Слово «Кокотюха» стало своєрідним брендом, насамперед сучасної літератури, а ще журналістики, кінематографа і блогосфери.
Він — за освітою журналіст, а в реаліях письменник, сценарист і оглядач — творить і одночасно відслідковує актуальні суспільно-політичні процеси.
Його думки завжди влучні, подані під незвичним кутом і часто розвінчують багато міфів.
«Ставлю мету та йду до неї»
— Андрію, активна промоція стрічки «Червоний» залишає час писати нові твори?
— Ні, кіно взагалі не залишає часу на літературну працю. В мене 63 книги, більше все одно ні в кого нема і скоро не буде. Тому надалі книжок буде виходити менше.
— Ви періодично даєте оцінки суспільним подіям і явищам. Це бажання змінити життя пересічного українця?
— Життя пересічного українця змінить масова культура. Вона вже вплинула на українське життя негативно — маю на увазі російську масову культуру, яка заволоділа українським простором і досі тримає частину нас у чужій нам системі координат. Але водночас ми бачимо: клин вибивають клином. Масова культура таки має вплив, просто треба перепрограмувати, змінити знаки.
У цивілізованому світі світогляд нації формує саме масова культура: література, кіно, музика. Колись цирк і театр мали такий, якщо не сильніший, вплив як єдині доступні для широких мас форми дозвілля. І українці повинні отримати власну індустрію масової культури. Свої герої, ось хто мусить прийти з книжок та екранів, ось про кого треба складати пісні. А якість продукту залежить від таланту його творця.
Стосовно моїх оцінок, то кожен небайдужий українець дає оцінки подіям країни. Байдужий теж дає — негативні переважно. Політикам узагалі не гріх повчитися висловлювати свої думки, бо політика — це наука.
— Мріяли стати письменником?
— Ніколи не мріяв і не мрію. Ставлю мету та йду до неї. Хотів розповідати історії, які будуть цікаві великій кількості людей. Поки що те, що я роблю, цікавить не аж так багато народу. Та все одно маю більше читачів і глядачів, ніж хтось інший. Проте це все одно мало. Мені потрібна багатомільйонна аудиторія.
Власне, всякий, хто щось створює, хоче мати мільйони шанувальників. Це нормально. Ненормально в цьому не зізнаватися. Тут є така приказка: любителі детективів діляться на дві групи — ті, хто зізнається в цьому, і ті, хто це приховує.
— Який був перший твір і про що?
— Перший опублікований художній твір назвався «Вільний день», це був 1987 рік і журнал «Рабоче-крестьянский корреспондент». Таке собі гумористичне оповідання про школяра-шахрая. Потім за підсумками року читачі поставили моє оповідання на п’яте місце з п’яти можливих у конкурсі читацьких уподобань. На першому був якійсь твір про комуністів, тому підозрюю — я зайняв вищі позиції, та ідеологія вимагала інших лідерів.
Але цікаво, що на другому місці був нарис такого собі Сергія Руденка. Того ж року ми разом із ним вступили на факультет журналістики Київського університету і жили в одній кімнаті п’ять років. Зараз він — успішний телеведучий на каналі «Еспресо», і ми досі дружимо.
«Усі мої твори в рукописах читають фахові історики»
— У вас чимало романів на історико-пригодницьку тему. Де знаходите довідковий матеріал?
— Я з дитинства цікавився історією. Просто тоді тягнувся до історичних книжок підсвідомо, а зараз, озирнувшись назад, зрозумів: карма. Причому це була як художня, так і нехудожня література. А якщо художня — завжди гостросюжетна. Тому підказку тепер знаходжу в книжках з історії.
І всі мої твори в рукописах читають фахові історики. Зокрема, «Червоного» благословили Вахтанг Кіпіані та Іван Патриляк, тепер — декан історичного факультету Київського університету ім. Шевченка. Він же допоміг із «Чорним лісом» та «Багряним рейдом». «Київські бомби» перед друком прочитав Данило Яневський. «Справу отамана Зеленого» — Ярослав Файзулін. А львівський цикл консультує аж шестеро фахівців.
— Коли пишете на кримінальну тематику, де берете сюжети?
— Я не пишу на кримінальну тематику, якщо винести за дужки чотири книжки кримінальних нарисів, одна з них — у співавторстві. Детективи, які я пишу, — художня література, і злочини там вигадані. Мені хочеться, аби всі злочини світу були вигаданими. Проте сюжети — довкола нас, для цього є кримінальна хроніка і не лише сучасна.
— У вас є улюблений персонаж?
— Мій улюблений персонаж — втомлений професіонал-мужчина, який робить те, що мусить, бо інакше не може. Навіть якщо не має з цього фінансового зиску. Як звати такого персонажа, не має значення.
— Андрій Кокотюха яку читає літературу?
— Намагаюся не читати нудної, хоча не завжди виходить. Зараз чергую: український автор, іноземний автор (крім російського), художня і нехудожня література, історична, науково-популярна. Звичайно, все це жанрова література. Не читаю мелодрам і фантастику. Не тому, що це погано, — моє єство не заточене на сприйняття ірреального.
— Ви народилися у Ніжині, які спогади залишились про це місто? Як часто буваєте там нині?
— Дуже хочу бувати вдома частіше. Зараз це не виходить. Раніше бував щотижня, поки було менше роботи. Тепер навіть у Києві не можу виїхати далеко від свого району, треба домовлятися й плануватися за місяць-два. Ділові зустрічі плануються за тиждень щонайменше. Але коли йдеться про Ніжин, то це — місце сили, однозначно.
— У Києві живете на Чоколівці, звісно, періодично вас впізнають читачі. Що зазвичай запитують?
— Впізнають, але не певен, що всі вони читачі. Я ж ходжу по магазинах і взагалі гуляю районом, коли попрацюю. Треба годину ходити, лікарі рекомендують. Але якщо запитують, що не часто буває, то про те, де купити книжку.
— Є улюблене місце, де вічуваєте себе комфортно?
— У місті Ніжині, це моє одне велике улюблене місце. А на Чоколівці люблю свій район, особливо перетин Єреванської, Пітерської та Іскрівської. Називаю його «П’ять кутів», бо їх справді п’ять.
— Чим захоплюєтесь, окрім літератури?
— Хочу мати колись власний книжковий магазин, тому книжки як такі — моє захоплення. (Поки що лише роботу інтернет-крамниці з дружиною організували). Звичайно, кіно. Колись частіше слухав музику, тепер не випадає, на жаль, навіть у фоновому режимі. Ще я грибник, але теж не часто виходить вирватися до лісу.
