З козацькими могилами переорали i нашу гiднiсть

Лише у зрілому віці людина, поринувши у спогади, з висоти набутих знань і життєвого досвіду здатна зробити критичні висновки, дати оцінку минулим подіям.

 

Згадуючи події 1937-38 рр., хочу описати те, що бачив своїми очима, очима непосидючого десятирічного хлопчика.

 

Районний центр Теплик Вінницької області за 80 років після трагічного для українців 1937 року майже не змінився.

 

Центр селища мав дві паралельні вулиці (сучасні назви — В. Стуса та І. Франка), вимощені бруківкою.

 

Між вулицями щільно побудували свої оселі містяни: кравці, шевці, ковалі, олійники та керівна верхівка.

 

З помітних споруд були православна церква, католицький костел і двоповерхова аптека Йосипа Неймана.

 

Ця частина Теплика носила назву «Місто» («їду в Місто», «прийшов iз Міста»). Навколо Міста, по кутках, збудували свої білі хати теп­лицькі селяни-хлібороби.

 

За минулі 80 років райцентр Теплик розширився, розбудувався. А що втратив? Зруйновано велику православну церкву на два куполи.

 

Між селом Марківка (могила і музей Миколи Леонтовича) і Тепликом — безмежне поле, поділене навпіл Івангородським шляхом.

 

На цьому полі влітку 1665 р. точилася кривава битва між запорозькими козаками і турками. Козаки перемогли, і тому ми, українці, живемо у ХХІ столітті.

 

Над тілами убитих козаків і турків насипали три могили: за Івангородським шляхом козацьку могилу висотою 18 метрів, а біля лісу Турчин — дві турецькі по 12 метрів кожна.

 

1953 р. тракторист Микола на вимогу  сільського голови Теплика Єфіма Рохштейна гусеничним трактором пройшовся по верхівках могил — історичних пам’ятках України. Зараз могили ледь помітні.

 

Думкою повертаюсь від своїх дев’яносто з гаком років діда до своїх 10 років, до Теплика 1937 року.

 

Учителька 3-В класу Теплицької середньої школи Анна Олексіївна Момот (19 років) того розстрільного 37-го була щаслива — молода, гарна, вона любила своїх учнів, а ще її засватав  широкоплечий білявий красень, учитель старших класів Дмитро Сокотнюк (23 роки).

 

За кілька тижнів до 1 вересня вчителька обійшла оселі своїх учнів і попрохала батьків, аби купили своїм дітям обнови, взуття. Хлопчиків підстригли під Григорія Котовського, а дівчаток під Клару Цеткін — таке було розпорядження школам від влади.

 

2 вересня 3-В клас пішов фотографуватись. Розсаджував нас по місцях єдиний на весь Теплик фотограф — Самуїл Халаїдовський. Фото отримав кожен, хто фотографувався.

 

А наприкінці вересня у клас, під час уроку, зайшли двоє у портупеях, iз наганами на поясі, наказали вчительці слідувати за ними. І вона пішла. Назавжди.

 

На другий день у клас зайшла вчителька Віра Афанасіївна Пересунько (28 років) і сказала: «Вчителі Анна Момот і Дмитро Сокотнюк — вороги народу».

 

План розстрілу сотень тисяч українців прищепив нерозстріляним страх, покору і байдужість

 

. Для того щоб відкрито, демонстративно арештувати особисто мені знайомих чотирьох українців (учителів, селянина і містянку), етапувати їх в обласний центр (Вінницю), вночі їх убити і вночі ж, таємно, закопати в парку культури і відпочинку (майже поряд із тюрмою), потрібна була якась причина, привід. Не звинувачувати ж учительку, що вона вкрала рядно соломи.

 

Розглядаю фото, яке дала мені моя вчителька: у свої дев’яносто пам’ятаю кожне прізвище своїх однокласників.

 

Це — німий свідок, за що постраждала Анна Момот та її наречений Дмитро Сокотнюк.

