У Музеї шістдесятництва у Києвi нещодавно відбулася чергова виставка — око відвідувачів радували картини художника-політв’язня, одного з найяскравіших українських графіків другої половини ХХ-го століття Володимира Куткіна.
Народився митець у 1926 році в Житомирі в родині інженера-топографа й солістки оперного театру з Донецька.
Багато не виступав, але багато працював
«Подібні зустрічі нагадують мені минулі зібрання однодумців у садибі Івана Макаровича Гончара, і його хата-музей живила нас духовно, — пригадує Василь Перевальський, академік, викладач художньої академії.
— Так само, як зараз це щоразу відбувається у Музеї шістдесятництва. На жаль, ряди шістдесятників усе меншають i рідіють — залишилися одиниці з тих, хто знають і пам’ятають усі ті перипетії брежнєвських часів. Тож про події, пов’язанні з культурним і мистецьким життям тих часів, треба писати спогади для нащадків. Шкода, що Володимир Сергійович не залишив ніяких записiв, і все, що він знав, а знав він дуже багато, пішло з ним у небуття. Його життя було дуже складним».
«Я не був його другом, бо він був набагато старшим, але було чимало ситуацій, коли ми зустрічалися, — розповiдає далi Василь Перевальський.
— У нас були хороші стосунки, він ставився до мене довірливо, тож доводилося бувати в нього і в майстерні. Був свідком, як він отримав премію імені Миколи Островського в конкуренції з Віленом Чеканюком (після «програшу» Чеканюк сказав: «Я всё равно буду писать свои модные картинки!»). А переміг усе таки Куткін, і це говорить про те, що все ж до нього згодом радянська влада ставилася досить лояльно. Звичайно ж, його перевіряли так само, як і його найближчого друга Геннадія Польового, за ними стежили. Вони багато не виступали, але багато працювали».
Якщо взяти дипломні роботи випускників Художнього інституту, то є дві праці, які буквально приголомшують: картина Олександра Данченка на тему української визвольної війни часів Хмельниччини 1648-1654 років і величезні гравюри Володимира Куткіна за мотивами «Кобзаря».
Це дві дипломні роботи, які увійшли в золотий фонд українського мистецтва.
«Василь Перевальський розповiдає: «Якось, коли я працював художнім редактором у видавництві «Мистецтво», він прийшов до мене й запитав: «Щоб ви могли порадити, чим допомогти художнику, котрий повернувся із заслання?» (А мова йшла про Опанаса Заливаху й роботу для нього у видавництві).
Навіть, якби я був директором, то не зміг би цього зробити... Тоді це було неможливо, такі люди повинні були «спокутувати свої гріхи» на заводі, працювати кочегарами чи деінде. (Так, як працювали Богдан Горинь та багато інших). Тоді Куткін уже був визнаним художником і з ним рахувалися, але він хотів допомогти людині. Вiн стежив за всіма процесами, пов’язаними з «неблагонадійними».
«Кобзар», виданий у 1964 році до ювілею Шевченка, став одним із найвідоміших видань i через художнє оформлення — був виконаний у ліногравюрі, аби зберегти стильову цільність. Працювали над ним п’ять абсолютно різних художникiв: Данченко (офортист й гравер на лінолеумі), Куткін (здебільшого в лінуриті працював), Гавриленко (стиліст), Глущук (плакатист) та Авраменко. Зокрема, Куткіну довірили зробити портрет Шевченка (він переміг у конкурсі серед інших претендентів), а також зробив суперобкладинку цього видання з Прометеєм.
«Ми студентами крадькома ходили у Клуб творчої молоді (слухали там лекції, колядували), за що нас в інституті називали «відщепенцями», — з усмішкою пригадує академік.
— Куткін у цьому участі не брав — можливо, тому що був старшим за нас, а може, й остерігався, пам’ятаючи роки ув’язнення. Він був чудовим художником-книжником, робив прекрасні станкові пейзажні мотиви, живописні твори, потім почав займатися i пастеллю, й аквареллю. Тобто показав себе, як багатогранний художник, котрий за що би не брався — показував високий рівень професіоналізму. Був він людиною надзвичайно рішучою, цілеспрямованою й працьовитою. Не пам’ятаю, щоб про нього хтось сказав щось лихе».
Випала на долю родини Куткіних і страшна трагедія — втрата єдиного сина, який майже одразу після повернення з війська помер.
Заарештували Володю ще студентом за доносом
«Познайомилися ми з Володею дуже давно, адже були знайомі ще сім’ями, але свідомо зблизилися у 1950 році, коли він був ще студентом, незадовго до його ув’язнення, — згадує архітектор Галина Воєводина, дружина художника.
— Забрали його через донос: студенти збиралися, розмовляли, і хтось «настукав» куди треба, що такий-то говорив не те, що треба. І почалися арешти... Його засудили на вісім років, коли він тільки-но закінчив другий курс Київського художнього інституту».
Як переживав юнак за рідних говорять скупі уривки рядків його листа із заслання від 1 грудня 1950 року:
«...Знаходжусь у м. Кірові (колишня В’ятка). Вибач мене, мамо, що все так сталося. Про це більше всього думаю. Я винен перед тобою й бабусею. За мене не переживай, мамо, й старайся не думати. Думай, що мене всього лише забрали в трудову армію. Бережи своє здоров’я й пам’ятай, що твоє благополуччя допоможе мені перенести всі випробовування. Якщо я буду працювати в Кіровській області, то ти зможеш приїхати до мене на побачення. Я чекав, що побачу тебе з бабусею в Києві, в Лук’янівській тюрмі. Але цього не сталося, не знаю, чому...».
Відбув чотири з половиною роки у Вятлаге на півночі Кіровської області й повернувся у 1955 році: після смерті Сталіна був реабілітований за відсутністю складу злочину. «Після повернення ми розписалися, він продовжив навчання, — розповідає Галина Кузьмівна.
— Про ув’язнення він дуже мало розповідав, та й ми, відверто кажучи, старалися не торкатися цієї теми, бо йому, як людині дуже чутливій, це було неприємно. Під час ув’язнення спершу він був на лісоповалі, потім робив якісь дерев’яні деталі, а зрештою й малював якісь діаграми. Якийсь час працював «там» і фельдшером.
По закінченні інституту Володя відпрацював два роки у видавництві «Радянська школа», яке займалося підручниками, а потім пішов на творчу роботу й так працював уже до кінця життя.
Спершу він орендував якісь підвали, горища у Києві, а з часом «розжився» на власну майстерню на вулиці Дашавська.
Став членом Спілки художників, брав участь у багатьох виставках, як союзних так і республіканських. На щастя, після ув’язнення влада вже більше його не зачіпала».
Творчість Куткіна можна розбити на десяток серій, таких як «День Перемоги», «Земле моя», «Голод-1933», «Дім, в якому живемо» (пейзажі), «За мотивами творчості Т. Шевченка», а останньою — був «Гулаг».
Спершу художник дуже полюбив один із видів гравюри — техніку лінорит, яка передбачає створення тиражованих зображень шляхом контрастного друку з рельєфних поверхонь або через трафарет, який виготовлявся з лінолеуму.
Ці його роботи користувалися шаленим успіхом, адже у лінориті досяг віртуозної майстерності. Проте жорстоко поплатився за цей успіх, адже через одноманітні і безперервні рухи зірвав руку, й фактично вже не міг нею працювати.
Бувало, вдень він міг зробити ескіз, а вночі — вирізати, й часом це були роботи величезних, до двох метрів, розмірів.
Після піврічного лікування був змушений перейти на інші техніки, зокрема малював простим та кольоровими олівцями. Практично вся серія «Гулаг» виконана звичайним олівцем. Досяг успіху і в пастелі, акварелі.
«Зробив чоловік і величезне мозаїчне панно «Велий Кобзар» у Ташкенті на торці школи, саме після страшного землетрусу в Узбекистані 1969-го року, — продовжує дружина художника.
— Тоді зруйнувалося багато будівель, тож кожна республіка Союзу приїздила в Середню Азію будувати свій мікрорайон. Володя дуже часто просив мене допогти щось оформлювати, адже я теж закінчила Художній інститут».
Портрети в’язнів — достовірні й правдиві
«Одна з головних моїх тем у документалістиці — тема репресій. І на початку 2000-х років хтось мені підказав, що є такий художник, у творчості якого також дуже розвинута ця тема: політичні в’язні, — згадує режисер-документаліст Олександр Рябокрись.
— Ми домовилися, і я прийшов додому до Куткіних. Вони показали мені роботи (зокрема, про репресії), які мене дуже вразили, й ми домовилися, що робитиму документальний фільм про пана Володимира, його драматичну долю. Ми розпочали готувати цей фільм у 2003 році, уже навіть розпочали зйомки, й тут несподівано прийшла звістка, що наш герой помер. Тож довелося дороблювати картину вже з його дружиною. Пані Олена дала нам роботи чоловіка, які ми зняли».
Узагалі в документалістиці є правило: показувати якісь достовірні матеріали.
І єдиним таким артефактом про табори, політв’язнів був пропагандистський фільм, який зняли в 1928 році на Соловках у таборі «СЛОН».
«У своїх наступних 10 фільмах (у тому числі й про Соловецький табір особливого призначення, чи про Сергія Корольова — той період його життя, коли він потрапив на Колиму) — основним матеріалом були саме картини із серії «Гулаг», які намалював Куткін, — розповідає режисер.
— Раніше, коли я його питав, чи на портретах зображені конкретні в’язні, був вражений відповіддю, що то збірні образи: адже наскільки вони були достовірними й правдивими».
