Які ж милі, турботливі, співчутливі люди ці росіяни. Ну їй-бо! «Ну да, у вас такая бєда!..» — «Та яка біда?» — «Ну, гражданская война».
На слово «гражданская» так і хочеться сказати: «Та тю на вас...», або вслід їхньому мегаолігарху, який нещодавно увіковічнив себе цим знаменитим «тьху», плюнути на такі слова.
Та ввічливість не дозволяє, я ж бо — гість.
(Так, іноді доводиться відвідувати білокам’яну, де живуть мої близькі).
«Бессмєнний» полк
От і цього року мій приїзд збігся з датою, яку в цілому світі відзначають як День пам’яті і скорботи (слава Богу, що й в Україні тепер це також не святкові, а пам’ятні дні — 8 і 9 травня), у Росії ж — це щось епічне: машини, люди, песики, вітрини затикані, обв’язані, обплетені «колорадськими» стрічками.
Автотранспорт додатково обліплюють ще й задирикуватими наліпками на кшталт «Можем повторить», які, до того ж, часто супроводжують похабні картинки, як вони хотіли б це зробити.
Ідея «Бессмєртного полку» давно вже стала пародією під назвою «бєссмєнний», бо ветеранів, які відходять помаленьку в небуття, з успіхом замінюють на рум’яних «ряжених» з іконостасами на грудях.
Вічне свято
На запитання місцевих аборигенів, чому в Україні не святкують День Перемоги, відповідаю, що для моєї сім’ї це сумна дата, бо якось не випадало моїй бабусі-вдові чи моїй мамі та її сестрам — сиротам війни — веселитися в цей день, занадто гіркі спогади і переживання.
І так, зрештою, по всій Україні, бо немає, мабуть, сім’ї, в яку б не приходила в ті страшні роки похоронка — на сина чи батька, чи брата, чи іншого родича, або яка не пережила кількарічне страхіття окупації.
Розмов на політичні теми намагалася уникати, але всім же цікаво.
«А что ето у вас по уліцам «Правий сєктор» с оружиєм бєгаєт?» — цікавиться сусід, так ніби нещодавно не було терактів у пітерському метро чи не захоплювали терористичні групи в Дагестані.
Намагаюся перевести все на жарт, але сусід сердиться на мій веселий тон: «І вообщє, Донбас — ето Украіна. Почєму ви нє хотітє брать єго обратно?».
Ну що тут скажеш?
Наївно пояснювати людям, що після того, як їхні «доблесні» добровольці за допомогою «градів» і танків, які «підняли з шахт», зруйнували підприємства, копальні, помешкання мирних жителів, а найцінніше вивезли в «Рашку», нам усе одно не дають зайти на свою ж територію.
Марна справа, тим більше що їхній «зомбоящик» знівелює будь-які ваші намагання.
Ну чого варта хоча б історія з сіллю за проїзд у Мелітополі, яку годинами мусолили на центральному російському телеканалі.
Але ж свято вірять! І нічого, що в Омську в парку порозвішували оголошення, щоб відвідувачі не крали корм... у білочок (!), а в Уфі билися за дармовою «кока-колою», що в Пітері бабусю-блокадницю довели до інфаркту за пачку масла. Головне — «чьо там у хахлов».
І правильно сформулював колись наш відомий земляк (якого росіяни вважають суто своїм), нобелівський лауреат, харків’янин Ландау: «Телевізор — це сміттєпровід, який працює у зворотному напрямку».
Цим сміттям росіяни заліпили собі не лише вуха, а й очі.
«Парниковий» ефект
Гуляючи підмосковним дачним селищем, звернула увагу, як багато на ділянках поставлено парників.
Хороший, добротний парник із полікарбонату, скажу вам, — річ не з дешевих: від 10 до 25 тисяч рублів (!). І стоять вони (навіть по кілька штук на обійсті) не лише у людей, які реально не можуть прожити на одну пенсію, а тому й «пашуть» на своїх ділянках, як у далекі 90-ті, а й у господах, де зведені добротні кам’яниці, в яких живуть заможні люди.
Це що, «продовольча програма» в дії, подумалося?
Відповідь на санкції, які російська влада ввела проти власного ж народу?
Загадкову російську душу не розгадати і навіть на «хлопський розум» не пояснити, адже вартість самого парника перевищує увесь гіпотетично запланований зиск: за ці кошти можна в сезон закупити від 0,5 до 1 тонни стиглих смачних помідорів, які середньостатистична сім’я їла б кілька років без усіляких клопотів, тим паче що Росія — країна вічно зелених помідорів, навіть вирощених у парниках. Можливо, це тільки збоку видніше?
