Родзинки древнього Городка: на Львівщині приймають переселенців, возять на фронт дрони і вишивають власним швом
Перша історична згадка про Городок датується 1213 роком, а про Львів — 1256-м. >>
Псевдомузей у центрі Києва: аферисти обібрали родину видатного академіка Петра Тронька
13.06.2017
Лариса Тронько з батьківським мисливським трофеєм.
Ця сумна історія має, швидше, моральний, а точніше аморальний, характер, ніж правовий, й наочно показує, як спокуса легких грошей і жадоба швидкої наживи призводять людей до духовної деградації.
Важко знайти людину, яка б не знала про врятовані за активної участі академіка Петра Тимофійовича Тронька духовні скарби українців, або не знала про книжки, які редагував і писав академік.
Без перебільшення — він увійшов в історію України як видатний державний і громадський діяч.
Довше нього в уряді за всі часи не пропрацював ніхто: із 1961-го по 1978 роки був заступником голови Ради міністрів УРСР й відповідав за гуманітарну сферу.
Також працював віце-президентом Академії наук України й більше 20 років очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури.
Це йому належала ініціатива відновлення Успенського собору Києво-Печерської лаври, Михайлівського собору та Золотих воріт у Києві, музею-заповідника «Козацькі могили» на Рівненщині та національного заповідника на Хортиці.
Це завдяки Петру Троньку ми маємо сьогодні Музей народної архітектури та побуту в Пирогові під Києвом.
Крім того, Петро Тимофійович був відповідальним редактором понад ста видань, удостоєний звання почесного громадянина 13 міст України (у тому числі Києва та Харкова), мав звання почесного професора близько 20 університетів України, а за подвижницьку роботу йому було присвоєно звання Герой України.
Ця людина добре знана й за межами України.
До останніх днів, а прожив він 96 років, мав ясну пам’ять, розум і працював завідуючим відділом регіональних досліджень Інституту історії Національної академії наук, одночасно очолюючи Всеукраїнський фонд відновлення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара.
Але після смерті цього видатного українця знайшлися крутії, які займають поважні посади, й просто обвели навколо пальця родину академіка.
На себе вони переписали обидві квартири Тронька й, по суті, привласнили все майно родини, обставивши всі ці оборудки довіреностями від імені доньки — Лариси Петрівни Тронько. Ці спритники пояснюють, що ніхто нікого не обкрадав, а навпаки — робили благородну справу, створюючи музей академіка Тронька.
«Музей Тронька – це профанація»
Коли донька академіка вийшла заміж, батьки розміняли величезну квартиру в старовинному будинку на колишній вулиці Енгельса, 15 (де була ціла галерея кімнат і лише їдальня мала площу 45 кв.м,) на дві: двокімнатну на вулиці Лаврська й чотирикімнатну для себе.
До однієї з осель Лариси Тронько мене запросив відомий письменник, народний депутат України І-ІІІ скликань Дмитро Чобіт.
Від станції метро «Арсенальна», де ми зустрілися, до чотирикімнатної квартири, що на вулиці Грушевського, 34-а, — рукою подати.
По дорозі пан Дмитро розповів, що сам він «музейник» і свого часу вивчив величезну кількість відповідної літератури.
У Бродах зробив із «нуля» Краєзнавчий музей й більше 10 років працював його директором.
Там було проведено три республіканські семінари про те, як треба робити музей. Тож у музеях він «дещо» розуміє й може дати фахову оцінку ситуації, що склалася.
«Музей Тронька» — профанація, це просто знущання, хоча в пресі постійно друкують, що то — музей, — емоційно говорив Дмитро Васильович.
— Я хочу, щоб ви на власні очі побачили, що то за «музей». А до оборудок причетний заслужений журналіст України, який, до речі, це звання отримав за сприяння академіка Тронька, Анатолій Никифорович Сєриков, теперішній головний редактор журналу «Пам’ятки України».
Він же є і громадянином Федеративної Республіки Німеччина.
А також його друг — громадянин Російської Федерації Валерій Олександрович Гриценко.
Саме вони удвох робили всю ту «кухню»: оформили нотаріальні довіреності, які дають їм право розпоряджатися всім рухомим і нерухомим майном родини академіка».
У будинку, що розташований поблизу Маріїнського парку, Петро Тронько мешкав із 1967 року аж до самої смерті у 2011-му.
