4 серпня стало відомо, що російська взуттєва мережа Kari збирається закрити магазини в Україні.
Заснована вона в 2012 році бізнесменом Ігорем Яковлєвим, який також був власником магазинів побутової техніки та електроніки «Ельдорадо».
Згодом, щоправда, Яковлєв продав російську частину бізнесу чеському фонду PPF Group, а українську — бізнесменові Віктору Поліщуку.
В Україні Kari управляє мережею з 26 магазинів у Києві, Харкові, Одесі, Львові та інших великих містах.
Власник «Карі Україна», за даними Єдиного реєстру юридичних та фізичних осіб, — кіпрський офшор Раундвіль Менеджмент Лімітед.
Не будьте, як удома
На відміну від Kari, решта росбізнесу все ще почувається в Україні вельми комфортно.
Найвідомішими монополістами є російські гравці на ринку електроенергії, торгівлі тютюновими виробами та мобільного зв’язку.
Що стосується електроенергії, то увагу варто звернути на компанію VS Energy.
До її підприємств входять Житомиробленерго, Кіровоградобленерго, Херсонобленерго, Київобленерго, Рівнеобленерго, Одесаобленерго і Севастопольенерго.
А основними бенефіціарами компанії вважають бізнесменів з Росії Михайла Воєводіна, Євгена Гінера і Олександра Бабакова.
Того самого Бабакова, який, будучи депутатом Державної Думи РФ, голосував за анексію Криму.
Утім, віднедавна VS Energy переписала бізнес в Україні на громадян Латвії та Німеччини. І це ще одна прикмета нашого часу — росіяни мімікрують під осіб з менш дражливим громадянством. А інколи вони й узагалі прикидаються українцями.
Останнє стосується, зокрема, тютюнового гіганта «Мегаполіс-Україна». У 2010 році він скупив майже всіх великих місцевих дилерів.
Компанія в лічені місяці вибудувала монополію по всій країні і підім’яла під себе весь ринок.
Експерти говорять, що успіх у цій царині був узгоджений нагорі — ще за часів правління Януковича, тісно пов’язаного з Кремлем.
Офіційно вигодонабувачами є фізичні особи — підданці України, Ірландії і Великобританії, проте ні для кого не є секретом, що з 2012 року всім тютюном України керує такий собі громадянин РФ Кесаєв, щодо якого діють санкції.
ГПУ взялася за «Мегаполіс-Україну» лише у березні 2017-го, проте наразі не зрозуміло, чим завершиться ця справа.
Що ж стосується мобільного зв’язку, то й тут правлять бал росіяни. Оператор МТС («Мобільні телесистеми») — російська компанія, котра у 2003 році ковтнула бренд UMC.
Наразі вона виступає під європейською маркою Vodafone, раптово перейшовши у володіння нідерландської Preludium BV.
Друга велика риба, що плаває у водах української телефонії — компанія «Київстар», належить російському мільярдеру Михайлу Фрідману. Тут — свій сюжет, не менш захопливий та інтригуючий.
«Київстар» любить закцентувати на європейському шляху розвитку, максимально намагаючись відгородитися від російського капіталу.
До 2009 року її акції були розподілені між трьома компаніями — норвезькою Telenor, російською Альфа-груп і міноритарними акціонерами.
Головними були норвежці з 54% акцій, i так тривало доти, доки в РФ не вирішили об’єднати «Вимпелком» і «Київстар».
2009-й став роком корпоративної війни між норвезькими та російськими бізнесменами, а закінчилося все створенням абсолютно нової компанії.
Вона отримала назву VimpelCom Ltd і зареєстрована на Багамах з головним офісом в Нідерлдандах.
Окремим рядком слід згадати й російські банки, інтегровані в українську фінансову систему. В санкційний список України ввійшли 29 банків, але, за дивним збігом обставин, усі вони — дрібні регіональні установи, такі, наприклад, як «Банк Москви».
Їхні активи заблоковані, й цим банкам заборонено видавати кредити резидентам України та купувати цінні папери.
І все це дуже правильні кроки, які, щоправда, знівельовані тим, що такі гіганти ринку, як ВТБ чи «Сбербанк», чомусь не потрапили під табу.
Те саме стосується й «Альфа-банку» — дітища вищезгаданого мільярдера Фрідмана.
Список сфер, де активно діє чи навіть домінує російський бізнес, можна продовжувати до нескінченності. Хоча банківський сектор особливо ріже око.
