Держава — українська, церква — московська,

«Закони №4511 і 4128 — державне гоніння на Українську православну церкву?»

 

Під такими гаслами (але без знака запитання) у травнi в Києві під Верховною Радою відбулося молитовне стояння парафіян Української православної церкви Московського патріархату.

 

Під час стояння сталося «диво» — у Маріїнському парку замироточив хрест-розп’яття, який було встановлено там у 2004 р.

 

Миро витікало з проткнутого ребра Ісуса і від тернового вінця. Окрім того, описують у ЗМІ, на сонячному небі з’явилася веселка, а потім хрест.

 

Не названий архієрей сказав, що так Господь укріпляє своїх вірних і наяву каже, що він із ними.

 

Іншого тлумачення цих «чудес» не було. Але які ж богословські пояснення явища мироточення? Єпископ Троїцький Панкратій, ігумен Волоколамського монастиря: «...думаю, что в случаях мироточения или иных подобных необычных явлениях, связанных с Церковью, — презрительное глумление или, напротив, восторженная экзальтация неуместны. Надо следовать мудрому совету святых отцов — не принимайте и не отвергайте... Господь сам явит истину, если Ему это будет угодно».

 

Сучасний богослов Андрій Кураєв пише: «Мироточили даже языческие статуи. Мироточили иконы в жутчайшей секте по имени «Богородичный центр».

 

Митрополит Нижньогородський і Арзамаський Ніколай на запитання про мироточення ікон відповів: «У меня ничего не мироточит. Если мы хотим из пальца что-то высосать, то высосем...».

 

Парафіяни і духовенство УПЦ МП кажуть, що прийшли під Верховну Раду захистити свою прадідівську віру і її вільне сповідання, уберегти церкву, яку вони називають істинно Православною Христовою канонічною.

 

Але ж ніхто, навіть атеїсти, не зазіхає на вільне сповідування православної віри в Україні!

 

Що ж до «дідівства» Московського патріархату на теренах України, то «якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя».

 

Українська Церква була найзначнішою серед церков Вселенського патріарха. Вона сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського патріарха, тобто від часу хрещення Володимиром, аж до її анексії Російською державою за Петра І. 

 

Не проти православ’я бореться Українська держава, а за те, щоб Українська церква була українською.

 

Третій рік, як війна за незалежність України від Росії знову набула мілітарної форми — гинуть люди, руйнується промисловість, нищиться природа, знецінюються людські цінності.

 

Які ж претензії має Москва до України? У перекладі на зрозумілу мову вони звучать так: «Ты виноват уж тем, что хочеться мне кушать».

 

Чому ми видаємся нашому сусіду такою легкою і ласою здобиччю?

 

Наша російськомовність, яку вони завбачливо культивували тут століттями, приваблює їх як ознака беззахисності і доступності.

 

У сепаратистському маніфесті, надрукованому в українській газеті «2000» 2008 р. «Земляки! Дончане! Донбасовцы!» говорено: «Земляки! Хватит терпеть! Будьте активны. Уже пора осознать — кто мы. Мы — неотъемлемая часть одного русского мира...» 

 

Ось такою невіддільною частиною ворожого Україні «руского міра» є і так звана УПЦ МП.

 

Здається, земля хитається під ногами у церкви Московського патріархату, проте свою «канонічність» вона вперто пов’язує з російською мовою!

 

Ось і на останній у Вінниці черговій «Православній виставці» в травні ц. р. серед численної друкованої духовної продукції жодної (!) молитви українською мовою.

 

Адже відомі їм слова апостола Павла: «Для нашого Господа одне слово рідною мовою дорожче, ніж п’ять тисяч (!) слів чужою».

 

Чому така затятість?

 

А все тому, що поставлене міністерству освіти царської Росії для Московського патріархату завдання «обрусєнія края» ще ніхто не скасовував.

 

Не віру обороняють «молитовним стоянням», «хресними ходами» ієрархи УПЦ МП, а маячні ідеї «вставанія с колєн руского міра» — «істинно православної імперії». Це проект на зразок «Ісламської держави». Вірним УПЦ МП кажуть: «Какая разніца, на каком язикє моліться Богу?». Різницю вказав апостол Павло.

 

А ось свідчення одного з учасників АТО: «Я вважав себе космополітом до війни. Думав, що не можна обмежувати себе мовами чи націями. Говорив частіше російською. Війна все змінила. Я зрозумів, що до неї жив без Батьківщини... і тут я раптом збагнув, що у путла і російської федерації дійсно не було б жодного шансу зробити те, що вони зробили в Криму і на сході України, якби там високо цінували Україну, нашу мову і культуру. Жодного шансу. Розумієте? Ніхто б не загинув із тих, хто пішов у Небесну бригаду. Не загинули б діти, не руйнувалися б будівлі і долі».

 

Можна говорити російською і любити Україну? Боже, та це ж те саме, що бути відданим коханому чоловіку і займатися проституцією у вихідні дні. Для розширення «горизонтів».

 

Отже, цілком очевидно, що УПЦ МП — знаряддя ворожого Україні «руского міра». Тому в умовах війни держава повинна «власть употрєбіть».

 

Найменше, що можна зробити, це не визнати за Московським патріархатом фальшивої самоназви «Українська православна церква».

 

Московська церква повинна мати власну, свою, назву і, відповідно, володіти майном і храмами, набутими власним коштом, а не народом України.