До слова, у цій же будівлі жив і його військовий побратим — Олександр Покришкін, радянський льотчик-ас, перший тричі Герой Радянського Союзу, а згодом — маршал авіації.
Загальна площа помешкання академіка — 128 кв.м, квартира розташована на шостому поверсі.
Варто наголосити, що ліфт вміщує лише двох осіб, і якщо до «музею» гіпотетично прийде чимала група, то люди будуть довго діставатися нагору...
«У меморіальному музеї не чіпають навіть побілку»
На порозі нас радо зустріли 80-річна донька академіка Лариса Петрівна — кандидат технічних наук, яка майже 30 років очолювала вчену раду науково-дослідного військового, «закритого» інституту автоматики, має дві вищі освіти, та її давня подруга (й фактично член сім’ї родини Троньків) Валентина Іршенко, наразі виконавчий директор Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток архітектури ім. О. Гончара.
Це фонд, який створив і аж до своєї смерті очолював Петро Тронько.
Раніше Валентина Михайлівна працювала разом із Петром Тимофійовичем у Раді міністрів.
У вітальні Лариса Тронько почала свою сумну розповідь:
«Мама свого часу дивилася за квартирою (в нас ніколи не було домогосподарки) — завжди було чисто й акуратно, що створювало неймовірний затишок у помешканні. І, що зараз із нею зробили... Мій батько був і рибалкою, і мисливцем, тому раніше тут була така вітальня, де висіли мисливські трофеї. І тут, і в усіх кімнатах були доріжки, килими, а зараз нічого цього немає. Стояли у вітальні плетені стіл і два крісла, які також щезли».
Ідемо до кухні. «Тут був німецький кухонний гарнітур — він вивезений. І замість автентичної меморіальної речі на його місце поставили шафу-колону (з книжками) із татового кабінету в Інституті історії, — веде далі пані Лариса.
— Вивезено також сервізи, тарілки, ложки… Крім того, в кухні, як і в усіх інших кімнатах, були гарні дубові вікна, але їх замінили на пластикові та ще й із ролетами».
У розмову втручається пан Дмитро:
«Сєриков у своїх виданнях, зокрема в журналі «Пам’ятки України», цю квартиру рекламує як створений ним музей, та й усно скрізь про це розказує. А насправді — це профанація музею, бо меморіальний музей створюється таким чином, щоб не зачепити жодної речі, навіть побілку не міняють, хіба-що акуратно чистять. Основна засада меморіального музею — зберегти, як є, і нічого не чіпати. У даному випадку все зруйновано й автентичного тут нічого не залишилося, починаючи від вітальні й закінчуючи спальнею.
Вивезено чимало картин, меблів, книжок. А книжок тут було понад 20 тисяч: найцінніші — вивезені, а частина стоїть спакована «добродіями» у коробки. Їх Лариса Петрівна не хоче чіпати, допоки не закінчиться слідство й аби люди побачили, що то за музей».
Наразі поліція, прокуратура ведуть слідство за статтею 190, за частинами 1 і 4 — це шахрайство в особливо великих розмірах, а кримінальне провадження було відкрите ще в 2014 році й тягнеться дотепер.
«Музей вкрадених речей»
Заходимо до великої кімнати, повністю заставленої коробками з книжками.
Жінки показують декілька книжок, повністю покритих пліснявою, — це саме ті книжки, які якимось дивом опинилися в селі Веприк, що на Чернігівщині, й «зберігалися» на горищі в жахливих умовах.
«Усі стіни тут були у книжкових шафах, — розповідає Дмитро Чобіт.
— Частину книг Сєриков вивіз і тримав у своєму будинку в селі Веприк. І це було виявлено в ході обшуків, усі дані було передано в суди. А ось ці книги, що посеред кімнати, стоять тут ще з 2014 року, бо напаковані книжками коробки було підготовлено «доброзичливцями» для вивезення, але, на їх біду, Лариса Петрівна саме прийшла й припинила цю вакханалію».
Привернули увагу величезні роги оленя, які лежали поверх коробок і, як пояснила донька академіка, були мисливським трофеєм її батька-мисливця.
Промовистою виявилася бирка, прикріплена до ріг: «Вилучено в ході обшуку від 19.09.2014 року за адресою Чернігівська область, Бобровицький район, с. Веприк, вул. Миру, 36. Слідчі ...» — пряме свідчення того, що цю річ вивезли з «меморіального музею» у свою приватну хату.
