У 2004 р. я був просто закоханий у Віктора Ющенка, як, до речі, і в Юлію Тимошенко, доки не стало ясно, що це гоголівський персонаж: «Я тебе породила — я тебе і вб’ю!» (а її вплив на перебіг передвиборчої кампанії в той момент, коли кандидат боровся з наслідками отруєння, був величезний).
Із плином часу, пройшовши через цикл сподівань, надій і розчарувань, я залишаюсь при думці, що В. Ющенко був кращим Президентом минулої чвертi століття історії незалежної України, бо зробив низку кроків, що застовпили Край як окремішній політичний суб’єкт.
До гривні від голови Національного банку України Віктора Ющенка до півторарічного успіху Прем’єр-міністра Вітора Андрійовича, що показав економічний потенціал країни і здатність самостійно розвиватися при умілому керівництві, він додав визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу і визнання історичної ролі УПА та її лідерів Романа Шухевича та Степана Бандери.
Але в тому, що визнання припало на кінець каденції Президента Ющенка, криється й одна з причин його поразки...
Недавно журналістка Наталія Влащенко в заключному бліці свого ток-шоу запитала адвоката Іллю Новікова, чи порушив би він закон, щоб захистити невинуватого.
На що він, не вагаючись, відповів: «Так!». До чого цей приклад з іншої сфери і теми? Для порівняння характерів.
Президент Віктор Ющенко міг би вирвати націю з трясовиння невизначеності, якби... згадується візит новообраного Президента України до Конгресу США.
Як тільки було його названо, як усі конгресмени, 70 % з яких були в помаранчевих шаликах, в єдиному пориві, стоячи, влаштували лідеру України бурхливу овацію.
Який колосальний світовий авторитет! Такому лідеру вибачили б багато чого, якби він діяв рішуче задля успіху Української держави. Чому ж не діяв рішуче?!
І вкрадається крамольна думка: він не вірив в український народ...
Ця думка генерується неодноразовими скаргами, уже після поразки в 2010-му, на спосіб виживання в умовах тривалого гноблення, коли до ноги була винищена національна аристократія, а без неї нація — як вершник без голови.
І тут вбачається два варіанти реабілітації нації: або чекати, доки нація відтвориться природним шляхом, чого в умовах нелояльного оточення, швидше за все, відбутися не може, або зайнятися селекцією, але для цього має бути державна стратегія і методика, чого, попри нагальну потребу постгеноцидної нації, як не було, так і немає досі.
Був момент, коли відновлення аристократичного прошарку можна було зробити швидко; коли на захист держави від агресора жертовно стали добровольчі батальйони народної армії, а тисячі волонтерів виконували роль тилового забезпечення.
Але замість того, щоб скріпити ними державний апарат, система, в якій «любі друзі» мають не останнє слово, приборкала народне піднесення, розсіяла народну армію, а занадто впертих вивела з інформаційного простору, як тільки загроза її пануванню минула.
Наслідком україноскептицизму було невизнання того, що економічному лібералізму не шкодить природний націоналізм.
Для підтвердження сумісності пригадаємо висловлювання відомих політиків і націоналістів.
Скажімо, Вінстон Черчилль говорив: «У нас немає ні постійних ворогів, ні постійних друзів. У нас є постійні національні інтереси».
А ось Степан Рудницький* писав («Чому ми хочемо самостійної України»): «Націоналізм — це спрямування думок, слів чи діл одиниці або гурту в тому напрямку, в якому йде корисний розвиток нації, до якої ця одиниця або гурт належать».
Із «любими друзями» все зрозуміло: вони переконливо показали, що коли їм стає гаряче, вони зникають, щоб згодом з’явитися в Росії чи в Ізраїлі, а тамтешні держави «своїх» не видають.
А ви, українці-«хохли», куди подінетесь, якщо в Україні знову запанує НКВС-ФСБ? Знову торуватимете кандальний сибірський шлях?
А так неминуче станеться, якщо не буде спрямування, не постане сучасна українська нація.
Не даймо себе одурити демагогією про «політичну» націю.
Це не про нас, бо нас тут 78% у складі населення.
Але якщо ми, уникаючи безкінечних дискусій, погодимось на термінологію глобалізму, то все одно треба буде відповідати на запитання, яка це буде нація: російська, єврейська, українська?
Більшовицьке тлумачення цікаве тим, що визнає корисну роль націоналізму в перехідний період історії.
Незалежну Україну чекав перехідний період — три в одному: позбутися колоніальних пережитків, замість постбільшовицької ідеології розробити національну; замість планової економіки розбудувати ринкову.
Глибока криза в усіх сферах, в яку Україна продовжує занурюватися, свідчить про те, що існуюча система влади завдання перехідного періоду не виконала.
*за ці переконання академіка С. Рудницького розстріляли в 1937 р. в Сандормосі разом із сотнями інших інтелігентів-аристократів, для яких честь була найвищою цінністю.
Анатолій ЛЮДВИНСЬКИЙ
Полтава
