...Відлуння розмови поруч із напіввідхиленою лядою перетворює буденний діалог на містичний переспів кришталевих звуків.
Вони розплескуються десь у глибинах, — там, де тільки під певним кутом зблисне полуденним небом серед таємничої тьми дзеркальце, розміром із копійчину...
Який сміливець наважився докопатися до джерела на п’ятидесятиметровій глибині? Чи знав, як довго і безнадійно доведеться перелопачувати спресовану породу, подаючи нагору лише сируваті ґрунти із залишками струхлявілого коріння?..
«Частенько збираюся намалювати собі на лобі надпис за дзеркальним принципом Ambulance — «Так буде не завжди!» — іронізує господар бездонної вереміївської криниці, Володимир Володимирович Недяк.
Його перший в Україні приватний історико-етнографічний музей, спроектований за описом гоголівського хутора Тараса Бульби, переживав останніми роками і ажіотаж популярності, і боротьбу за виживання з властьімущими, й гарячу підтримку, що оберталася зловтішанням і насмішками...
Словом, увесь традиційний набір становлення ґрунтовного масштабного проекту, розрахованого не на швидке «відбивання бабла», на кшталт парламентських виборів.
Політика Недяка (а це, дозволю собі наполягати, таки політика) міцно вкоренилася на околицях його рідного козацького села в Чорнобаївькому районі Черкащини неспроста.
Стіни поки що недобудованого хутора-музею з глибоких пластів цієї землі і людської пам’яті всотують і ретранслюють у простір стільки призабутої, але незнищенної інформації, що її б вистачило ще на кілька спеціалізованих закладів з чималеньким штатом учених-істориків, етнографів, археологів, культурологів...
У Вереміївці, крім самого господаря-мистецтвознавця, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка, вона одна, — Алла Журба, директор з наукової роботи історико-етнографічного музею «Козацькі землі України», за сумісництвом — блискучий екскурсовод та головний хранитель.
А ще разом із нею тут мешкають змінні будівельники та доглядачі диковинного, як на сьогодні, хоч колись традиційного для Черкащини домашнього товару: овечок, буйволів, сірої породи корів, коней-скакунів...
Споришем вкриваються доріжки між кам’яним пантеоном скіфських баб, звезених із південних степів.
Трохи просіли очеретяні дахи над кошарами і стайнями, ув’язані полтавськими стріхарями. Жде свого кам’яного жертовника рукотворний насип на узліссі.
Дорогою повз стрій дерев’яних вітряків підвозить запашне сіно для худоби тракторець, злякавши своїм гуркотом спекотливу хутірську тишу.
Пахне козацьким борщем із пампушками зі світлиці-кам’яниці...
Рядовий робочий день, коли гості (екскурсії, весілля, гулянки в етностилі...) вже роз’їхалися — ще не поз’їжджалися, а господар роздає наряди і вислуховує звіти тих, хто допомагає йому крок за кроком, соломинка до соломинки, камінчик до камінчика відновлювати і творити нову історію всієї козацької України на теренах одного окремо взятого приватного музею.
Звісно, світлиці, комори, криниця, льохи, стайня, вівчарня, хліви, так само як і барокова споруда під майбутні виставкові експозиції, споруджуються не для себе — для всіх, кому небайдужа автентична історія, культура, звичаї цієї землі.
Цікаво, що з початку проекту, а було це 2004 року, на його джерелах отримали наснагу і продовжило самостійний шлях чимало інших авторських етнографічних програм, фестивалів, культурно-мистецьких дійств.
Вереміївський живий музей, попри безліч господарських, політичних і ситуативних нюансів, продовжує своє становлення.
Важкенько брати воду з криниці п’ятидесятиметрової глибини. Але — яка ж вона смачна і життєдайна...