Така ж «доля» спіткала й чимало інших речей із квартири Тронька.
У наступній кімнаті Лариса Петрівна розповідає, що раніше тут була їдальня, лежав величезний килим, був чималий стіл, стояв диван, стіни були «всіяні» картинами — наразі фактично нічого того вже немає.
Слідчі пишуть, додала пані Лариса, що після обшуків «повернуто» речей, перелік яких вміщується на 85 аркушах...
«На 90-річчя Валентини Іванівни, у 2009 році, митники подарували ікони, — пригадала несподівано Лариса Тронько. — Були серед них і дві великі й дуже хороші, які, як з’ясувалося, при першому обшуку 2014 року були знайдені у... Веприку. А при другому, коли я почала на цю тему розмовляти, їх уже там не було».
«Будинок у Веприку будувався саме після того, як пропали гроші (а це чотири мільйони гривень) академіка, — доповнює пан Дмитро.
— Чи не дивний збіг? Причому Сєриков зараз говорить, що будував не будинок для себе, а музей для Тронька. То виникає питання, а скільки ж тих «музеїв» треба?»
Іншою «нестиковочкою» є ще один момент.
Як розповідає пані Валентина, Сєриков постійно говорить, що у «чернігівському» Веприку Петро Тронько відпочивав.
Та це не зовсім так, бо Петро Тимофійович був у Веприку, але... Фастівського району, що на Київщині, де відкривав садибу видатного українського композитора Кирила Стеценка.
«Я той «веприківський музей» називаю «музей вкрадених речей», — резюмує донька академіка.
«Чорна кімната»
У спальні Лариса Петрівна ледь не розплакалась:
«Найжахливіше для мене ще й те, що він обікрав маму. Він забрав гроші з її пенсійного рахунку, на якому була сума з семизначними цифрами. Вона жодного разу (протягом 40 років) із призначеної пенсії не брала ні копійки, адже чоловік добре заробляв. І в результаті у паралізованої, прикутої до ліжка 95-річної жінки на рахунку залишається... 100 гривень. Але Сєриков виставив в інтернеті повідомлення, мовляв, фундація Тронька просить пелюшки, памперси для хворої жінки. Тобто, мільйони фактично вкрадено, а просять... Яка вершина цинізму!?»
Заспокоївши літню жінку, Дмитро Чобіт продовжив невеселу оповідь:
«У цій кімнаті-спальні були картини й стара шафа. Зараз тут... нова шафа-купе, яка явно встановлена не для родини Троньків, а для самого Сєрикова, й у ній наразі знаходяться... його речі. Тобто він робив тут власне помешкання, а не музей».
«Я Сєрикову його речей не віддаю, допоки він не поверне усіх моїх!» — додає Лариса Петрівна.
Як з’ясувалося, колись у цій же кімнаті був і (один із двох) кабінет академіка.
Наразі це єдина кімната, в якій «музейниками» зроблено ремонт: стіни обклеєні темними шпалерами, стелю для звукоізоляції «обліплено» пінопластом.
Хоча, як наголошувалося вище, у меморіальному музеї не чіпають навіть побілку.
Коли Валентину Іванівну, дружину академіка, перевезли з дачі до Києва, то помістили в цю «чорну кімнату», як нарекла її господиня.
Здивував балкон, на який можна потрапити з цієї кімнати, а точніше — частина вирізаних балясин у ньому. Хто і навіщо зробив таку небезпечну «реконструкцію»?
Часткову відповідь на це дала Валентина Іршенко:
«Сєриков, коли ми були на цвинтарі, запросив мене в машину, аби відвезти в Інститут історії на урочистості з нагоди вручення премії, й почав говорити, мовляв, яка Лариса неадекватна, адже ми з Гриценком кілька разів її відтягували, бо вона хотіла з балкона кинутися. Тобто вони вже готували громадську думку, ніби Лариса на таке здатна...».
І не тільки, як можна припустити, громадську думку.
Як пригадує Лариса Тронько, їй привозили різні таблеточки, «вітамінчики», від яких згодом почалися страшні головні болі.
«Раніше це була кімната моїх бабусь. Після їх смерті — кабінет мого батька. Колись тут була стінка, яку він замовив на фабриці імені Боженка. Були тут ще два крісла й журнальний стіл, — додає пані Лариса.
— І коли я приїхала вперше після двох років і побачила всі ці зміни, мені стало зле!.. Зараз тут стоїть одна шафа-купе, якої ніколи не було. Натомість частина автентичних речей опинилася у Веприку, а решта зникли невідомо де».
Виявляється, свого часу також ішлося про створення меморіального кабінету і в Інституті історії України, де Тронько пропрацював 30 років. «Але «налетів» Сєриков — усе звідти, до трісочки, вивіз, — розповідає Валентина Михайлівна.
— Мені він казав: «Не втручайтесь! Це працює фундація». Після цього про музей-кабінет уже не йшлося».
«По «нашій» кримінальній справі наразі працює четвертий слідчий»
Ідемо до останньої кімнати, в якій, як кажуть пані Валентина та пані Лариса, певний час жив Сєриков. «Зверніть увагу, — говорить Дмитро Чобіт.
— Тут стоїть масажний стіл, який він купив для себе. Це свідчення того, що збирався жити тут «довго і щасливо». Куплено й музичний центр для «музею»...»
«У цій кімнаті раніше був ще один кабінет батька, але вже у закарпатському стилі, — розповідає Лариса Тронько. — Він з’єднувався з сусідньою кімнатою. Але то все переробили, перемурували. Навіщо? Тут також автентичність збереглася не більше ніж на 50 %. Колись на цих поличках, які вціліли, були різні сувеніри. Якось ансамбль Вірського виступав у Бразилії, президент цієї країни подарував моєму батьку сомбреро «Біле золото» — згодом воно зникло. Олег Попов подарував портрет із підписом — теж зник.
Дресирувальниця тигрів Ірина Бугримова подарувала стек — і його нема. Тато з мамою були великими вболівальниками київського «Динамо», і якось команда подарували їм м’яч із підписами — він також пропав. Козацький генерал-осавул подарував татові форму й козацьку шаблюку — куди все поділося? Як мисливець, тато мав унікальну рушницю (французької фірми, якій більше 100 років), ціна її близько 1 мільйона доларів. Теж зникла. Не стало й подарованих Папою Римським золотих запонок. А скільки пропало «по-дрібницях» речей...»
Відверто кажучи, я ніяк не міг зрозуміти, як усе-таки можна було підписувати доручення, що давали право розпоряджатися усім рухомим і нерухомим майном, за великим рахунком, малознайомим людям?..
І в мене склалося враження, що пані Лариса й сама до кінця не може втямити, як і чому свого часу на таке пішла.
«Я працювала в інституті автоматики зранку й до ночі. У тата на роботі фактично не була жодного разу. Нікого зі співробітників не знала, — пригадує Лариса Петрівна. — І ось у 2011 році, коли батька ховали з військовими почестями (він льотчик-винищувач), то в день прощання з ним у клубі Кабміну до мене підходить якийсь чоловік і каже: «Я Анатолій», оце й було моє перше знайомство із Сєриковим. Потім почалися дзвінки, мовляв, що треба, яка необхідна допомога. Потім же на 40 днів по тату Сєриков вже приїхав із Гриценком (а з ним він скрізь їздив) і почав «активно працювати»... На той час маму я відвезла на дачу, бо вона була лежача, й обидві квартири були закриті, стояли «на охороні».
Почались дзвінки, зустрічі. Мабуть, через свій стан якоїсь розгубленості я повірила у розповіді Сєрикова, що він був учнем батька й нібито мій тато заповідав йому, аби після смерті Анатолій допомагав і мамі, і мені, а крім того, буцімто батько мріяв, щоб у цій квартирі створили музей, щоб була фундація його імені. Хоча мені тато ніколи нічого подібного не говорив (подумала, може, батьку було незручно про це мені казати). Тож сліпо повіривши Сєрикову, вирішила все робити, «як тато хотів».
І от засновниками Фундації Героя України Петра Тронька, яка має статус благодійного фонду, стала я (член правління), моя мама й Сєриков. Але оскільки я була постійно з мамою на дачі, то фактично всі повноваження віддала Анатолію».
Подруга Лариси Петрівни, пані Валентина, додає:
«Чому повірила?.. Усе життя Лариса жила за «стіною» батька — він усе брав на себе. Адже під час евакуації його молодша дворічна донька померла й усю свою любов батьки перекинули на Ларису. Тож у житті особливих проблем Лариса Тронько не мала й раптом у 74 роки вона відчула беззахисність — опора рухнула зі смертю батька. Саме в цей час і «підліз» Сєриков зі своєю «допомогою», узявши нібито на себе увагу й турботу про Ларису».
