Великий компроміс: пропагандистська роль Довженка під час Другої світової війни
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
Щасливі за часом не стежать: як стартував Одеський міжнародний фестиваль
18.07.2017
«Дамське щастя». (Фото з сайта ОМКФ.)
Одеський міжнародний фестиваль відкрився минулої п’ятниці і вже набрав ходи.
Фільмом відкриття обрали французький «Щоби бути впевненим» Карін Тардьє — аби й справді була впевненість в успіхові.
А недільного вечора традиційна вже тут фестивальна подія — показ фільму Німого кіноперіоду на Потьомкінських сходах.
Кіно біля моря
Цього разу на тих самих легендарних сходах продемонстрували картину «Дамське щастя» (1930) за романом Еміля Золя, у постановці одного з французьких кінокласиків Жюльєна Дювів’є.
У головній ролі — надзвичайно красива і талановита актриса Діта Парло.
Супроводжував показ симфонічний оркестр та спів оперної співачки Софі Фурньє.
Фільм почасти про глобалізм — як великий капітал нищить середній і дрібний бізнес (те, що маємо нині в Україні).
Почасти про любов — як Деніз, що прибула до Парижа рятувати себе і свою родину, закохується у господаря величезної крамниці «Дамське щастя». А той у неї.
Несподіванка фіналу — дівчина підтримує ідею тотального наступу великого бізнесу, а з тим і його носія...
Щось подібне, правда, і в романі, одначе фільм часів тотальної індустріалізації зазвичай акцентує і підтримує заголовний тренд епохи — маленькими жіночими ручками.
Та й у самій стрічці чимало слідів авангардистської філософії, пікантно поєднаної з мелодраматичними обертонами.
Грандіозне видовище — коли тисячі людей разом дивляться кіно біля моря.
Оживають тіні старого великого кіно, про яке дехто вже й забувати почав. А ніц, воно живе!
В іншій так само традиційній фестивальній програмі «Фестиваль фестивалів» показали «Фатальну спокусу» Софії Копполи, картину, яка цьогоріч отримала в Каннах приз за кращу режисуру.
За що саме зрозуміти важко.
Рімейк старого фільму з Клінтом Іствудом. 1864 рік, громадянська війна.
Поранений офіцер північних військ, янкі Джон Мак Барней (Колін Фаррел), потрапляє до жіночої школи на півдні.
Поволі він одужує і починає викликати з боку мешканок закладу (ним керує героїня Ніколь Кідман) підвищену увагу.
Аж таку, що він, бідака, не може собі відмовити жодній.
Закінчується це украй погано — смертю вояка, котрому жіноцтво дало скуштувати отруєних грибочків. Теж війна, війна статей...
Переповнений зал головного Фестивального палацу реагував напрочуд емоційно — жіночими голосами передусім.
Судячи з усього, молоді українки сприйняли фільм як жест такої собі феміністської помсти чоловікам за всі наруги, яких віками зазнавали жінки від таких от мачо.
Бурхливі оплески супроводжували фінальний кадр, коли жінки й дівчатка виносять труп капрала у савані й урочисто покладають його біля воріт школи.
Радість глядачок ще якось можна зрозуміти, а от каннське журі на чолі з Педро Альмодоваром аж ніяк — пересічна картина, нічого більше.
Чи, може, таке судження є моєю чоловічою помстою режисерці?
Контраст Кривого Рога і Відня
А за головну нагороду фестивалю змагаються 12 фільмів, серед яких три за участі України.
На тлі нинішніх атак на Держкіно України (комусь там, нагорі, кортить взяти під контроль бюджетні гроші на кінематограф) важливо продемонструвати, що вітчизняне кіно динамічно розвивається і забезпечує якісний продукт.
Перший з побачених мною фільмів, «Січень — березень» Юрія Речинського (спільне виробництво України та Австрії) загалом не розчарував, хоча й має очевидні вади драматургійного штибу. Можливо тому, що йдеться про дві історії, про два подружжя.
Перше з них втрапляє в автомобільну катастрофу, унаслідок якої Ханна (Ангела Греговіч) втрапляє до лікарні (події відбуваються в Кривому Розі).
Її чоловік Юрій (Дмитро Богдан) намагається витягти її з лабет небуття і болю.
Паралельно ми стежимо за перебігом хвороби матері Ханни (Марія Гофштеттер), котра живе у Відні і дедалі більше впадає в те саме небуття, з якого випростується її дочка.
Важке для сприйняття кіно, вибудуване на зануренні у запаморочливі психологічні стани.
Варто відзначити операторську роботу Вольфганга і Себастіана Талерів — супервиразність багатьох фільмових кадрів забезпечує якусь незвичайну глядацьку насолоду.
Та й акторський ансамбль, у якому не губляться українці Лариса Руснак, Влад Троїцький і Валерій Бассель, упорався зі складним завданням відтворення надтяжких екзистенційних марев.
Фільм зроблений за підтримки видатного австрійського режисера і продюсера Ульріха Зайдля (варто сказати, що й сам Речинський нині живе у Відні), його вже презентували на Роттердамському фестивалі, і напевно що картина матиме успіх у просунутих кіноманів.
Сергій Буковський розпитує матір
У неділю відбувся показ іншої української стрічки — документального фільму «Головна роль» Сергія Буковського (він у конкурсі європейських докфільмів і одночасно в українському конкурсі так само).
Кінопортрет актриси Ніни Антонової, за збігом обставин матері режисера. Блискуча робота видатного майстра вітчизняної і світової документалістики.
Як зняти фільм про матір, про найближчу людину? А ось як. Буковський прибирає найменший пафос, найменші сліди емоційних схлипів.
Зберігаючи дистанцію, яка є у самому житті, — тобто спілкування впритул. Автор пропонує матері робити в кадрі щось звичне для неї — себто грати у чомусь вигадану роль, творити образ.
Як режисер, Буковський у постійному контакті з актрисою — стираючи акторський напуск чи награність.
«Мамо, не треба МХАТу!» — закликає він в епізоді, коли вони проходять на могилу Анатолія Буковського, відомого кінорежисера, чоловіка й батька. Антонова тихо заперечує: «Не МХАТ, а Щепкінське» (тобто училище театральне, яке вона й закінчувала).
У підсумку фільм про жінку, яка стоїчно, іноді на межі терпіння, зіграла в житті і кіно чимало ролей.
Сина, звичайно, цікавить її материнська іпостась. Гортаючи її давні записи щодо рекомендацій, що і коли їсти, Буковський запитує: «Чому скрізь ти називаєш мене тільки Сергієм і ніяк інакше, не ласкавіш?».
Та ж для економії, дивується Антонова. Усе ж це було на бігу, у темпі кінематографічного процесу. В якому незрідка емоції підкорочувались, стискались до стислих формул. Не відміняючи ніжності.
Ми бачимо Антонову у смішних побутових ситуаціях, у тому числі й на знімальному майданчику (актриса донині знімається).
Вона готується до свого ювілейного вечора в Будинку кіно, і це вже є підставою передивитись своє життя. І починаєш розуміти: не було в неї головної ролі. Були головні.
Роль матері і дружини передусім. Для сина її життя виглядає саме так.
Картина Буковського воістину симфонічна — у ній випроявлено стільки мотивів і стільки згуків пам’яті, що мимоволі зачудовуєшся.
От се кіно! Сплетене з радощів і болю, із пам’яті і живих спонтанних реакцій.
Дивимось далі фільми Одеського фестивалю...
Сергій ТРИМБАЧ,
спеціально для «України молодої»
