Спочатку трохи офіціозу. Фонд державного майна 24 липня оголосив початок проведення аукціонів із продажу пакетів акцій 8 енергетичних компаній.
Зокрема, на продаж виставлені по 25% акцій ПАТ «Одесаобленерго» (початкова ціна 631 млн. гривень), ПАТ «Донецькобленерго» (143 млн. гривень), ПАТ «Донбасенерго» (669 млн. гривень), ПАТ «Сумиобленерго» (370 млн. грн.), ПАТ ДТЕК «Дніпроенерго» (728 млн. грн.), ПАТ ДТЕК «Дніпрообленерго» (728 млн. грн.), ПАТ ДТЕК «Західенерго» (347 млн. грн.), ПАТ «Київенерго» (759 млн. грн.).
Продаж цей мав відбутися ще минулого року, проте був перенесений.
У жовтні 2016-го тодішній голова Фонду Ігор Білоус повідомив, що приватизація держпакетів акцій обленерго розпочнеться після затвердження НКРЕ стимулюючого тарифоутворення на ринку електроенергії.
Білоус заявляв, що Україна планує загалом отримати від продажу всіх обленерго близько 300 мільйонів доларів.
Покупці «з-за поребрика»
Повідомлення про те, що Фонд держмайна збирається розпродувати державну частку акцій в восьми обленерго, мимоволі актуалізувало в пам’яті образ пана Бабакова.
Депутата російської Держдуми, котрий володіє мало не третиною української енергетики.
А за Бабаковим потягнувся інший асоціативний ряд. Згадалося, незважаючи на четвертий рік війни та санкції, в Україні продовжують працювати російські компанії.
Наприклад, «Спортмастер» та Ocean Plaza почуваються вельми комфортно, те саме стосується і Gloria Jeans, через яку нещодавно сталася бійка, причому охорона магазину виступала, певна річ, проти активістів, що прийшли нагадати, як ця компанія співпрацює з «ЛНР».
Але не одна лише Gloria Jeans розкладає яйця по різних кошиках.
Хоча 16 травня Петро Порошенко й підписав відповідний указ, котрим було введено санкції проти сотень російських фізичних та юридичних осіб, включаючи і соцмережі, деяких із них ці обмеження не торкнулися.
Так, наприклад, великі російські компанії «Єврохім» і «Євраз груп», які активно працюють в Україні, в обхід українського законодавства також підтримують контакти з підприємствами, зареєстрованими у «ДНР», і спонсорують бойовиків.
Однак усе це — тема для окремої розмови. Тому повернемося до питання, чи можуть залишки українських обленерго потрапити до російських рук?
Теоретично — так. Особливо якщо майбутні власники проявлять трохи хитрощів.
Наприклад, той-таки Бабаков підійшов до приватизації українських обленерго не без фантазії: він діяв не через російську компанію чи через офшор, а через зареєстровану у Словаччині групу VS Energy.
Саме вона і є власником українських обленерго. Тому пильність не завадить: навіть якщо в торгах братиме участь європейська компанія, треба ретельно дослідити, чи не майорить за нею російський хвіст.
Це особливо важливо в контексті недавніх кібератак на енергетичну систему України, які мали на меті отримання ефекту блекауту, тобто розпаду об’єднаної енергомережі.
Однак завдання не лише в тому, щоб не допустити до приватизації обленерго росіян.
Важливо залучити свіжий капітал, зацікавити іноземних інвесторів, простимулювавши їхній інтерес до приватизаційних лотів.
Нові гравці на енергетичному ринку дещо пожвавили та розворушили б його, розірвавши замкнене коло всім відомих енергохолдингів, які давно перетворилися на монополістів і все більше розширюють свій вплив.
Однак дуже важливо, щоб зі зміною власника відбулася й зміна менеджменту, тоді можна буде сподіватися на «перезавантаження» всієї системи.
Досі користь від приватизації будь-яких лотів була одномоментною: вона працювала на наповнення державної скарбниці, однак самим лише отриманням грошей за продаж об’єкта справа вичерпуватися не повинна.
Проте з 2019 року має запрацювати новий ринок електроенергії — відповідно до закону, прийнятого Верховною Радою 13 квітня.
Тому, звичайно, всі енергетичні компанії повинні бути готові до цього — і технологічно, і ментально.
Але така підготовка просувається не надто активно, й у державних обленерго зокрема.
Власне кажучи, приватизація обленерго якраз лягає в канву реформування енергетичного сектору України і рано чи пізно має відбутися.
Але в організації та проведенні приватизації криються деякі ризики. Одну групу ризиків, пов’язану з особою майбутніх власників, ми вже розглянули.
Інші ж чинники стосуються способу оцінювання об’єктів приватизації.
Знову Ахметов?
Уже зараз експерти ринку звертають увагу, зокрема, на ціну акцій Дніпрообленерго.
Від початку НКРЕКП провела оцінювання цього об’єкта із застосуванням так званого RAB-регулювання (повернення вкладів власникам) й вказала ціну цього лота — близько 12 мільярдів гривень.
Утім Фонд держмайна сподівається виручити за Дніпрообленерго 728 мільйонів. І це, зауважимо, одна з найвищих цін серед восьми обленерго, адже інші пропонуються взагалі за безцінь.
Спочатку пакети акцій обленерго планували виставити на приватизацію після введення RAB-регулювання для цих компаній.
Однак ФДМ не дочекався завершення процедури і оголосив про початок біржових аукціонів.
Із чим пов’язаний подібний поспіх?
Для отримання відповіді на це питання варто дещо відволіктися від проблематики обленерго і замислитися над тим, як в цілому в Україні відбувається приватизація.
А вона, як відомо, переноситься рік у рік. Згадаймо, що ще 12 травня 2015 року Кабмін ухвалив постанову, згідно з якою 329 державних підприємств різних галузей та різної міри значимості підлягали приватизації.
Передбачалося, що після їх продажу до казни надійдуть щонайменше 17 мільярдів гривень. Однак цього так і не сталося, бо приватизація фактично не відбулася.
Справедливості заради слід зазначити, що більшість підприємств, призначених для продажу, були і є збитковими. Їх дійсно варто реалізувати — за умови, звісно, що знайдеться покупець.
Однак у списку лотів була і справжня перлина — Одеський припортовий завод, щорічний прибуток якого вимірюється сотнями мільйонів гривень.
(Його і по цей час готують до приватизації, пересуваючи терміни продажу на кінець 2017-го — початок 2018 року).
Отже, головна помилка, якої уряд припустився у 2015-му, полягала в тому, що парламент мав проголосувати за всі приватизаційні об’єкти гамузом, не вдаючись у деталі економічної доцільності кожного окремого продажу.
Ніхто з урядових чиновників не утруднив себе фінансовою аналітикою щодо прибутковості чи збитковості підприємств, призначених для продажу, тож не дивно, що голосування у парламенті провалилося.
Дуже ймовірно, що у випадку з Дніпрообленерго мала місце така сама недбалість.
Або ж (і тут невідомо, що є гіршим) — цілком свідомий намір збити ціну під конкретного покупця.
Таким покупцем поінформовані джерела називають Ріната Ахметова, хоча офіційно ця інформація, певна річ, не підтверджена.
А якщо вона підтвердиться, це означатиме тільки те, що донецький олігарх матиме змогу ще більше розширити свою енергетичну імперію.
Саме через подібні корупційні ігри Україна і має проблему із залученням іноземного (не російського!) капіталу.
Її виникнення пов’язане із загалом недвозначним іміджем нашої країни.
Для того, щоб продати державні підприємства за високою та вигідною для України ціною, важливо завоювати довіру іноземних інвесторів.
Головною умовою для яких, окрім можливого прибутку, є захист вкладених грошей та стабільні, не залежні від політичної кон’юнктури, правила ведення бізнесу.
Державі та її уряду треба визначитися зі своїм ставленням до приватизації та рухатися в руслі ухвалених рішень.
І якщо вже продавати державне майно, то робити це у відповідності до закону та уникаючи підозр у корупційній складовій такого продажу.
Жодному потенційному покупцеві не сподобається перспектива захоплення його підприємства чи то «тітушками», чи то іншими бойовиками, які з’являться ділити майно, бо постраждали інтереси того чи іншого олігарха.
Проте поки що прозорість приватизаційного процесу відсутня як така.
І необґрунтовані ціни на виставлені на продаж лоти та тенденційність кола можливих власників є тому підтвердженням.
Звісно, хотілося б помилитися бодай цього разу, і після завершення приватизації відзначити, як бездоганно вона була проведена.
Однак значних підстав для подібних сподівань наразі, на жаль, немає.