Трагікомічним є й те, як зазначає Дмитро Чобіт, що Сєриков нотаріально завірив сам собі доручення, ніби він, як кращий учень академіка, буде представляти Фундацію Тронька в Німеччині з правом відкриття рахунків й, відповідно, збирання коштів.
«І це брехня, бо він ніколи не був його учнем, а був лише співробітником, — обурено додав пан Дмитро. — Крім того, він присвоїв увесь архів Тронька й інтенсивно використовує ці документи у своєму журналі».
«Партбос» Суслов ненавидів великого українця
Несподівано пані Лариса згадала про те, що 6 листопада 1943 року машина з її батьком в’їхала до Києва одразу за такими «китами», як Хрущов, Довженко та Жуков.
І, виявляється, що Михайло Суслов, який був другою людиною в епоху правління Леоніда Брежнєва в державно-партійній ієрархії СРСР, страшенно ненавидів Петра Тимофійовича за українську мову, за вишиванку.
«У 1965 році батько вперше в історії на асамблеї ООН виступав українською мовою. А за відстоювання музею на Хортиці наша сім’я взагалі висіла на волосинці — могли вислати до Сибіру», — згадує Лариса Петрівна.
Ще одним штрихом до портрета великого українця є те, що державна дача в Кончі-Заспі була виділена для пожиттєвого користування Троньку (його сусідом був Володимир Литвин), і Петро Тимофійович чи не єдиний із «небожителів», які там мешкав, хто її так і не викупив та не приватизував».
Продовжуючи оповідь, Лариса Тронько сказала:
«Коли ми були з мамою на дачі, нам привезли туди нагороди батька. Але я переживала, що звідти вони можуть пропасти. Тож зателефонувала Сєрикову, дала ключі від квартири, сейфа й попросила татові ордени, важливі документи покласти в сейф. Як згодом з’ясувалося, після цього з сейфа зникло все, в тому числі мамині й мої коштовні прикраси, діаманти. Більше того, «завдячуючи» одній своїй подрузі, яка розхвалювала «помічників», я дозволила і Сєрикову, і Гриценку жити у квартирі.
Оця моя віра людям, а ще стан, викликаний вживанням ліків (до слова, зараз роблять аналізи тих ліків), які мені привозив Сєриков, і призвели до фатальної помилки з підписуванням оцих довіреностей. У мене почалися страшні головні болі, хоча раніше нічого подібного не було. Після двох років перебування на дачі я повернулася з мамою до Києва і, як голова Фундації, почала вимагати повного звіту щодо витрачених коштів фонду.
Кажу: «Мене люди про це запитають, наприклад, Кінах, який скинув на фонд 70 тисяч гривень на цей музей…» Але звіту я так і не отримала. Більше того, згодом навіть знайшлися листи, які розсилали по всій Україні (навіть митрополиту Володимиру) з «моїм» підписом, у яких я нібито прошу гроші на пам’ятник татові (хоча пам’ятник уже був оплачений і стояв у 2012 році)».
Аби було зрозумілим, звідки у родини Троньків немалі заощадження, донька академіка розповіла, що при Союзі вона отримувала до 2 000 карбованців.
А її батько отримував стипендію (12 тисяч гривень на місяць, яка не обкладалася податками) як почесний професор Харківського університету ім. Карамзіна.
А ще від мерії Харкова як почесному громадянину щомісяця надходило 6 тисяч гривень.
Йшла доплата за звання академіка — 14 тисяч, пенсія — 20 тисяч, в Інституті історії мав платню 12 тисяч.
А життя Петро Тронько вів скромне.
За свої гроші видавав книжки, але потім отримував за них гонорари.
Усі надходження приходили на різні рахунки в різні банки.
«Усі ці накопичення, — сказала, завершуючи розмову Лариса Петрівна, — зняті моїми «благодійниками» за дорученням».
Дуже шкода, що кінця-краю цій історії не видно, адже суди тягнуться третій рік поспіль.
І під завісу життя літня людина замість душевного спокою живе у постійному стресовому стані: з одного боку, нарікаючи на своїх кривдників, а з іншого — картаючи себе за певну дитячу наївність, довірливість і віру в добрі наміри сторонніх людей.
Показовим є й те, що в нашій країні добитися справедливості не може навіть донька знаменитого батька.
То чи може розраховувати на правосуддя звичайна людина, яка стала жертвою шахраїв та аферистів?
