Повстання 2013-14 рр. видворило президента-зрадника і привело до формування громадянського суспільства.
Але Система встояла: при владі залишилися ті, хто стояв біля керма і при масовому дерибані в першій половині дев’яностих.
Перш ніж переходити до другого етапу Революції гідності — зачистки «авгієвих стаєнь», треба пригадати природу Системи...
Українське суспільство виділилося в окрему державу внаслідок дезінтеграції СРСР розділеним на два табори з різним баченням перспективи... Народ, у масі, сприйняв Акт незалежності як шанс на краще життя у вільній країні.
І мав підстави так мріяти: за висновком ООН, зробленим у 1991 р., Україна посідала 7-му сходинку у списку економічних потужностей світу; мала найкращі серед пострадянських держав перспективи для вступу в ЄС та НАТО.
Натомість партійно-господарча номенклатура, яка несподівано для всіх невмотивованих підтримала Акт незалежності після тривалого спротиву, керувалася іншими мотивами — можливістю швидко розбагатіти в окремій республіці за рахунок дерибану природних ресурсів та економіки.
І вони повною мірою втілили в життя злочинні плани за майстерно розробленим сценарієм.
Руйнування економіки відбувалося через ваучерну прокладку на користь мафіозних кланів, т.зв. фінансово-промислових груп, створених декретами Прем’єр-міністра Леоніда Кучми.
Верховна Рада, в якій правила бал неформальна «Група 238-ми» на чолі з Олександром Морозом, надавши Прем’єру надзвичайні повноваження видавати декрети на правах законів, самоусунулася від процесу приватизації/дерибану.
Важко повірити, що червоний директор, звиклий виконувати вказівки згори, міг розробити таку дієву схему руйнування держави — вочевидь, були задіяні фінансові акули світового рівня.
Серед новоспечених мільйонерів/мільярдерів був і ставленик Кучми Прем’єр-міністр П. Лазаренко, і соратники його по партії «Громада» О. Турчинов та Ю. Тимошенко, і майбутній шоколадний імператор — один із творців Партії регіонів.
Народ не міг створити конкуренцію організованій мафії. Порівнювати тодішнє українське населення з прибалтами не коректно, бо нас відрізняла одна «дрібничка» — українці перебували в більшовицькій неволі 70 років, а прибалти — 50. Різниця в 20 років — це ще одне покоління, яке пам’ятало приватну власність, ринкову економіку, парламентаризм тощо.
І все ж одужання нашого суспільства повільно, але відбувається.
На 2-му етапі Революції гідності стоїть завдання завоювання влади й очищення від шлаків — так завжди роблять при виплавленні криці (сталі).
А поки що... ігноруючи те, як нинішня влада париться з приводу підписання договору про Асоціацію з ЄС і безвізовий режим для туристів, ми радіємо — нарешті!
Але чи варто цим аж надто пишатися? Зазвичай їдуть у гості на людей подивитися і себе показати.
Чим наразі можуть похвалитися українці?
Українські туристи мають бути готовими до того, що їх у Європі сприймають, як бідних родичів, які на всіх міжнародних перехрестях щось просять.
За 26 років Україна скотилася з 7-го місця у світі за загальним розміром ВВП на 39-те, а в розрахунку на душу населення — на 133-тє з 227 економік світу.
Крім економічної другорядності, у тому числі енергетичної залежності від Росії, є й низка інших сфер, де Україна без Росії не витягне — зроблено дуже мало для досягнення реальної незалежності.
Мабуть, більшість українських туристів почуваються некомфортно через те, що європейці сприймають їх за росіян; і, з їхнього погляду, це цілком логічно, адже українці розмовляють українською, а ці — переважно російською.
І скільки б ви не доводили протилежне, найбільше, на що ви можете сподіватися — це сприйняття вас за малоросів.
А якщо ваш тур випаде на кінець грудня — початок січня, то повністю потрапите в компанію не європейців, а все тих же «братніх» росіян, тому що Європа святкує Різдво 25 грудня, а ви 7 січня залишитесь у компанії довічних гнобителів.
На релігійну проблему в контексті перспективи треба подивитися і з позиції минувшини.
Князь Володимир, насильно охрестивши киян, прагнув об’єднати народ в єдине ціле, а державу — з Європою, яка швидко розвивалася.
Але через півстоліття стався розкол у християнстві, а наступна колонізація розколола Україну на Лівобережну, анексовану православною Росією, та Правобережну, анексовану католицькими державами й імперіями.
Кілька століть українці жили в різних релігійних середовищах.
Мабуть, тому розробники Конституції України нормою ст. 35 відокремили церкву від держави, аби релігійні мотиви не впливали на політиків і віросповідання не стало каменем спотикання для інтеграції населення в єдину націю.
Але виконавча влада, вкотре зґвалтувавши Конституцію, встановила релігійно-державні свята за календарем Російської православної церкви.
Внаслідок, як і за колоніального стану, половина українців тяжіють до Європи, тоді як друга половина — до Росії.
Таким чином, християнізація не об’єднала націю, а, навпаки, роз’єднала.
Другий етап Революції гідності має виконати головну функцію — розпочати корінну реконструкцію держави, починаючи з фундаменту — Конституції, з якої потрібно видалити корупційну складову — посилання на закони, надати її статтям не декларативної, а реальної прямої дії.
Наприклад, якщо у ст. 10 йдеться про українську мову як державну, то це — крапка. Те саме стосується ст. 13 — підзаконні акти повинні забезпечити володіння землею громадами, фермерами, іншими членами громади, а видобуток і переробка природних ресурсів має давати максимальну вигоду всій громаді тощо.
Але реконструкція може бути здійснена лише за умови, якщо громадянське суспільство перейде на вищий рівень самоорганізації: замість латати дірки зорганізується в потужну патріотичну українську партію з програмою реконструкції держави й сильним авторитетним лідером.
Молодість і зрілість, інтелект і мудрість «аксакалів», порив і досвід складають силу нації, і тоді вона гуртується навколо національних цінностей, навколо Національної ідеї.
Анатолій ЛЮДВИНСЬКИЙ
Полтава
