У Нових Безрадичах поблизу Києва вже стоїть хата, збудована за кресленнями Кобзаря.
Мав за честь докласти зусиль до втілення ідеї і навіть будівництва i я.
Працював з усвідомленням, що в мене було два замовники: і Президент Віктор Ющенко, і над ним — Тарас Григорович Шевченко.
Будували не селянську, а панську хату — академіку мистецтв, так само закоханому в Україну і вірному своїй Батьківщині — як і в часи кріпацького дитинства.
«...Щоб робоча була дубова та круглий ганок скляний на Дніпро»
Думка збудувати Шевченкові хату, про яку Тарас Григорович мріяв і проект якої нам залишив, жила серед шанувальників Пророка давно.
Відомо, що після повернення із заслання у 1857 році 43-річний Тарас Шевченко нічого так пристрасно не бажав, як мати власну оселю — щоб знайти в ній сімейне щастя.
Адже все своє мученицьке життя він поневірявся по казематах та по чужих квартирах.
Мрія мати власне житло була у Тараса Шевченка всепоглинаючою:
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля
Тільки торба, а з торбини
Виглядає доля.
У цих рядках із «Невольника» бачимо і самого Шевченка. Його крик душі домінує і в останніх віршах:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу,
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Здавалося б, мрія Тараса Григоровича була вже близькою до втілення. У 1859 році він приїздить в Україну, щоб побачитись із родичами, земляками і обрати місце для будівництва хати.
Разом із братом Варфоломієм вибрали таке місце — поблизу Канева, над Дніпром (тут Шевченко тепер похований).
У 1860 році Тарас Шевченко надсилає братові з Петербурга архітектурний проект хати і супроводжує його листами:
«Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тільки треба, щоб робоча була дубова та круглий ганок скляний на Дніпро». (З листа Шевченка до Варфоломія, 18 лютого 1860 р.)
«Коли ти кажеш, що коло Канева добре, то бери десять десятин землі з умовою заплатити гроші в продолженіє года в три срока». (З листа до Варфоломія від 1 липня 1860 р.)
Однак передчасна смерть обірвала Шевченкові плани. Мрія «поставити хату і кімнату» залишилася не реалізованою.
Приходили відписки
На початку 2000-х років автор цих рядків також перейнявся такою ідеєю. Тарасова мрія збудувати хату стала і моєю мрією.
Почав стукати в усі двері. Доречність такого будівництва була очевидною.
Пам’ятників нашому Кобзареві по всьому світу, мабуть, найбільше, ніж будь-кому — майже півтори тисячі! А хати за кресленням Кобзаря не було.
У 2003 році у всеукраїнському науково-популярному журналі «Дивосвіт», появу якого свого часу благословив напутнім словом Олесь Гончар, з’явилася перша стаття «Остання мрія і любов Шевченка».
А також «Звернення до співвітчизників» за моїм підписом: «Шановні співвітчизники! Заповіт Т.Г. Шевченка — бути похованим над Дніпром, — здійснили його сучасники. Але до цього часу не реалізоване ще одне Його прижиттєве пристрасне бажання: мати власну хату. Ми віддамо гідну данину пам’яті нашого Кобзаря, якщо уволимо цю останню Його волю, втілимо мрію в реальність — збудуємо Шевченкові хату за його власним проектом».
Щоб зібрати кошти, були спроби створити цільовий благодійний фонд — і будувати хату в традиціях народної толоки. (Адже лише носіїв прізвища Шевченко в Україні сотні тисяч!).
Періодично з’являлися в пресі мої публікації, виступи на радіо, в яких йшлося про потрібність і велике виховне значення будівництва хати Шевченка.
Звертався до Президента Віктора Ющенка.
«Крім університетської освіти, маю також фах будівельника, — писав я у зверненні до Віктора Андрійовича. — Свого часу закінчив Київський індустріальний технікум. Збудував власноруч понад 100 цегляних будинків, печей, камінів по всій Україні. Зобов’язуюсь власноруч і безкоштовно виготовити всі печі, грубки, каміни за ескізами Шевченка».
