Кобзар, заслужений артист України, композитор, поет, мистецтвознавець, великий патріот України Тарас Компаніченко розповідає про війну на культурному фронті і згуртованість нації, про патріотизм і виховання підростаючого покоління, про Майдан і війну на Донбасі.
«Діти дуже хвилювалися, бо не було з нами зв’язку майже добу»
— Тарасе, як вплинули події на Майдані на ваше життя?
— У моєму житті було три революції: революція 1990-1991, 2004 і 2013-2014 рр. У мене все життя проходить під акомпанемент революцій, бунтів і повстань. У Польщі ж люди один раз вийшли — і все змінили, бо суспільство було зріле тоді ще. Все ж таки у них була Польща, а не Українська Радянська Соціалістична Республіка...
У них була своя валюта, своя мова панувала. І ніхто не дорікав, що ти польський націоналіст, якщо ти говориш польською. А нас і досі не розуміють на Заході... Український націоналізм, порівняно із західним, легенький! Тому що ми, у неймовірному засиллі чужого, всього-на-всього вимагаємо, щоб нам повернули наше.
У моїх дітей була травма від Майдану. Вони надто переймалися, жили подіями Майдану. Моя старша донька часто бігала на Майдан зі школи. Її вчинків часом не сприймали вчителі. Діти слідкували за подіями по комп’ютеру, їздили разом з нами на Майдан. Вони відслідковували найменші події, раділи всім перемогам. На їхніх душах глибокими рубцями, шрамами лягла реальність: смерть молодих людей, вбивства і катування за свободу.
Мої пісні стали реальністю. Патріотичні пісні, про які на початку подій на Майдані говорили, що то лише метафора, що ми співаємо пісні Української революції для підтримки духу, стали дійсністю. Мечі, креси, смерть, кров і любов стали реальністю у мирному протистоянні. Темні сили виконували страшну роль.... Якби план Януковича вдався, то зона бойових дій була б десь на Волині, на Галичині чи на Західному Поділлі...
— Що найбільше запам’яталося з майданних днів?
— Діти тоді дуже подорослішали. Особливо у ту ніч з 18 на 19 лютого, коли ми з дружиною були на Майдані. Діти дуже хвилювалися, бо не було зв’язку майже добу. Ми на «мирній» ході до Верховної Ради України не були, там було багато наших друзів. Я виступав на сцені. Ми приїхали близько 14-ї години, бо напередодні були дві ночі на Майдані, а ще перед цим у мене було запалення легенів. Ми з друзями домовлялися, що будемо нести нічні варти на сцені почергово.
18 лютого нам говорили, що на Майдан небезпечно їхати. Але це було б фальшю, коли я співав «Ми сміло в бій підем за Україну», писав патріотичну поезію, а потім би не прийшов у найскладніший час. Це була б зрада самого себе. Коли я приїхав, то мені було приємно на сцені побачити і Євгена Нищука, і Євгена Романенка, і Валерія Гладунця, і Тараса Жерка, і Тетяну Гаврилюк... А політиків, до речі, там не було...
Війна зробила взагалі дуже страшні й водночас дивовижні речі: втрачені хороші люди, прекрасні сердечні друзі, загублені чиїсь дочки і сини, чоловіки і брати, але цинізм війни полягає не лише у вбивствах, а й у тому, що він армує і бетонує націю.
— Як у школі сприймали те, що ваші діти були на Майдані? У чому життєдайна сила останньої української революції для вас?
— У період протистоянь діти показали нам свою підтримку. Коли у доньки у класі святкували «23 фєвраля», то вона відмовилася принципово. Її засуджували у школі, а потім усі швидко «змінилися»... Я нікого не засуджую, а веду до того, що суспільство повинне бути зрілішим. У цій ситуації, що склалася у державі, ми пожинаємо плоди малодухості багатьох: когось хабарем купили, іншому чинами зв’язали руки, комусь золотом залили очі...
Але війна зробила і велику справу — це національна солідарність. Все стало ясно. Ми давно говорили, що московська культура, яка йде сюди, вона жахлива, вона реально руйнує простір. Мені навіть друзі говорили: «Що воно тобі заважає? Нехай співають...» Люди були такі всеядні і не бачили у цьому зла.
Але ж, зрештою, це наші конкуренти. Українська музика, зокрема кобзарі, — неформат, ми не маємо права виступати у великих залах України, натомість там засилля російської попси і шансону. Пригадую, коли напередодні виборів ми їздили по Галичині з концертами на підтримку Василя Шкляра як кандидата у депутати по мажоритарному округу. Я ніколи не забуду, коли в одному містечку на Львівщині відбувся розкішний концерт: звучали пісні «Раз два до бою», «Ми сміло в бій підем», «Чорний Ворон», лунало «Слава Україні!» Здавалося — простір наш.
