Насильно милим будеш?

Передплачую «Україну молоду» собі і сину, деякі мої листи були надруковані у вашій газеті.

 

Шкода, що ніяка газета досі не надрукувала моє застереження, що табачникоїди приведуть Україну до війни. Нижче наведений матеріал був написаний ще 2007-го, гадаю, на жаль, що він залишається актуальним і сьогодні.

 

Сергій Лозунько в газеті «2000» (31.03.2006) пропонував назвати імперію «Большое Восточнославянское Пространство», або, щоб зрозуміліше, «Большое Русскоязычное Пространство».

 

Бо «русский был и остается объединяющим фактором культурно-гуманитарного пространства».

 

Російській мові відводилась основна роль «объединяющего фактора», звідси така шалена боротьба за російськомовність Української держави.

 

Російськомовних українців переконували, що спроби розширити сферу вживання української мови — «обыкновенный фашизм».

 

Писали, що в нас забороняють «неугодный язик», «русский изгоняют из судов», російськомовних виконавців не пускають на телебачення, у дітей забирають право «всмоктувати з молоком матері» російську мову.

 

Таким чином переконували людей у необхідності відокремлення від України «російськомовних регіонів».

 

К. Дворченко в тій же газеті писав про приблизні межі відокремлюваної території.

 

Наприклад, на заході — між Харківською та Полтавською областями тощо. Але цього мало, краще — державна російська мова в Україні, тоді все «образуется естественным образом».

 

Інший шлях залучення України до відновленої імперії — «каноническое православие».

 

Адже, як неодноразово заявляв сподвижник Наталії Вітренко, лідер партії Православних громадян України Валерій Кауров, уся «територія канонічного православ’я» — це Русь.

 

І ще один шлях боротьби за Русь — атака на українську духовність і національну свідомість.

 

Патріотизм трактувався як «останній притулок негідників», те саме, що й націоналізм.

 

Який тепер називається вже не «буржуазний», а «печерний».

 

Власне, й української мови нема. Є галицький діалект чи то російської, чи польської.

 

Писали, що й землі своєї у нас нема, бо ніяких автохтонних народів не існує в принципі.

 

Й історії своєї також нема, бо вона в усіх нас спільна — «принадлежит всем живущим на этой земле: украинцам, русским, евреям, грекам, татарам… не зависимо от наличия усов или «оселедца» (О. Пальчик, «2000»).

 

Але Помаранчева революція виявила, що український народ «швидше живий, ніж мертвий».

 

Не було б перемоги «помаранчевих» без підтримки значної частини російськомовний українців.

 

Це дає надію на досягнення «консенсусу» в суспільстві не через консервацію становища російської мови, а через пропаганду законності і справедливості становлення української державності з українською мовою.

 

Лев Толстой писав: «Удивительно, как люди мыслят не по требованию духа, а по требованию того положения, в котором они находятся».

 

Так ось, свою «вигоду» агітатори за «Великое Русское Пространство» розуміють таким чином: «Украинский не учил, не учу и учить не буду».

 

Що тут заперечиш? Мають право.

 

А ще кажуть, що насильно милим не будеш. І це правда, але інша народна мудрість каже, що «стерпится — слюбится».

 

Та не потрібно нас любити, потрібно знати, що мова — це загальнолюдська духовна цінність.

 

І українським росіянам слід пояснити, що не російська, а українська мова під загрозою.

 

Не можна російськомовних українців змусити любити українську мову.

 

Проте тут деякий моральний тиск доречний, адже відомо, що байдужість до долі рідної мови — ознака поганого морального здоров’я.

 

Українця, який не любить чи не хоче знати мови рідного народу, можуть використовувати у боротьбі проти України.

 

Цілком ймовірно, що російськомовних у Києві більше, ніж у Харкові.

 

І в Таллінні їх багато, і в Тель-Авіві, але там нема сенсу в регіональній мові, бо території своєї там ніхто не віддасть.

 

Щоб зняти мовно-національне напруження в українському суспільстві, необхідна визначеність.

 

Політична — однозначно забезпечити реальну державність українській мові.

 

Законодавча — свободи і статус інших мов необхідно виписати дуже чітко і детально.

 

Ідеологічна — уряд повинен мати доступ до засобів масової інформації, щоб створювати свою позицію, роз’яснювати, агітувати за патріотизм.

 

Національна свідомість, моральне здоров’я суспільства — запорука безпеки держави і благополуччя її громадян.