Звісно ж, мої послання не потрапляли на очі адресату. Бюрократична братія футболяла відписки по інстанціях.
Мені, за місцем проживання, приходили відписки, з яких можна хіба що посміятися. На кшталт ось такої:
«Києво-Святошинська районна державна адміністрація уважно розглянула ваше звернення до Президента України щодо створення будинку-музею Шевченка Т. Г. та повідомляє наступне.
На жаль, бюджетом Києво-Святошинського району не можуть бути передбачені кошти на будівництво будинку-музею Шевченка Т. Г. у Канівському меморіалі».
Звертався по підтримку і до відомих шевченкознавців. Усі — за! Але як подолати глуху стіну бюрократичних перепонів?
На вертолітний майданчик у Каневі кошти знайшлися, на золоті унітази й батони вони є, а на дерев’яну хатину розміром 17х8,5 метра коштів катастрофічно не вистачає.
Пам’ятаю, як бідкався з цього приводу і С. А. Гальченко — генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка у 2000—2005 роках.
Із Сергієм Анастасієвичем ми знайомі зі студентських років.
У нинішньому Київському педагогічному університеті ім. М. Драгоманова я працював редактором багатотиражної газети «За педагогічні кадри».
Сергій навчався на філологічному факультеті. Був відмінником, але ходив iз тавром «націоналіста»: був помічений біля пам’ятника Шевченка, коли у травневі дні перепоховання Кобзаря там збиралась національно свідома інтелігенція.
Дебільні совкові часи помінялись на кращі. Україну тепер можна любити, не ховаючись.
За іронією долі колишній «націоналіст» стає директором найкращого у світі Шевченкового музею!
Сергій Анастасійович дещо охолодив мій запал:
— Не тільки ти переймаєшся цим задумом, виникав він і в мене. Свого часу звертався із пропозицією збудувати хату Шевченка до доктора архітектури Лариси Скорик.
Вона тоді була авторитетною фігурою в Народному русі. По Україні зводились церкви за її проектами, тож і кошти мала для подібного будівництва... Лише відмахнулась: мовляв, кому це потрібно.
Ось така «патріотка». Усе впирається в нашу байдужість, інертність і бюрократію. Хіба ж ти сам у цьому ще не переконався?
Піч, по парі — каміни і грубки
Переконався! Але мрії не полишав. Минали роки. І ось у листопаді 2014 року мене розшукала відома громадська діячка, заслужений працівник культури України Зоя Володимирівна Ружин.
Вона знала про мої ініціативи і про обіцянки власноруч виготовити печі-каміни у хаті-мрії Шевченка, якщо така буде будуватись.
Із цього приводу зі мною і хотів би зустрітися... Президент України Віктор Андрійович Ющенко, який будує... Шевченківську хату в селі Нові Безрадичі поблизу Києва, де він проживає.
Відбулася аудієнція в офісі Президента. Розповів про свій мулярський досвід, показав фото власноруч зроблених печей і камінів, подарував свої книги «Твій, мій, наш Шевченко» і «Більшовицько-сталінські голодомори мовою документів».
Віктор Андрійович також презентував мені свої видання з дарчими автографами.
У ході розмови я висловив думку, що непогано було б для початку виготовити пару макетів такої хати за ескізами Т.Г. Шевченка, щоб мати наочне уявлення, якою вона має бути у завершеному вигляді.
Це могло б стати дипломною роботою когось зі студентів Київського Національного університету будівництва та архітектури.
Віктор Андрійович відразу вхопився за таку пропозицію. Як кажуть, від слова — до діла. І ось ми вже пробираємось із Володимирської вулиці у центрі Києва на Солом’янку, до будівельно-архітектурного університету.
Президент за кермом свого джипа, охоронець, Зоя і я — як пасажири. Вулиці забиті транспортом.
Президент — звичайний учасник дорожнього руху вже почасти звик до такого «безкортежного» пересування... Як і всі водії, чортихається на недотеп, які лізуть один поперед одного «не туди, куди треба».
