Як дзеркало життя: коли буде прогрес в українському футболі

Матч за Суперкубок України, якого з таким нетерпінням очікували мільйони вітчизняних уболівальників, не приніс ніяких несподіванок.

 

Усе відбувалося й закінчилося так, як і мало бути, виходячи з логіки футбольної і навколофутбольної ситуації.

 

Коли збираються 22 мільйонери, у яких іще молоко на губах не обсохло, й імітують якісь футбольні прийоми, маючи одну робочу ногу й один-два технічні прийоми, вивчені колись у дитячій спортивній школі далеко від столиці, — тоді постає запитання: а за що їм такі грубі гроші платять?

 

А коли вони ще й мають тренера, який їх нічого не навчив і навіть не пробує їм нагадати, що сучасний футбол — це динаміка, швидкість переміщення всіх десяти гравців по полю з постійною зміною вектора атаки, який досягається пасом в один дотик і не в додачу, як це вони з відчаю роблять, не знаючи, що з тим м’ячем далі робити, бо всі партнери або стоять, повернувшись обличчям до своїх воріт, або ховаються десь так, щоб нікому не спало на думку віддати їм пас...

 

А про гру врозріз, на хід партнеру, вони, може, й чули, але категорично не вміють це робити...

 

Тоді починаєш з’ясовувати причинно-наслідкові зв’язки.

 

Звичайно, все це найбільше стосується нинішньої гри київського «Динамо».

 

«Шахтар» нині грає в інший, значно сучасніший, футбол. Тому постійно досить легко переграє киян.

 

Але якщо зі складу донеччан вивести швидконогих бразильців, яких на батьківщині навчили всього того, що вони нині чудово демонструють, забрати в них іспанського чи навіть румунського тренера, котрі культивували інший футбол, — то «Шахтар» нічим не відрізнятиметься від київського «Динамо».

 

І не виключено, що поступатиметься «Зорі», де в рази менше платять і де практично немає куплених і добре навчених швидконогих парагвайців.

 

Але де є вітчизняний тренер, який уміє поставити гру команди з такими ж вітчизняними, хоча, може, й не найталановитішими виконавцями?

 

У киян уже років зо п’ять практично відсутній тренер, котрий уміє поставити гру команди.

 

Після того як невідомо з яких причин був практично вигнаний із команди класний тренер Юрій Сьомін, «Динамо» практично не має фахового і досвідченого тренера.

 

Знамениті місцеві футболісти, які очолювали команду останніми роками, так і не стали гарними тренерами.

 

Усе це футбольні вболівальники знають. Або принаймні здогадуються про реальність.

 

Але самі собі бояться зізнатися в «яловості» улюблених футбольних персон, через бездарність яких не можуть прогресувати дуже здібні й від природи обдаровані українські виконавці.

 

І які, до речі, з цих же причин не потрапляють у коло інтересів провідних зарубіжних клубів.

 

Згадайте історію талановитого донецького захисника Дмитра Чигринського, який усе-таки потрапив у коло інтересів «Барси», але надто мало вмів і не зміг конкурувати з іспанськими універсалами.

 

Або муки все того ж динамівського Андрія Ярмоленка, який так і залишився на полі з арсеналом прийомів, отриманих у дитячій спортшколі і яких категорично не вистачає у матчах високого рівня, де він не може показати достойної свого таланту гри.

 

Отже, залишається запитати: чому так відбувається?

 

Чому перекачані грошима вчорашні вітчизняні футбольні монстри, котрі, здавалося б, ось-ось вступлять у боротьбу за найвищі європейські й світові нагороди, — зараз на очах своїх щирих вболівальників, які чомусь повірили у надзвичайний прогрес українського футболу, зіщулюються до рівня маленьких карликів дворового рівня?

 

Можливо, відповідь дуже проста. Бо її підказує досвід світових грандів.

 

При всій заможності їхніх власників — кошти, які отримують гравці-тренери, у переважній більшості вони самі заробляють. Своєю грою.

 

Українські ж лідери — «Динамо» й «Шахтар» — іграшки в руках власників-олігархів. І повністю залежні від їхніх фінансових можливостей.

 

А фінансові можливості українських олігархів, як відомо, засновані не на продуктивному бізнесі, не на розвитку й модернізації виробничих потужностей, котрі, як правило, дісталися їм практично задарма, не на створенні нових торгових марок, нової якості виробництва.

 

Уся дута велич вітчизняних олігархів заснована на банальній експлуатації того, що свого часу, як правило, незаконно поцупили, і бажанні якомога швидше вичавити з нього все, що тільки можна, залишивши своїх працівників із крихтами з панського столу.

 

Зате — з видовищами у ви­гляді футбольних баталій. Там працівники цих олігархів випускали б пару і були б задоволені життям. І не ставили незручних запитань.

 

Звичайно, усе це довго тривати не могло. Уся ця забавка мала колись завершитися. Бо ця штучна фінансово-спортивна піраміда мала завалитися.

 

Ось вона й валиться потроху — що ми можемо спостерігати на прикладі київського «Динамо».

 

Невже якийсь зарубіжний солідний клуб міг би запросити як тренера хай навіть знаменитого футболіста, котрий не продемонстрував успішних результатів своєї попередньої тренерської роботи?! А власники «Динамо» уже багато років демонструють свою повну зневагу до фахових критеріїв.

 

Чому? Щось не розуміють чи надто добре все розуміють?

 

Я не прихильник теорії, що футбольний клуб для братів Суркісів — це майданчик для відмивання коштів. Але я все більше переконуюся, що вони неефективні власники.

 

При всій їхній любові до футболу.

 

Це ж саме стосується і функціонування донецького «Шахтаря» на чолі з президентом Рінатом Ахметовим. Вони створили монстрів на глиняних ногах.

 

Точніше — на ногах зарубіжних гравців. Варто їх нині прибрати — і все полетить шкереберть.

 

Тому, як це не жорстоко звучить, але якщо ми вітчизняний футбол хочемо поставити з ніг на голову, як і все своє життя, — то треба й тут перекрити кисень олігархам і відняти в них улюблені іграшки.

 

Бо футбол — хоч і гра, але вона має будуватися на природних умовах, де всі мають чесно своєю роботою, своїми здібностями, своїм талантом заробляти собі на життя.

 

Усе інше має рано чи пізно колись закінчитися, залишивши учасників цього дійства біля розбитого корита.

 

Вони вже й так практично біля нього. Як і вся Україна нині біля розбитого корита олігархічної економіки.

 

Тому прийшов час усе починати спочатку. Ще не все втрачено.

 

Особливо коли реально усе оцінюєш і готовий налагодити своє життя до рівня передбачуваного і керованого власного майбутнього.

Отож я і кажу, що футбол — це дзеркало українського буття. Чи не так?