А заходиш у ресторацію — а там співають «Как упоительны в России вечера». Чому навіть на Галичині, як метастази, це залізло так глибоко і далеко?.. Спадає на думку така паралель: у Середньовіччя в Італії доби Данте трагедії можна було виставляти лише літературною італійською мовою, а комедію можна було виставляти на діалектах народів, що населяли Італію. Московська імперія застрягла в Середньовіччі!..
В совєтському часі все високе, трагедійне могло бути тільки московською мовою, а комедійне, низьке — мовою народів, які населяли імперію. Ця історія тривала до недавнього часу. Все українське псевдопатріоти, які працюють на службі імперії, роблять смішним («вареники мої у сметані», «сало до душі припало»).
«Думай про тих, хто тепер на війні»
— Ви їздите з виступами на вишколи у військові частини, на схід України, у зону бойових дій. Які враження від поїздок?
— Я був у багатьох місцях. Спочатку їздив із «Народною філармонією», з Русланою Лоцман. Бував на базах ЗСУ у Гончарівському, Комсомольському, на Десні Чернігівської області, потім — Ніжин, Прилуки, під Ромни... Їздив у Маріуполь, Щастя, Піски, Біловодськ, Попасну, Старобільськ, Рубіжне, Лисичанськ... Виступав перед бійцями «Дніпро-1», «Азов», «Айдар»...
Коли ми були в Пісках, у дислокації «Правого сектору», місцеві мешканці підходили, співали разом з нами. Вони взагалі приголомшені всім тим, що відбувається в Україні. Вони не можуть усвідомити, що гинуть друзі й рідні. Люди допомагають готувати їсти нашим бійцям, ховаються від обстрілів разом iз ними.
Війна ця триває на культурному фронті. Часто у ЗСУ (а не у добровольчих батальйонах) після наших високих виступів хлопці просять гітару. У кращому випадку — співають Цоя, а в гіршому — починають співати псевдо-, неокозацькі пісні, у яких романтика українського Дикого поля або Холодного Яру переінакшена на московський ранжир.
— Як сприймаєте байдужість багатьох людей тут, у тилу?
— Звичайно, є багато байдужих, але більшість — далеко не байдужі. Я з цього приводу написав і вірш — «Думай про тих, хто тепер на війні». Як розбудити? Хоч як це цинічно звучить, але воно повинно торкнутися всіх. З одного боку, люди платять свої гроші, податки на війну...
Але поступ уже певний відбувся. Погляньте, як організувалася молодь! Як ушановують новітніх воїнів, героїв у школах! Дівчата одягають вінки, проходять масові паради вишиванок... Тобто відбувся великий прорив у напрямку ідентифікації себе з національним єством, національним організмом. Люди почали більше розуміти, що таке свобода, гідність. Зросла освіченість українців, вони стали цікавитися історією, культурою України. Відбулися справжні вибухи у музиці і поезії.
— Ви батько чотирьох дітей. Чи виникають складнощі у вихованні у часи iнтернету, інформаційної і культурної війни? Чи вдається прищепити дітям любов до мистецтва, до України?
— Хтось із великих педагогів сказав: «Не виховуйте дітей. Виховуйте себе. Все одно ваші діти будуть схожими на вас». Звичайно, у мене бувають дуже теплі стосунки з дітьми, а бувають і непорозуміння. Я намагаюся бути, з одного боку, ліберальним, не надто тиснути на них, але буваю і строгим... Ми разом iз дружиною підводимо до того, щоб свідомість до них сама прийшла. Звичайно, діти слухають і закордонну музику, окрім української. Але з’ясувалося, що вони чи не весь мій репертуар знають напам’ять! Іноді і сусідські діти співають разом iз нами пісні УПА, українські ліричні пісні.
Молодші діти вчаться у музичній школі. Богдана вже закінчила по класу фортепіано і вокалу. Богуслав займається на скрипці, Святополк — на віолончелі. Софія займалася на скрипці, але у стресовий рік покинула, займається зараз танцями. Хлопці іноді беруть до рук кобзу, лютню, бандуру, гітару. Хоча я про це їм не кажу, бо вони мають зробити власний вибір. Але я бачу, що їм цікаво, вони здатні до епічного мислення. У них є потяг до продовження моєї справи.
І досі російський шансон у громадському транспорті
— Хто найбільше вплинув на ваше виховання?
— Мені здається, що це така природа. Звичайно, і батьки вплинули, і дід iз бабою. Мама мене виховувала, як вона говорила, «націоналістіком». Одного разу, коли ми їхали в потязі у Суми (мені було лише кілька років), а я українською щебетав iз мамою, якась жінка сказала: «Націоналістіка растітє?» І мама затялась: «Я виховаю «націоналістіка!»
А ще був такий випадок, коли ще мама була вагітна мною, вона разом iз батьком була на концерті в оперному театрі, на якому виступали кобзарі Ткаченко і Адамцевич. Мама розплакалася під пісню «Ой, під лугом, лугом, долиною», яку виконував Ткаченко. Це була заборонена тема — про Голодомор. Адамцевич співав «Євшан-зілля», під це також не можна було не плакати... Ткаченко згодом став моїм учителем, а емоційний стан мами, ймовірно, передався й мені.
Косів, де я навчався, показав, що може бути українське суспільство. Хоча ми теж жили в українському суспільстві. Пригадую, коли я приїжджав до бабусі з дідусем на Сумщину, то там без образ говорили: «То кацапка і кацап». Там було повністю українське середовище. Всі говорили, співали українською мовою. Хто говорив по-кацапськи, то це вважалося винятком. У мене до 4-го класу (школа у Києві в академмістечку) всі говорили українською мовою. Ми навіть і гадки не мали, що наша класний керівник Валентина Павлівна добре володіє російською...
— Ви маєте козацьку зачіску, створили гурт «Хорея козацька»... Ви досліджували свій родовід? У роду були козаки?
— У містечку неподалік Скадовська (якщо зайти на цвинтар) мало не всі родичі по батьковій лінії: Компанці, Компанійці, Компаніченки, Бишенці, Запорожці. Є родичі ще з Чернігівщини. Свій родовід я знаю до ХVII століття. У роду є Мироненки, Онищенки. У мене був прапрапрадід по материній лінії на прізвище Дворецький, український полковник. Є навіть його портрет, на якого я схожий, як на близького родича. Багатьох пращурів я маю портрети. Я виховую на цьому своїх дітей.
До речі, у нас дуже знищений рід. У мене весь рід по батькові (батько з Херсонщини) знищений і голодоморами, і репресіями. Рідний брат батька загримів за те, що ніби був в ОУНівському підпіллі. Мамин рід теж знищений. Одна сестра не вийшла заміж, інші повиходили за москалів... І я, фактично, був мазунчиком у діда з бабою. І всі вони передали мені українські цінності.
— Як вважаєте, коли і чим завершиться нинішня війна в Україні?
— Це наша вітчизняна, визвольна війна. Путіну цікава вся Україна, а не лише Донбас. Головне сьогодні — війна за розум людей. І досі звучить московський шансон у громадському транспорті. Триває інформаційна, культурна війна. І сьогодні є випадки агресії, справжнього расизму по відношенню до українців.
Коли я виступав у Маріуполі, я познайомився з російськомовним чоловіком, який пройшов «ДНР» як громадську організацію, а потім пішов iз Донецька. Він розповідає, що на конференціях, стрільбищах їм говорили, що немає ніяких українців, що «украм нужно яйца отрезать, чтобы не множились». Розумієте?
А він їм каже, що «на этом человеконенавистничестве далеко не заедем, это же неправильно». Знаєте, я від найкрайніших, найрадикальніших українських націоналістів ніколи не чув такого ні про росіян, ні про євреїв, ні про поляків. А це — прямо і неприховано! І вони сміють себе називати «обществом», «человеками», захисниками якоїсь духовності і гуманності...
Нам потрібний великий суспільний поступ. Потрібні реформи, які треба було починати у перші півроку. Важко зараз робити реформи, коли довіри вже немає. Ситуація у державі сьогодні працює не на нашу користь. Можливо, нам ще потрібно дуже багато чого навчитися, всьому суспільству, щоб вийти на новий етап.
Потрібна консолідація, але щира. Потрібні впевнені кроки влади щодо реформ, щоб ми бачили якісні зміни. Тому що реформи — це запорука нашого успіху, нашого поступу і неповернення в минуле. Потрібно зменшити податковий тиск на середній і малий бізнес, адже люди і так допомагають нашій армії, як можуть. Потрібні зміни у судовій і правоохоронній системі... Кожен має на своєму місці підставляти своє плече, тягти свою ношу.
У швидке завершення війни я не вірю. Більше того, я думаю, що це може бути, на жаль, заморожений конфлікт, як Придністров’я або Сектор Газа в Ізраїлі. Але в кожної держави — своя історія. А ми — на своїй землі живемо! Ми не прийшли на чиюсь землю... Ми живемо тут тисячоліттями, і корінне населення в Україні складає більшість. Важко сказати, як розгортатимуться події далі. Але мені здається, що цей конфлікт може бути надовго. Щоб завершити війну швидко, потрібна серйозна підтримка Заходу.
Місцеве населення Донбасу стало заручниками інформаційної війни, засилля російської пропаганди. Вони переконані, що ми — виродки. З одного боку — українську культуру туди не пускали, а з іншого — люди роками не бачили нічого кращого, вони звідти нікуди не виїжджали. Вони і уявити собі не можуть, що може бути інше життя, інша культура... Хоча зміна свідомості людей уже відбулася. Незважаючи ні на що, ми йдемо! Ми відчуваємо поступ і по дітях наших.
