У Полтаві відкрився центр взаємодії: хтось одяг приносить, а хтось — бере

— Я християнка, віруюча людина. Тож сам Господь так розпорядився, щоб з’явився ось такий, як і в Європі, благодійний центр, де люди могли б виявляти любов та турботу одне до одного, робити навколишній світ кращим, — розповідає директор центру взаємодії Наталія Латиш. — Погодьтеся, у кожного вдома накопичуються різні речі, які стали непотрібними. Скажімо, одяг, що лише займає місце в шафі, бо діти з нього виросли, а ви схудли.

 

Більшість людей не знає, куди його подіти. Водночас для когось цей одяг може стати справжнім благословенням. Таким чином, у нашому центрі кожен полтавець може як надати допомогу, так і прийняти її — абсолютно безкоштовно.  Наш центр взаємодії якраз і надає можливість — проявити відчутну любов до ближнього. Мушу сказати, полтавцям ця ідея сподобалася. Про це свідчить той факт, що за мі­сяць обслуговуємо приблизно 450 осіб, тобто щодня до центру навідуються в середньому 20 людей — ми відкриті для кожного.

 

Діти із задоволенням вибирають тут іграшки. Можна взяти й літературу, в основному класику. Коли є можливість, із церкви передають примірники «Біблії». І багато хто також їх бере, бо зараз люди потребують слова Божого навіть більше, ніж одягу, — радості, миру, любові у світі не вистачає.

 

Ідея, звичайно, хороша. Проте в мене одразу ж виникає запитання: аби утримувати приміщення центру, платити зарплати його працівникам, потрібні кошти, то звідки вони беруться?

 

— Приміщення ласкаво надав його господар. Він також християнин, а тому відкрив своє серце для такої доброї справи, — пояснює Наталія. — Зарплати ж працівникам центру поки що виплачую з власних коштів — я ще й директор та власник рекламної агенції «Есфі». Трішки допомагають  ті, хто, навідуючись сюди, має можливість покласти якісь гроші до скриньки. Звісно, вони суто символічні.

 

Та, попри все, Господь дає таку можливість — утримувати центр. Хоч, звісно, нам потрібні спонсори. Дехто зауважує: погано, мовляв, що «Родинний дім» розташований далеко від центру міста. Ми в такому разі відповідаємо: дякувати Богу, що є це приміщення, бо орендна плата, зрозуміло, була б для нас просто непосильною.

 

Наталія констатує, що спочатку, коли про центр мало хто знав, довелося підключити не лише власну рекламну агенцію, а й вдатися до реклами на обласному радіо, у громадському транспорті.

 

Також створили групу у «Фейсбуці» та «Вайбері». Окрім усього, налагодили співпрацю з громадськими організаціями, котрі допомагають інвалідам, АТОвцям, переселенцям.

 

І хоч зараз уже обходимося без реклами, проте люди до центру весь час приходять, бо існує, як відомо, ще й «сарафанне» радіо. Причому одні приносять речі, а інші беруть.

 

Звісно,  тих, хто бере, за словами Наталії, десь утричі більше. У зв’язку з цим існують певні обмеження: узяти можна 10 речей на місяць на одну особу. Видача речей (як, власне, і прийом їх) фіксується на папері.

 

— Наведу статистику цього місяця: до центру завітали 95 осіб, котрі принесли речі, і понад 350, які взяли. А кількість принесених і виданих речей приблизно однакова — 1 250, — продовжує розповідь Наталія Латиш.

 

— Оскільки зазвичай приносять  багато речей, а на видачу їх ми встановили обмеження, у такий спосіб досягаємо певного балансу. І поки що центр ніколи не пустував. Тобто завжди в ньому можна вибрати цілком пристойні речі, нерідко — зовсім нові. Скажімо, у нас багато дитячого одягу. І, до речі, є люди, котрі приносять одяг, з якого їхня дитина виросла, а навзамін беруть речі, розраховані на старший вік, — для когось це також вихід.

 

Українці нині настільки збідніли, що не кожен може придбати одяг навіть у магазинах «секонд-хенду». Довідавшись про існування  центру взаємодії, до нас приїжджають і з районів, і з глибинки, де рівень достатку в людей особливо невисокий: будь-яка дармова річ є для них великим благословенням. Бо за 10 речей у тому ж таки магазині «секонд-хенду» доведеться викласти не менше 300 гривень.