Звістка про несподівану появу Президента інкогніто в стінах вузу розлетілася миттєво.
Після спілкування в убогому кабінетику декана архітектурного факультету Олександра Кащенка відбулася велелюдна зустріч зі студентами в читальному залі бібліотеки. Прийшов і ректор університету Петро Куликов із проректорами.
Президент розповів про будівництво хати, підкреслив важливість проекту у вихованні любові до України, до Кобзаря, уважно вислухав усі пропозиції і побажання.
Про ці відвідини будівельного університету я розповів потім детально у статті «Хату Шевченкові будує Президент» у журналі «Дивосвіт» (2014, №4), проілюструвавши матеріал фотографіями.
Після узгодження всіх деталей мені випала честь стати і консультантом, і головним підрядником-виконавцем будівництва всіх пічних робіт у Шевченковій хаті у Нових Безрадичах.
Із прорабом Степаном Івановичем, який керував зведенням стін із дубових колод і соснового брусу, заготовили всі необхідні для кладки печей матеріали.
Роботи розпочались у червні 2015 року. Зробити треба було немало — велику піч із черенем на зріст людини, два каміни (у світлиці й робочій кімнаті Шевченковій), двi грубки, двоканальний стояк-трубу висотою понад 5 метрів. Іван Степанович підганяв: без труби не можна було зводити дерев’яні облаштунки під дах.
У помічники дали двох мулярів і пiдсобника, якими я мав би лише керувати.
Вже в перший же день виявилося, що мої муляри Петро і Василь у пічних роботах, м’яко кажучи, геть «не копенгагени»: приплескують цеглину долонею, замість того, щоб пристукнути ручкою кельми і т.д.
Довелося згадати свою мулярську молодість і показувати хлопцям майстер-класи. Забувши про сердечні недуги, у свої 70 років узявся за кельму.
Хлопці підсоблювали. Їм доручав лише чорнову, маловідповідальну цегляну кладку.
Не можу втриматися, щоб принагідно не зробити реверанс у бік мулярської професії, яку люблю, якою пишаюсь і володію досконало.
Дуже почесний, престижний і високооплачуваний фах! Судіть самі... В усі часи вартість роботи дорівнювала вартості матеріалу.
Скажімо, кладка 1 м плитки дорівнює ціні одного метра цих кахлів; ціна цеглини співмірна з вартістю її кладки і т.д.
Сьогодні ринкова ціна мулярської роботи коливається від 5 до 10 гривень за одну цеглину (!).
У молодості, зводячи цегляні хати дядькам у навколишніх селах: Забір’ї, Жорновці, Малютянці, Глевасі та інших, — я спокійнісінько викладав у день по.... 1000 цеглин. От і рахуйте заробітки.
Сокур-редактор багатотиражки в педінституті мав місячну ставку 110 карбованців, а Сокур-муляр мав одноденний заробіток стільки ж, а то й більше!
Це дозволяло досить пристойно утримувати багатодітну сім’ю і збудувати собі велику двоповерхову хату в Боярці, де тепер і мешкаю.
Замовник Віктор Андрійович прискіпливий
Усе спекотне літо 2015 року щодня їздив «маршрутками» у Нові Безрадичі з Боярки через Київ як на роботу.
Замовником Віктор Андрійович був прискіпливим. Вникав у всі тонкощі роботи; хотів, щоб усе було по-справжньому. Адже робиться не якась бутафорія.
Треба, щоб усе діяло, горіло, гріло, не куріло, щоб, як він казав: «Тарасу в цій хаті було тепло».
У ході роботи дещо доводилося змінювати, а то й переробляти, відступаючи від попередньо узгодженого проекту.
Мій замовник наполіг збільшити отвір камінів, «щоб було трохи солідніше». Портали камінів докласти у вигляді цегляних припічків.
Вони будуть потім футеровані зверху дубовими дошками і «Тарас зможе сидіти біля каміна на лавці». Я запропонував зробити біля грубок ніші для дрів і «щоб кіт мав, де погрітися».
