Життя непередбачуване — несподівано здійснилося моє давнє бажання побувати на сході України: випала нагода у Шевченківські дні відвідати Луганщину в складі творчого «десанту», який налічував шістдесят відомих письменників, поетів, артистів, політологів із різних куточків України, а також делегатів творчої інтелігенції з Польщі, Вірменії, Молдови, Білорусі та Казахстану.
«В сім’ї вольній, новій...!» — на Луганщині
Нинішній рік ознаменувався тим, що проведення Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій...!» відбулося на сході нашої країни — Луганщині, яка перейняла естафету від Сумщини.
Свого часу чимало письменників Луганщини стали лауреатами Державної премії ім. Т. Шевченка: Володимир Сосюра, Григір Тютюнник, Микола Руденко, Василь Голобородько, Іван та Надійка Світличні, Владислав Титов.
Зазначу, що свято проводиться в Україні щорічно з 1981 року. Його учасники — видатні митці (шевченківські лауреати та знані громадські діячі) з усіх куточків нашої країни й гості з-за кордону — збираються в одному з регіонів нашої держави для вшанування пам’яті великого Кобзаря.
Водночас для ознайомлення з творчим доробком місцевих літераторів і художників та в останні роки — втіленням у життя відомого гасла «Схід і Захід разом».
І це дуже важливо, оскільки переконався, що населенню, яке мешкає у прифронтовій зоні, не вистачає живого спілкування й підтримки решти України.
Бракує українського слова, пісні та й просто моральної підтримки.
Організатором зазначеної поїздки стала Національна спілка письменників України, а її фінансовим спонсором — Міністерство культури України.
Почесними членами нинішньої делегації, зокрема, були: голова НСПУ Михайло Сидоржевський, Герой України Анатолій Паламаренко, поет Андрій Демиденко, музикант Анатолій Матвійчук, актор Володимир Талашко, білоруський поет і політик Володимир Некляєв та багато інших знаних людей.
Перон вокзалу в Рубіжному відкрився для нас несподівано теплою й приємною зустріччю із луганчанами, одягненими в колоритний старовинний український одяг, які привітали нас хлібом-сіллю й імпровізованим коротеньким концертом.
Усі столичні гості були приємно вражені рідною українською піснею та словом.
«Повантажившись» у комфортний двоярусний автобус, вирушили до нинішнього обласного центру Луганщини — Сіверськодонецька, який розташований на відстані 13 кілометрів від Рубіжного.
Про війну, яка пройшлася тут у 2014 році, нагадав дорогою хіба що закинутий бетонний блокпост...
Їдучи Сіверськодонецьком з його суцільними «хрущовками», я зрозумів, що вік його досить «юний».
Це непоказне містечко із майже 110-тисячним населенням, засноване у 1934 році, розташоване між річками Сіверський Донець і Борова, за 98 км від Луганська.
Має статус одного із найважливіших промислових міст Донбасу — є центром хімічної промисловості України й одним із «китів» будівельної та приладобудівної промисловості.
Свого часу тут осіло чимало «хіміків» (екс-в’язнів).
Весною 2014 року місто було захоплене бойовиками, а вже 22 липня того ж року — звільнене українськими військами. Із 2014 року в місті працює Луганська обласна військово-цивільна адміністрація.
На урочистій вечері на честь нашої делегації особливо вразив і виступ, і сам старенький «козак» у формі генерального старшини українського козацтва у вишиванці, який приїхав із підконтрольної «сепарам» території, і, ризикуючи, таємно провіз через ворожі блокпости свою форму.
Потім у міському Палаці культури нам представили прем’єру вистави про три нещасливі кохання Лесі Українки.
Її чудово зіграли актори евакуйованого з Луганська обласного академічного музично-драматичного театру.
Щоправда, трупа значно оновлена, адже частина її «старого» складу залишилася вдома під бойовиками з тих чи інших причин.
Того ж вечора в мене ще був цікавий співрозмовник — журналіст, краєзнавець, «просвітянин» Микола Цимбалюк, дотепний і веселий чолов’яга, який виявився ще й «братом по духу».
Розмовляли допізна, перейшовши на невеселі нотки: Микола розповів, що в Сіверськодонецьку половина родин живе тут, а інша — «там», і, відповідно, прислуговує окупаційній владі.
Ось і виходить, що студенти, які вчаться на підконтрольній Україні території, отримують тут одну інформацію, а, приїжджаючи на канікули до батьків «туди», слухають від них зовсім інші речі й переконання. І, виявляється, сильнішою є «сімейна» думка...
«Вся біда в тому, що головна причина не стільки в агресорі з Москви, скільки в просто злочинному ставленні нашої минулої влади, і, до певної міри, теперішньої до українців, які кинуті напризволяще й залишаються на східних теренах самі», — резюмував Микола.
«З людською душею зараз проблема»
Наступного дня відбулися зустрічі луганчан із видатними українськими та іноземними митцями.
Адреси нашого десантування — Лисичанськ, Рубіжне, Кремінне, Новоайдар, Новопсков, Сватівський район, Старобільськ, де гостей із нетерпінням чекали у бібліотеках та навчальних закладах.
Мені випало бути у «зв’язці» з актором Володимиром Талашком та молодою поетесою Ольгою Стрижаченко з Марківки, що на Луганщині, — нас радо зустріли у Центральній міській бібліотеці Сіверськодонецька: близько сотні містян і старшого, і молодшого покоління були нашими слухачами.
