заговорили про єднання секретаря РНБО та очільника Генеральної прокуратури. Проте навіщо такий дуумвірат потрібен як першому, так і другому?
У пошуках вільної ніші
В інтерв’ю одному з видань політолог Вадим Карасьов зазначає, що спільний проект Турчинова та Луценка міг би стати не конкурентним для президентської сили, а партнерським: «Після виведення з гри Саакашвілі вільною лишається правоцентристська ніша, на якій потрібно обмежувати Тимошенко і відбирати її електорат. На лівому проросійському фланзі влада своє завдання виконала: роздробила на різні партії колишніх «регіоналів», а тепер треба взятися за інший сектор».
Тож нова партія Луценка—Турчинова може стати своєрідним проектом «Анти-Юля», який буде товктися на її полі та при цьому мінімально завдавати електоральні збитки БПП.
І, звісно, максимально дистанціюватись від ярлика «партії влади». Такі собі «нові старі обличчя».
Що ж, немає сумніву в тому, що на Банковій аплодуватимуть будь-кому, хто візьметься якщо не нейтралізувати Юлю, то принаймні розпорошити її електорат.
Передбачається, що дует «Луценко—Турчинов» збере в один гурт найбільш нетоксичних політиків, які обиралися від партій БПП та «Народного фронту».
Юрій Луценко при цьому буде грати роль «інформаційного тарана» при «сірому кардиналі» Турчинові, на чиї плечі ляже побудова логістики, робота штабів і бюджетування.
Втім остаточних домовленостей між двома політиками поки що нема або ж вони просто не афішуються.
Всі розмови про єднання Турчинова та Луценка — лише на рівні переказу версій.
Наразі доволі складно уявити собі «близьку» і довірливу комунікацію між Президентом Порошенком та Олександром Турчиновим (адже без благословення першої особи новий проект не матиме успіху).
Все-таки для Порошенка Турчинов був і лишається чужаком — навіть попри свій високий пост, котрий той займає останні роки.
Буває, що секретар РНБО робить заяви, які доводиться спростовувати Президенту (або, як у випадку з законом про реінтеграцію територій), виступає з ідеями, якими він «торпедує» Петра Порошенка і цим підставляє його в очах Заходу.
Що ж стосується Юрія Луценка, то про нього розмова окрема. Будучи надзвичайно амбітною людиною, Генпрокурор може легко наразити Порошенка на небезпеку.
Зокрема, у тому випадку, якщо, запустивши «іменний» проект, він разом із Турчиновим почне перетягувати електоральну ковдру на себе. Один такий випадок ми вже сьогодні спостерігаємо.
Володимир Гройсман, якого вважали стовідсотковою креатурою Президента, опинившись на посаді Прем’єра, часто-густо намагається вести самостійну гру, яка дратує президентське оточення.
Ще більшою мірою до цього є схильним Юрій Луценко, котрий у минулому залишав усіх своїх політичних покровителів, аби вчасно зістрибнути з потопаючого човна та перебратися на інший, більш надійний плавзасіб.
Так було й у випадку з Олександром Морозом, і у випадку з Віктором Ющенком (згадаймо спільний проект «Нашої України» та «Народної самооборони»), й у випадку з Юлією Тимошенко.
Ще сидячи у в’язниці в 2013-му, Юрій Віталійович оголосив про створення громадянської ініціативи «Третя українська республіка», а коли вийшов на волю, ця ініціатива трансформувалась у партію «Третя республіка», яку певний час очолював Роман Безсмертний.
Значних висот із «Третьою республікою» Луценко не досяг, і, враховуючи те, що посада Генпрокурора — далеко не апогей його лідерських потреб, немає нічого дивного в тому, що тепер політик шукає для себе новий формат самовираження.
Однак слід узяти до уваги , що, за розкладом, у 2019-му президентські вибори відбудуться раніше за парламентські (якщо тільки останні не пройдуть достроково), а це означає, що багато буде залежати від перемоги або поразки Петра Порошенка.
Остаточні конфігурації політичних союзів стануть зрозумілими після того, як країна обере собі голову.
Зрештою, зараз партійним лідерам нічого не заважає розважатися, приміряючи на себе ті чи інші об’єднання та «шлюби з розрахунку».
Паруймося, бо ми того варті
Причому займаються цим не лише Луценко та Турчинов, а й інші політперсони. Нагадаймо, що вже 3-4 місяці циркулюють розмови про можливість об’єднання Володимира Гройсмана та Арсенія Яценюка.
Ще до річниці уряду Гройсмана в квітні 2017 року один із найдорожчих подарунків Прем’єру зробив його попередник Арсеній Яценюк, очільник «Народного фронту».
Яценюк заявив, що його фракція абсолютно задоволена роботою Прем’єр-міністра і за його відставку голосувати не збирається.
У ті дні ще не було ясно, як відреагує парламент на річний звіт уряду Гройсмана, але заява Яценюка серйозно зміцнила позиції Прем’єра, за якого «вписалася» друга за чисельністю фракція Ради.
Через місяць після тих подій депутат від НФ Вікторія Сюмар, відповідаючи на запитання журналістів, чи можливе створення нової «прем’єрської партії» спільно з Гройсманом і Яценюком проти БПП, відповіла так: «Виключати нічого не можна».
Одночасно з цим подейкували, що на Банковій давно витає побоювання відносно високої ймовірності відновлення «Народного фронту» за рахунок входження до його складу Володимира Гройсмана.
Цей поки що не оформлений союз досить сильно дратує Президента та його оточення.
Що стосується згадуваної вище партії Міхеїла Саакашвілі, то курс та електоральні перспективи «Руху нових сил» напряму залежатимуть від того, чи зможе засновник політсили легалізувати своє перебування у країні та безпосередньо взятися за кермування партією.
Та поки що виштовханий за межі України Саакашвілі збирає коаліцію проти Порошенка за кордоном.
Тим часом у Києві партійними справами займається його найближчий соратник Давид Сакваралідзе.
Ще рік тому Давид був непомітним політиком. Сьогодні він справляє враження впевненого лідера опозиційної партії.
Він проводить зустрічі з депутатами, спілкується з пресою, професійно критикує владу.
«Порошенко помиляється. Їм не вдасться розвалити нашу партію, нейтралізувавши одного Міхеїла. Дії влади розізлили наших прихильників. Ми не кишенькові папуги Порошенка, як дехто у парламенті, а реальна опозиційна сила», — заявляє Сакварелідзе.
Без Саакашвілі механізми у партії працюють, як годинник, запевняє політик. Опозиційна діяльність партії не постраждає, переконаний він.
А що стосується лідерства, то сам Сакварелідзе бачить у ролі наступника Саакашвілі (якщо той не зможе повернутися в Україну) Єгора Соболєва.
Але, погодьмося, все-таки Соболєву далеко до харизматичного і яскравого Міхо.
І, наостанок, зовсім свіжа новина — з іншого, так би мовити, електорального табору.
Іще одна спілка (або ж просто бізнес-угода) може звести разом Ріната Ахметова та Сергія Тігіпка.
В останнього найбагатший українець буцімто хоче купити партію «Сильна Україна», але поки що незрозуміло — чи разом з її лідером, чи без нього.
Говориться про те, що потенційно його власний політичний проект може називатися «Індустріальна Україна», і основною опорою кампанії можуть стати Запорізька і Дніпропетровська області.
Що ж, вибори диктують найнеймовірніші сценарії, дії та ходи. Особливо, якщо це вибори в Україні.
