Арсенал «гібридної війни» наростає та новішає.
Хоча основний удар, як і на початку, в 2000 році, спрямовано в нашу історію, культуру та мову.
(Тоді вийшов фільм «Брат-2» як сигнал до антиукраїнської істерії).
Сюди б’ють московські й деякі вітчизняні видання, олігархічні телеканали, зміїне кубло ворожих сайтів.
Один із них, як приклад «плаксівості украінской души», згадує народну пісню «Ой, горе тій чаєчці... »
І глумиться: «Зачєм же строіть гнєздо «прі бітой дорогє», гдє шляются кому нє лень?»
Із такою інтерпретацією до душі не дістанешся ніколи!
Є такі наші народні пісні — наче маленькі Євангелія. Там слова значать більше, ніж написано.
Безіменні пророки наспівують притчі, зрозумілі тим, хто знає нашу мову.
Там «калинові й дубові мости» прокладені з юного квітучого життя до світу Мари — у потойбіччя; у пісні дівчина красується квіткою, вона може щебетати ластівкою, рости тополею, жінка-матір «квилити чайкою», а чоловік запитувати: «Чому я не сокіл?..»
Побутова пригода, всяка робота, природне явище, душевний стан обертаються заповітом і заповідями для нащадків — пісня набуває магічного значення, як передбачування пророків, як символіка у вишиванні.
Василь Голобородько нагадує русальну пісню «Ой, біжить, біжить мала дівчина... », де кожне слово має алегоричний зміст.
«У цій пісні підліток, як одна неподільна реалія, розкладена на дві пісенні реалії: малу дівчину і русалочку (привіт Пікассо!), засіб дуже поширений в українському фольклорі, зокрема у казках, які й присвячені саме цій темі... » — підказує поет.
Маю диктофонний запис, де Анатолій Кичинський говорить, що в кожної народної пісні був творець — талановиті чоловік або жінка, переважно, безіменний автор, слова якого вподобали тисячі душ: навіть коли хтось щось переінакшував, у віковому триванні-звучанні зберігалися основні думка й почуття.
А є навпаки: авторські вірші привласнив народ. Леонід Глібов, Іван Франко, Тарас Шевченко, Олександр Олесь, Дмитро Павличко, Андрій Малишко написали поезії, котрі людські покоління сприйняли своїми.
Так став піснею вірш проклятого московськими попами гетьмана Івана Мазепи «Ой, горе тій чаєчці... »
Чи могли ми втратити у віках цей твір через спробу зганьбити й викреслити з народної пам’яті ім’я одного з найвидатніших героїв української історії?
Цього прагли наші кати. (Тому залишається не засвоєною у народній свідомості творчість, наприклад, українського «розстріляного Відродження»).
Та жодна анафема не діє на пісню!
Чому ж народ не забув і співає донині такі тужні слова? Залишаючи незмінними образи матері України («чаєчки-небоги») і «битої дороги» — шляхів «iз варяг у греки» та «шовкового», наступні численні виконавці називали тих, котрі «забрали чаєняток», то женцями, то чумаками, то козаками.
Хто ж такі насправді кухарі-дітоїди, які сміються з материнських побивань?
Ніхто з перелічених у вірші-пісні подорожніх не міг бути звинуваченим у масових вбивствах.
Зате ми знаємо про турецьких, татарських, польських «добрих людей» на нашій землі, котрі поневолювали українців, масово вивозили на чужину юнаків та дівчат.
Пам’ять про це збережено в літописах, піснях та кобзарських думах.
Зате жорстокі виселення наших людей з рідних осель, проведені росіянами та німцями, вбивства «чаєнят» більшовицьким Голодомором та «червоним терором» документально підтверджені.
І кари за злочин ніби й немає. Є застереження: «бо лихо вам буде».
Не може беззахисна ненька Україна («чаєчка-небога» — ще й не всім рідна) ні оборонитися, ні помститися. («На Тебе упованіє моє!»).
У цій пісні закодовано народне уявлення про історичний процес, провини тих, що проходять «битою дорогою», поїдаючи дітей iз кулешею, материнські страждання і неминучість відплати.
Маємо вияв політкоректності й толерантності задовго до появи самих термінів.
Серед українського народу споконвіку проживали інші нечисленні народності.
Лише деякі меншини зазнавали принижень у побуті.
Вони є в історичних документах та літературі. У народно-пісенній творчості цього не існує.
Народна християнська мораль — терпляча й співчутлива до чужого звичаю та культури, але застерігає лихих : відплата настане!
Усіх нас батьки виховали віротерпимими, толерантними, а згодом — у науках — ще й політкоректними.
Згадайте, нам забороняли: дражнитися і за євреїв, і за циган; кпинити з будь-кого чужого; насміхатися над фізичними вадами; вживати «погані» прізвиська — така вікова традиція.
Менше часу нас застерігали приховувати своє українство, «бути як усі», серед чужих говорити лише російською.
Український народ не вижив би «при битій дорозі», аби грабував та вбивав подорожніх, як це робили араби в єгипетських пустелях, лицарі в горах та лісах острівної Британії, «ліхіє люді» в хащах Залісся та на річках.
Сьогодні «гібридні військові дії» загострилися.
«Кресовці» та сіоністи об’єдналися з ординцями, вигадуючи українцям найкривавіші злочини.
Причина в тому, що міцніють, як завжди в урочі часи, наші національні думка та воля.
Триває справжня битва за державну мову, де ми звично чубимося.
Спробували наповнити українським змістом проект Закону «Про освіту» — залементували язикаті: «Не толерантно! Від вас європейці відмовляться, цивілізований світ осудить!»
З якої такої провини? Щоб наші «чаєнята» не могли вже слів матері-небоги розуміти?
Багатьом, ой багатьом не подобається, що українець «співаючи плаче», як у Кобзаря. У нашій сумній пам’яті багато вкарбовано.
І творяться нові пісні — при дорозі та поміж людей. Кому на лихо, а нам — на радість.