«Тут дуже багато людей, які кували людську душу. На жаль, зараз із нею проблема...» — почав виступ актор із легендарного кінофільму «В бій ідуть самі «старики».
Я подарував бібліотеці від імені «Просвіти» україномовні газети та щоденники Сергія Єфремова й Євгена Чикаленка, наголосивши, що ці видатні люди були істинними патріотами України, як за доби царату, так і радянщини.
Не встигли шанувальники нафотографуватися з улюбленим актором — 70-річним Володимиром Талашком, як нас забрали й, долучивши до інших колег, повезли на урочисте відкриття Всеукраїнського культурно-мистецького проекту «Мальовнича Україна».
На виставці були представлені живопис та графіка сучасних митців-художників.
Попри участь у проекті художників з усієї країни, певний експозиційний акцент було зроблено на творчість майстрів Луганської та Донецької областей.
Гарним подарунком шанувальникам образотворчого мистецтва став альбом «Мальовнича Україна» з репродукціями представлених картин, який було видано у Сіверськодонецьку саме до відкриття виставки.
Після офіційної частини запитав у керівника Луганщини Юрія Гарбуза, які настрої переважають на Луганщині й Сіверськодонецьку зокрема.
«Війна пройшлася Сіверськодонецьком (місто відносно не постраждало), а основні проблеми були в сусідньому Лисичанську. Щодо настроїв, то в мене є певна стратегія, яку намагаюся донести до кожного жителя Луганської області. Адже, поки ми не почнемо «дивитися» в себе, відчувати себе — конфлікт не завершиться.
Наразі конфлікт зараз йде ще й із самим собою у кожного, тому що є нерозуміння і недовіра до влади в цілому, а влади — до народу. Ми повинні сіяти добро й лише за цієї умови повернемо не тільки територію, а й стан «внутрішнього» спокою людей. Украй важливо, щоб наша територія розвивалася економічно», — резюмував очільник області.
Спілкування важливіше за будь-які подарунки
Випало в Сіверськодонецьку поспілкуватися й зі звичайними містянами про життя-буття.
Водій автобуса, що возив нас, каже: «Мне всё равно, кто здесь будет!», а одна з адміністраторів нашого готелю пішла ще далі, злобно заявивши: «Это вы нам войну принесли!..»
Але зустрів і патріотично налаштованих містян, які поділилися своїм баченням і болями.
«Люди тут толерантні, думки у всіх різні, — говорить Юля. — Різких висловлювань немає ні проти «ЛНР», ні проти України. Усі розуміють, що родичі є і там, і там. У нас дуже нестандартна ситуація, адже ми близько до передової. У мене багато одногрупників по той бік... Ми домовилися, що розмовлятимемо лише про дітей, сім’ю. Бо війна мине, а стосунки залишаться».
Молодий кришнаїт Олександр, який свого часу був на Майдані аж до серпня 2014 року, емоційно сказав:
«Обстановка тут напружена. Зміна свідомості йде дуже повільно. Можливо, люди й швидше б змінювали свою думку у ставленні до України (чимало тут налаштовано проросійськи), якби не тотальна корупція в країні, злидні — у людей немає натхнення змінюватися швидше й боротися з внутрішнім негативом. Тому й говорять що «там», що тут? Нещодавно дізнався про товариша, який загинув, воюючи за... «ЛНР».
«Вони» не захоплювали наше місто, а зайшли «тихою сапою», порозвішували свої прапори, — додає літня Марія. — А ми всі мовчали... Було страшно ходити містом серед озброєних бойовиків. День звільнення для мене був найбільшим святом у житті».
«Налаштовані по-різному. Ще дуже великий «совковий» моноліт. Ми ж на кордоні, й багато людей працює в Росії, — розповідає сивочолий Микола.
— Долю виборів, в основному, вирішують пенсіонери: спершу 95 % їх проголосували за «Партію регіонів», а у 2014 році — за «Опоблок». Чимало думаючих людей виїхало вглиб країни, і це дуже прикро».
Поділився враженнями щодо настроїв місцевого населення й Леонід Тома (редактор журналу «Харків», а за «сумісництвом» — поет, прозаїк, драматург), який їздив у цей день до Сватового у складі іншої делегації: після виступу він поспілкувався з жіночкою, яка гордо сказала, що у їхньому 18-тисячному містечку спілкуються в основному українською, і саме в ньому не підняли сепаратистського прапора.
Це єдине районне місто Луганської області, яке було категорично українським.
«Тобто мова завжди перемагає: там, де мова, там і Україна!» — резюмував пан Леонід.
Почувши нашу розмову, «просвітянин» Микола Цимбалюк додав:
«У Сватовому одна з найбільших і найактивніших на сході організацій «Просвіти», що є однозначно серед причин панування в місті проукраїнських настроїв».
Я відзначив, що чимало місцевих жителів при спілкуванні висловлювалися: «Нам не важливо, що ви приїдете з якимись дарунками, ціннішим для нас є підтримка суто людська, моральна!»
І, чого гріха таїти, чимало наших діячів культури в Києві через день виступають на радіо та телебаченні, дають прес-конференції, а «тут» їх немає.
У столиці ж важко усвідомлювати, наскільки людям там нелегко — і морально, і фізично.