«Родинний дім» запрошує до співпраці магазини, де осідає мертвим вантажем багато різних неходових речей.

 

Центр взаємодії в такому разі є прекрасною можливістю проявити благодійність. І, до речі, деякі торговельні заклади вже віддають сюди нові речі з етикетками.

 

Наприклад, магазин «О’кей» подарував частину суконь зі старої колекції. А один із підприємців підкинув багато різноманітних канцтоварів.

 

Дізнавшись про «Родинний дім» у «Фейсбуці», надіслали речі «Новою поштою» навіть торговельні заклади з Мукачевого та Києва.

 

Тобто згадана ідея вже знаходить своїх прихильників у різних куточках України.

 

Поки спілкуємося з Наталією, до приміщення центру постійно  заходять відвідувачі, оглядають речі, щось вибирають. «Права рука» Наталії Латиш — керуюча центром взаємодії Надія Гоцуцова — стверджує, що багатьох із них уже добре знає, більше того — їй відомо, якої статі та віку їхні діти, онуки.

 

— Зрозуміло, що більшість людей змушують приходити до нашого центру складні життєві обставини, — приєднується до розмови пані Надія. — Вибираючи речі, вони мимоволі починають розповідати про свої негаразди. Часто скаржаться на мізерні пенсії, на те, що ледь не всі гроші «з’їдає» «комуналка». Втішаємо таких людей.

 

Одна пенсіонерка, вибираючи дитячий одяг, бідкається, що донька поїхала на заробітки за кордон, покинувши на неї онуків, давати раду яким літній жінці нелегко. Навідується багато людей із центру реабілітації «Світло надії». Та навіть із міськвиконкому посилають  до нашого «Родинного дому», оскільки туди нерідко звертаються малозабезпечені полтавці. Такі люди вибирають щось із речей, і це приносить їм радість. 

 

— Мій чоловік недавно розповів удома таку історію: до його організації  прийшов влаштовуватися на роботу хлопець без місця проживання, котрий не так давно повернувся із зони АТО. На пошук роботи він витратив певний час. Мій чоловік поцікавився: а де ж ти, мовляв, увесь цей час жив, як одягався? І той відповів, що пристанище йому надав центр «Світло надії», а з безкоштовним одягом виручив «Родинний дім».

 

Тобто для людини, яка не має заробітку чи відчуває матеріальну скруту, це реальна допомога, — робить висновок Наталія Латиш. — А ще ми організували в цьому приміщенні арт-клуб для дітей, навчаємо їх малюванню, англійської мови — і все це також безкоштовно, за волонтерської допомоги.

 

Відвідувачі центру взаємодії лишають тут багато відгуків: одні дякують за те, що можна віддати речі, інші — за те, що можна взяти: «Велика дяка за ваше добре ставлення до людей. Божого вам благословення!», «Бажаю розвитку цьому проекту — переконана: у нього велике майбутнє», «Спасибі за допомогу. Побільше б в Україні щедрих і добрих людей, котрі дарують частинку любові й добра. Господи, допоможи нам бачити тих, кому сьогодні важче, ніж нам», «Спасибі за можливість допомогти іншим людям».

 

Коли в Наталії Латиш цікавляться, чи є подібні центри взаємодії в інших містах, молода жінка відповідає, що немає, але вона може поділитися досвідом, як їх створити.

 

Зізнається, що й сама готова відкрити такі центри в різних куточках Полтави — не вистачає лише фінансової підтримки.

 

— А яких речей краще не приносити? — прошу внести ясність.

 

— Морально застарілих: якщо одяг пошитий у 60-х роках, хоч він і з цінником, його ніхто не хоче брати, — конкретизує Надія Гоцуцова. — Неохоче беруть синтетичні речі: люди розуміють, що влітку в них жарко, а взимку — холодно. Тож одяг із натуральних тканин, якщо він навіть дещо ношений, усе одно дужче затребуваний. Жіноче взуття приносять в основному на високих підборах, а просять — без них, щоб було зручно ходити.

 

Загалом більше потрібен  чоловічий одяг. Його мало приносять, а попит на нього великий. У нас висять сорочки, піджаки, але відвідувачі чоловічої статі віддають перевагу спортивним речам. Як правило, більш актуальні речі за сезоном. Хоч і теплий одяг ми приймаємо й складаємо до настання холодів. А відвідувачам говоримо, що за потреби можемо запропонувати й одежину не за сезоном.