 

Роздивляюсь перший ряд (зліва праворуч), який розмістився на килимку: Вася Білоус (автор спогадів), Маня Мандибура, Вітя Козачинський, Валя Максим’юк — з читанкою, Няма Палірмутер, Лариса Тигипко, Глєб Косєнков. Другий ряд: Вітя Милус, Ада Нейман, Фаня Тарасюк, Анна Олексіївна, Рая Халаїдовська, Таня Дех­терман, Володя Мельничук, Толя Повстянко.

 

На ті часи великий фахівець — фотограф Самуїл Халаїдовський — при мені посадив Фаню і Раю поряд з учителькою, аби вони своїми розкішними оксамитовими темно-синіми сукнями відтінили, підкреслили білизну сукні Анна Олексіївни.

 

На недолю вчительки, у 3-В навчався син першого секретаря РК ВКП(б)У Мельничука, Володя Мельничук, і син «пітєрского рабочєго» чекіста-гепеушника Петра Косєнкова.

 

Якби вчителька посадила біля себе замість Фані — Володю, а замість Раї — Глєба, то у 37-му стала б під вінець.

 

Розглядаючи знімок із сином Глєбом, посадженим на підлогу, більшовик-убивця зробив висновок: «Учительница не признает советскую власть и ее жених — тоже враг народа».

 

Причина мізерна, але план залякування українців розстрілами належало виконувати. 

 

Ні Гітлер, ні Сталін не руйнували тюрем бомбами чи снарядами, адже в них страждали їхні прихильники.

 

У перший рік проголошення незалежності України зовсім не аварійну уманську тюрму зруйнували, залишили лише канцелярію.

 

Без сумніву, наказ терміново знести тюрму надійшов із Москви — КДБ приховував свої злочини. Якi? Від вузлової станції «Христинівка» до тупикової станції «Умань» було прокладено одноколійку. Із 1926 р. на станцію «Умань» прибували вагони з в’язнями.

 

Після півночі, коли містяни спали, в’язнів етапували в уманську тюрму.

 

Ніхто ніколи не бачив, щоб хтось із в’язнів вийшов на волю, але місцеві жителі бачили, як у тюрму серед білого дня возами возили сіль аж до 36-го року,  а з 37-го — вапно, аж до 41-го, до приходу німців.

 

Місцеві знали, якщо в тюрмі пахкає двигун — значить, в’язнів розстрілюють.

 

Тисячі років до нашої ери місцевий люд копав підземні катакомби, де разом із худобою переховувався від нападів ворогів.

 

Коли влітку 1963 р. у самому центрі Умані провалився ґрунт, то у проваллі відкрилася страшна картина: московські окупанти України в уманській тюрмі розстрілювали українців, підземними коридорами відносили у підземелля, трупи засолювали чи вапнували та складали у штабелі.

 

Коли цей злочин комуно-фашистів буде викрито, оприлюднено і священики над покійними прочитають молитву за упокій? Тоді, коли всі три гілки влади над українцями будуть українськими.

 

На 26-му році незалежності України в її парламенті пропонується прийняти закон про квотування навчання всіх рівнів — від садочка до вишів — російською мовою за рахунок бюджету держави.

 

У Румунії навчання проводять румунською мовою, хоча там є багато нацменшин, у Польщі — польською, російській мові в Росії нічого не загрожує.

 

Дозволити в Україні навчання російською — це продовжити знищення українців русифікацією.

 

Прищепленим Голодоморами та розстрілами страхом українців скористалися хитрі, ненажерливі людці, які Україну роззброїли і нахабно розкрали, з московської колонії, але промислової, з освіченими кадрами, конкурентоздатної, зробили колонію, бідну і безсилу.

 

Крадії-олігархи продовжують грабувати мільйони українців. За лихо, яке спіткало Україну, мають відповісти президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, які разом з Януковичем заслужили доживати свого віку у в’язниці.

 

Президент Порошенко ще має час визначитися, чи своєю діяльністю він заслужив місце на нарах поряд із «попєрєдніками», чи, отримавши дозу московської отрути, продовжити поступ Президента Віктора Ющенка на шляху розбудови вільної, незалежної, успішної, обороноспроможної української держави Україна.