Почали з’ясовувати, чи любив Шевченко домашніх тварин, чи тримав би він кота і собаку, маючи власну хату.
Словом, працював я з усвідомленням, що в мене було два замовники: і Президент, і над ним Шевченко. Тож кожному треба було догодити.
Не обходилося й без казусів. Пам’ятаю, заходився прилаштовувати кріплення до дверцят, щоб потім міцно трималися в грубці.
Топливні та піддувальні двері були масивні, чавунні, важкі. ХІХ століття, словом, а не те, що зараз штампують із всяких там сплавів, економлячи на металі.
Провозився з півдня, аж поки розгледів на дверцятах рельєфну зірочку. Вона, попсована іржею, красувалась під литою абревіатурою ЧМЗ — Челябінський металургійний завод.
От тобі й ХІХ століття! Виріб із довоєнних чи повоєнних радянських часів.
Тоді державну символіку — зірку, серп і молот — ліпили де треба й не треба: чи то на дверцятах, чи на банному тазику.
Мало хто знає, але навіть на Лук’янівській тюрмі у Києві у 20-ті роки сяяла «червона зірка», яка підсвічувалась у нічний час на кшталт рубінових зірок московського Кремля.
Зрештою, ми й самі досі ще не далеко втекли від радянського совка: надто вже полюбляємо жовто-блакитні кольори, фарбуючи ними все підряд: і паркани, і лавки, і труби...
Щодо дверцят, то зазначену дрібничку в Шевченковій грубці навряд чи хто з відвідувачів і помітив би.
Але Президент усе робив, керуючись незмінним гаслом: усе до найменших деталей має бути по-справжньому!
Довго точилися в нас суперечки з Віктором Андрійовичем відносно покрівлі хати. Дах був двоскатний, високий, щоб зала на другому поверсі мала якомога більшу площу.
І зала вийшла на славу: суцільна, без єдиної перегородки, площею майже 150 квадратних метрів. Тут можуть поміститися пару сотень людей.
Але чим крити дах? Соломою? Цей покрівельний матеріал був домінуючим на Наддніпрянщині.
Але ж будуємо не селянську, а панську хату — академіку Імператорської академії мистецтв «его благородию Тарасу Григорьевичу Шевченко».
Я пропонував покрити хату черепицею або бляхою, як це було в панських маєтках. Наприклад, у того ж Енгельгардта. Віктор Андрійович наполіг зробити крівлю очеретяною.
Мовляв, це сьогодні найпрестижніший екологічно чистий матеріал, з якого заможні люди роблять дахи (і стіни!) в Європі, імпортуючи очерет з Одеської та інших областей України.
Таким чином, очеретяна покрівля Шевченківської хати була зведена. Зроблено все добротно, пожежобезпечно. Дасть Бог, простоїть не один десяток років.
Сподіваюсь, що й печі-каміни довгі і довгі роки зігріватимуть Шевченкову оселю своїм теплом і теплом моїх рук.
У далекому 2003 році у зверненні до співвітчизників збудувати Кобзарю власну оселю я обіцяв безплатно здійснити у хаті всі пічні оборудки. Безплатно не вийшло.
Від тих мулярів, що запропонували, відмовився. Довелося брати в помічники своїх хлопців.
Щоденні поїздки у Безрадичі з Боярки, харчування робітників, бо часто на об’єкті і ночували, нелегка робота спекотного літа — за все треба було людям платити.
Все це обійшлося майже у 20 тисяч гривень. Це в декілька разів менше ринкової вартості подібної висококваліфікованої роботи, яка вартувала б пересічному замовнику не менше 100(!) тисяч.
Отже, собі на Шевченкові нічого не «наварив». Навпаки, розмолодившись, розпрацювавшись спекотного літа, потрапив під крапельницю у лікарню із серцем, де наша безплатна медицина «накапала» мені пару тисяч карбованців.
На це Віктор Андрійович резонно зауважив: «Василю Васильовичу, хто дозволяв хворіти? Не було на це президентського указу...»