У 2016 році Держстат України зафіксував зростання обсягу прямих іноземних інвестицій, з яких добра половина припадає на російські банки, котрі у такий спосіб підтримували своїх українських «дочок».
І це тоді, як фінансові установи країни-агресора мали б здати банківські ліцензії та згорнути діяльність на території України. Це те, що стосується росіян.
А щодо української банківської системи можна зауважити тільки одне: велика ганьба, що вона досі не навчилася обходитися без російських «милиць».
Теперішня влада України навіть не завдає собі клопоту замислитися над тим, які вона несе репутаційні втрати через пряме чи опосередковане сприяння російським монополістам усіх мастей.
Особливо цинічно виглядає це на четвертий рік війни, котра триває на Донбасі.
Свого часу дипломатичні відносини між Грузією і РФ були розірвані після того, як Росія напала на Грузію в 2008 році. Проте Україна — попри нещодавнє запрошення в уряд цілого десанту грузинських фахівців та екс-урядовців — чомусь не наслідує приклад цієї держави.
Гаряча осінь-2017
Але там, де бездіє держава, її нішу займає соціум. Прикметно, що акції, скеровані проти російських товарів та послуг, стартували ще до війни, а саме у 2013 році.
Тоді Росія тиснула на українську економіку методами на зразок торговельної блокади.
Організатором компанії «Не купуй російське — бойкотуй російське» був рух «Відсіч».
Окрім закликів у соцмережах, активісти поширювали листівки з закликами бойкоту біля магазинів O’stin, OGGI, «Спортмастер» та відділеннями «Сбербанку Росії», «ВТБ» і «Альфа-Банку», вказуючи на їх російське походження.
З початком Євромайдану цей рух вщух, але у березні 2014 року, після початку окупації Криму та вторгнення до України російських військ, його активісти оголосили про відновлення кампанії бойкоту. Перший удар на себе прийняли банки Росії.
Спершу формою протесту були заклики не користуватися їхніми послугами, а відтак настав час для більш радикальних дій.
Навесні 2017-го країною прокотилися акції проти «Сбербанку Росії», зокрема, була заблокована робота центрального офісу на вулиці Володимирській у Києві — банкомати заливали фарбою та заклеювали наліпками, а приміщення просто замуровували цеглою.
На цій хвилі Нацбанк оголосив про санкції щодо п’яти українських банків, що належать російським держбанкам.
Їм заборонили здійснювати будь-які фінансові операції на користь пов’язаних із ними осіб — простіше кажучи, російські власники позбавлені можливості виводити кошти з України.
Реально такі санкції майже не вплинули на роботу цих установ, проте дали формальний привід для завершення блокади.
Проте організатори акцій (а це, зокрема, «Національний корпус», «Свобода» та «Правий сектор») обіцяють продовження антиросійських наступів уже цієї осені.
«Сбербанк» — це концентрована загроза економічної окупації, бо власником української «доньки» на 100% є держава-окупант, — каже член «Нацкорпусу» нардеп Олег Петренко. — І ми не збираємось кидати тему «Сбербанку» на півдорозі. Але помітьте, що ми не переходили межу — жодна людина не постраждала, власність — також».
«Сбербанк» з України йде, але повільно. Ми дали можливість підготуватись, бо розуміємо, що неможливо фінансову структуру продати за тиждень-два. І восени є велика ймовірність, що ми повернемось до минулого формату блокування офісів.
Результат подібних акцій усе одно є, навіть якщо він не швидкий. Ми створюємо несприятливе середовище для російського бізнесу і державного російського капіталу. Але поки що ніякої іншої назви та торгової марки, проти яких ми будемо щось вчиняти, окрім «Сбербанку», я оголошувати не буду», — говорить Петренко.
Навряд чи є правильним кроком «віддавати на відкуп» націоналістичним силам України питання російського бізнесу.
Адже учасники його бойкоту пам’ятають не лише про державний, а й про власний вузькопартійний інтерес.
Але чинна влада надто довго чухає потилицю, не бажаючи, вочевидь, аж надто псувати стосунки з партнерами з-за «поребрику».
Президент Порошенко заблокував доступ до низки російських ресурсів лише в травні 2017 року.
Утім, чого ще чекати від можновладців, які досі не визначилися з тим, що відбувається в країні — війна чи «антитерористична операція»?