Імпортозаміщення в дії
Особливо вражають російські магазини. Ні, не широким асортиментом товарів, а цінами.
Нещодавня історія з «Бояришніком», яка повинна була б збурити суспільство, не породила жодних наслідків.
Щоб підвищити культуру споживання міцних напоїв, не потрібно підвищувати ціни на них, а то й просто забороняти — навчені боротьбою з алкоголізмом у 80-ті, росіяни винайдуть інший спосіб задовольнити свої «питейні» інтереси.
Здавалося б, такі виноробні регіони, як Дагестан, Осетія (які, до того ж самі не споживають цю продукція, бо їх населення — переважно мусульмани), нещодавно віджатий Крим, повинні були б задовольнити попит споживачів, а грамотна соціальна промоція мала б поступово привчати населення до культурного споживання алкогольних напоїв.
У житті все відбувається з точністю до навпаки: ну як тут перейдеш із відносно дешевої «водкі» на «культурне» вино, коли останнє майже в півтора-два рази дорожче (і це при тому, що й горілка недешева — у гривнях десь від 100 до 150 і вище, найдешевше вино ж коштує від 170 грн. (!), а про імпортні, навіть грузинські, годі й говорити — там ціни стартують від кількасот гривень).
До того ж оковиту можна й дешевим оселедчиком занюхати, а то й рукавом, а до вина потрібна й закуска відповідна, сири там усілякі, фрукти, а це в Росії зараз недешево.
Уявляю, як при цих словах пожвавішають наші любителі хмільних напоїв, особливо коли порівняти наші ціни: горілках у межах 70 грн., а вино (і то досить непоганої якості) можна придбати й за 40 грн.
Із пивом «за порєбріком» теж не все «гаразд», адже цей продукт російського виробництва (навіть під закордонним брендом) на загал досить низької якості, а от коштує від 25 грн. за пляшку.
Знаю, дехто скаже, що в Росії зарплати вищі, відповідно — й ціни.
Почасти, це правда щодо зарплат, але тільки для Москви, а от ціни однакові по всій РФ. Узяти хоча б сири.
Пам’ятаєте ті дикі сцени, коли на телекамери бульдозерами чавили імпортні сири?
Так-от, тепер не до сміху, бо продукти російського виробництва не тільки замістили заморські делікатеси, вони ще й «посіли» їхні місця на цінниках, і коли раніше високоякісні французькі, італійські чи нідерландські сири з «благородною» пліснявою коштували десь по 800-1000 руб. за кілограм, то тепер стільки значиться на цінниках звичайнісіньких так званих твердих, а насправді досить крихких, вологих і не надто смачних (бо технологій же нема) російських сирів.
Порівняйте з нашими вітчизняними, навіть по 150 грн., російські за 400-500 грн. (!).
Якщо взяти до уваги, кому належать основні сільгосппідприємства, то стають зрозумілими заборони щодо ввезення українських продуктів — такої конкуренції російські продовольчі товари просто не витримали б.
Десь на периферії ще можна знайти кіоск, де продаватимуть той самий сир, що й у супермаркеті, але рублів на 200 дешевше, але зважте, що після «ночі довгих ковшів» таких кіосків і яточок ви не знайдете по всій Москві (не нагадує нещодавні події у Києві?). Цей перелік можна робити і щодо інших продуктів.
Глухе невдоволення зростає, але... не головним керманичем — він-то хороший, а поганими «боярами».
Післямова
Приїжджаючи в Москву, як і в інші міста й країни, завжди намагалася якнайбільше обійти театрів, музеїв, виставок.
Та не цього разу: чомусь не хотілося нести гроші тим, хто так зневажливо відгукується про мою країну або закликає підтримувати людей, які руйнують її (як Табаков, що глузливо здивувався якось: «А що, є українська культура?», чи Порєченков, який зі зброєю в руках позував на тлі Донецького аеропорту, що вже давно став для українців символом незламності духу наших «кіборгів»).
Узяла погортати кілька місцевих журналів, що розповідають про новинки культури, і зрозуміла, якими далекими ми стали від наших сусідів.
Навіть мистецтво вже не єднає, бо не цікаві мені ці старлетки на обкладинках «глянцю», зірочки на місяць-два, вся заслуга яких у тому, що знялися в російському «милі» про відважних спецназівців чи «справедливих» ментів.
Усі ці нескінченні серіали про псевдоісторичні події вже не цікавлять — це росіяни ще можуть із захватом слухати «брєдні» свого президента про «російську» княжну Анну, про херсонеську «купєль», «скрєпи».
Уся ця «нєтлєнка» і «духовка» хай залишиться їм — ми ж підемо своєю дорогою, яку нещодавно навстіж відкрила нам Європа.