Та й не гоже було брати гроші з Тараса Григоровича, адже він був людиною не вельми багатою. «Кобзарем» та гравірувальними дошками багато статків не сколотиш.
Про це свідчить опис речей, що зафіксував нотаріус по його смерті. З ним читач може ознайомитись у книзі.
Працюючи, часто бачив, як Віктор Андрійович водить по своїх об’єктах гостей: і бізнесменів, і політиків, і майбутніх виконавців опоряджувальних робіт: художників, дизайнерів тощо.
Показує, переконує, радиться, сперечається...
Як людина вихована, я до розмов не дослухався, відходив у бiк. Та суть діалогів була зрозуміла: мовляв, допоможіть — не для себе ж будую.
Вважаю, що Президент робить правильно, звертаючись до скоробагатьків. Не збіднієте, хлопці, якщо трохи розкошелитесь на культуру, на благородну справу.
Не хлібом же, не батоном єдиним (хай і золотим) має жити людина. Колись буде і з хама пан.
З’являються вже і благородні, не скупі наші «-енки» — нові Терещенки; є що наслідувати: попередники-меценати 80% (!) прибутків віддавали на благочинність.
Козацька церква і музей
При входженні у безпосередні стосунки з В.А. Ющенком у мене на душі було щось на зразок тривоги. Як політику я йому симпатизував.
На виборах завжди голосував за нього і «Нашу Україну». Навіть на останніх виборах, коли від нього відвернувся наш зрадливий електорат і він набрав геть малі відсотки.
«Дурний народе! — агітував я, де тільки було можна. — Якого ще кращого тобі треба Президента? Порядний, розумний, а головне — патріотичний, отже, не продасть Україну».
Ні ж бо — віддали голоси донецькому бандиту!
Ющенко-політик, словом, — мій однодумець. Але ж усі політики брехливі і лицемірні. А який він як людина? Чи не розчарує? Не розчарував...
У стосунках з людьми не побачив я у ньому ні зверхності, ні цезаризму.
З усіма веде себе просто, не вимушено, спочатку вислухає, а потім скаже своє слово.Ось підходить до гурту робітників:
— Привіт, хлопці, як у нас справи? — і перший подає руку.
— Ой, у мене руки бруднi... — ніяковіє хтось.
— У мене теж... — нахиляється до купи піску і черкає по ній пальцями.
До речі, у своєму чималенькому обійсті Президент хазяйнує одягнутий геть по-домашньому, часто з оголеним торсом. (Мабуть, лікарі рекомендували не цуратись ультрафіолету).
Підбиваючи підсумки своєї безрадичівської одіссеї 2015 року, скажу так: працювалось мені тут натхненно і радісно. Пишаюсь, що доклав і своїх рук до важливої справи, яку робить Віктор Ющенко.
Перша у світі хата-мрія Шевченка стоїть! І нехай не в Каневі над Дніпром, як хотів Тарас, а у Нових Безрадичах, але її теж омивають води Дніпра.
З усіх боків вона оточена рукотворним каналом, що тягнеться з Дніпрових заплав. Біля хати віддзеркалює озеро, де плещеться риба, де можна й купатись у літню пору.
Новобезрадичівський комплекс не буде закритою зоною. Вхід сюди вільний — просто з траси на Обухів.
Крім хати Шевченка, тут завершується будівництво величної козацької церкви «Всіх святих українського народу».
Поруч із церквою зі смаком оформлена трапезна з кухнею для приготування національних страв.
А ще тут буде музей Президента, як це робиться в європейських країнах; амфітеатр, де можна було б вручати Шевченківські премії; гончарний цех, у якому туристи зможуть придбати глиняні вироби; діючий водяний млин і т.д.
У цьому комплексі будуть проводитись різні заходи на Шевченківську тематику — тематичні вечори, лекторії, концерти, зустрічі з видатними особистостями тощо...
Мріям і задумам Віктора Андрійовича Ющенка немає кінця! Словом, це буде справжня оаза для туризму, для всіх, хто шанує Тараса Шевченка і нашу Україну.
Василь СОКУР, кандидат історичних наук
