Трапив на можливість спростувати хибне уявлення, що підприємцям у протистоянні з конкурентами не до читання творів письменників.
Але хіба це так важливо?
Спонукало до цього писання інше. Од бізнесового подружжя я перейняв такі зворушливі поетичні рядки, що їх хочеться передати небайдужим до художнього слова.
Того разу повернення до Києва було для мене без проблем із пересадками.
Із села на Вінниччині запросив до свого авто колишній сусід — іще в шкільні роки — Василь Левицький.
Із зустрічі на поминальних Проводах я вже знав, що він — директор приватного підприємства «Левона», на якому неподалік Чернігова виробляють із картоплі крохмаль.
У салоні було ще двоє пасажирів — пані Ніна, хімік за фахом, дружина його, і сестра Василя Гавриловича Марія, зі статусом комерційного директора.
А жіноцтво зазвичай робить чоловічі розмови значно цікавішими.
Я був налаштований з’ясувати особливості промислової переробки картоплі.
Але зацікавило насамперед, як же зумів земляк — син простих працьовитих селян, кмітливий інженер із систем контролю автоматики, збудувати крохмальню без стартового капіталу.
На відміну од крутих бізнесменів, що примножують статки, займаючись «прихватизацією» і рейдерством.
— Починали ми удвох із колегою в середині 90-х років, — неквапливо пірнув він у спогади, виїхавши з ґрунтівки на розбиту асфальтівку, що нагадувала рокадну дорогу з вирвами од снарядів. — Але невдовзі цей приятель збайдужів, вирішив скористатися зв’язками із владними структурами і стати впливовим чиновником. І це йому вдалося...
— Хоча аж ніяк не був обтяжений інтелектом, — не втрималась од репліки пані Ніна.
— Зате він уміло імітував його, закупляючи книги з золоченими палітурками, — завважив Василь Гаврилович. — Якось запитав у нього, навіщо комплектує таку бібліотеку. Не за певним спрямуванням, а лише з дорогими палітурками. З давніх, раритетних видань. «Для престижу. Нехай підлеглі вважають, що я — мудрий керівник. Хоча у тих книжках не читав навіть кілька сторінок», — зізнався він.
— Так і сказав?
— Не посоромився. Бо вже мав пиху, іще наближаючись до владних щаблів, дарма що районного значення. І коли довів мене до нервового стресу через запущені справи на будівництві заводу, довелося розірвати угоду з ним і самому брати кредит. Під чималі відсотки. Ледве виплутався з тої кабали.
Я вирішив перемкнути обтяжливі спогади земляка на іншу тему, тим паче, що був привід.
— Ну а що читають у «Левоні», окрім замовлень на крохмаль та розцінок на ринках збуту?
— По-перше, виробляємо не лише модифікований, тобто видозмінений крохмаль, з покращеними властивостями, а й похідні від нього, які використовують кондитери як начинку для цукерок, — уточнив пан директор. — По-друге, користується попитом і сухе горохове пюре. Передбачаємо виготовляти і горохові ковбаски, що дуже знадобилися б на передовій у зоні АТО.
А оновленням домашньої бібліотеки займається дружина. За спільними уподобаннями. Нещодавно прочитали роман Надії Гуменюк «Вересеві меди». Пізнали чимало історичних фактів на прикладі Волині. Приємне враження й од книги «Фортеця для серця» чернігівської письменниці Олени Печорної. Сюжет із сьогодення, досить правдоподібний.
— А тепер читаємо твори нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич. У перекладах Оксани Забужко, — знову озвалася пані Ніна. — Вражають романи «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва». Обидва написані у формі монологів, документальних свідчень.
— До речі, Алексієвич народилася в Івано-Франківську, а мати її — наша землячка, з Немирова на Вінниччині. Написала, що пам’ятає бабусині черешні в цьому містечку, — пригадав пан водій.
Наразі пані Ніна запитала, чи я мав нагоду читати вірші Людмили Овдієнко.
— Може, Марії Овдієнко? Поетеси й громадської діячки з Броварів біля Києва. З нею добре знайомий ще з кінця 60-х років.
— Ні-ні. Це Людмила. З Полтавщини. На жаль, недавно померла. Повідомила про це наша знайома з Прилук — поетеса Ніна Ткаченко.
На мій подив, співрозмовниця читає з пам’яті вірш, що його перейняла, очевидно, вiд тієї ж приятельки.
Я — не троянда, я — гіркий полин.
Ніхто мене ні разу не полив.
Я не окраса велелюдних площ,
Мене жаліє тільки теплий дощ.
Я — не троянда, я — гіркий полин,
Куди сухе насіннячко не кинь,
У чисте поле чи в траву густу —
Усюди відчайдушно проросту.
Не завжди клином вибивають клин:
Хто зважиться пригубити полин,
Уже ніколи ні за який дар
Не питиме трояндовий нектар.
Вражений талановитим метафоричним протистоянням, я згідливо похитав головою й розвів був долоні, як ото для оплесків.
— Сказати: «Чудово!» — це, звичайно, дуже мало. Тут ніби щось закодовано. Як у примовлянні.
— А ще я перейняла для своєї пам’яті пророче писання про оселю, коли не стане в ній господині.
Побілила хату, а в ній не світлішає.
Звідки не погляну — похмуро й сумно.
Вже ж і рушників понавішувала,
клечання за сволок засунула.
А журба все чалиться, чалиться,
обжива кутки, сміливішає.
Хата, як людина, печалиться
за тими, хто жив тут раніше.
Я мимоволі повторив останні два рядки, наче увійшов до своєї залишеної хатини.
— Мабуть, авторка передчувала, чому «журба все чалиться, чалиться, обжива кутки, сміливішає», — якось запитально прокоментувала вірш пані Ніна.
— Обдарованим поетам дано таке провидіння, — погодився я. — От і поспішала прощатися. З усім, що було дорогим для її душі.
А по приїзді до Києва я дещо з’ясував iз біографії Людмили Овдієнко /1948 — 2015 /. Народилася вона в с. Нова Гребля на Сумщині.
Студіювала у Полтавському педінституті. Працювала в редакції райгазети в Кобеляках, яку очолила 1991 р.
Автор кількох книг, зокрема п’яти поетичних збірок. Лауреат літературної премії ім. О. Олеся. Почесний громадянин Кобеляк.
«Життя вже майже зрозуміле» — так називається остання прижиттєва книга поезій і прози (2013) Людмили Овдієнко.
У передмові відомий поет, Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь запевнив: «Вона зостанеться. Вона, боговірна мавка з козацьких заповідних дібров, із нашої пам’яті й любові».
Напевно, наприкінці буття Людмила Овдієнко збагнула і своє вирішальне призначення у творенні художнього слова. Й таки встигла його виконати. Навіть двома сумовито-щемливими віршами, що їх почув я в дорозі.
Такі поетичні рядки — майже на грані містики — одразу лягають на душу. І стають підсвідомим покликом. Як примовляння на цілюще полинове дання.
А ще я зрозумів, що господарники часто мають справжню поетичну душу.
Іван МАЛЮТА,
член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст
