Богдану Бенюку — без сумніву, найпопулярнішому нині драматичному українському акторові, із 37-річним стажем «франківцю», лауреату Шевченківської премії, народному артисту України, депутатові ВР (був обраний у 2012 році), нинішньому депутату Київміськради, професору театрального вишу і заступнику голови ВО «Свобода» — 26 травня виповнюється 60! «...А молодість не вернеться, не вернеться вона».
Але чи так це у випадку з Бенюком? У неспокійній душі нашого славного ювіляра відпочинок не сидить і не сниться, бо впродовж своїх літ йому мало було часу, щоб сповна утвердити ті дорогоцінні істини, чисту правду в житті України, яку він любить над усе.
Тож і надалі сiятиме зерна добра в душі і розум усіх, кого шанує, обожнює, з ким зустрічається щодня. Сумніву немає. Бо коріння в нього великого патріота.
Розмова з актором для читачів «України молодої» відбулася незадовго до ювілейної дати.
Завдяки героїчній мамі
— Отже, пане Богдане, стукнуло 60! Ви народилися в селищі Битків Надвірнянського району Станіславської, а нині Івано-Франківської землі — на Гуцульщині. Чи добре пам’ятаєте і часто згадуєте, яким було там ваше мале дитинство?
— Я живу ним! Наче вчора звідти приїхав до Києва. А особливо — згадую свою любу, героїчну матусю! Вона залишилася молодою вдовою. Батько наш за тієї нелюдяної радянської системи передчасно на очах мами вдома відлетів на той світ — не вистачило лікаря, щоб своєчасно врятувати життя простого селянина від апендициту, що завершився перитонітом.
На маминих руках лишилися троє синів — моєму старшому брату Петру дванадцятий минав, середньому Миколі — шість, а мені — півтора. Наша мама стала тричі героїчна. Заради своїх дорогих дітей відмовилася від чужих для нас вітчимів, сама тягла сімейного плуга, поставила нас на ноги, випестувала, викохала кожного своїми ніжними серцем, душею і золотими руками.
Двоє її синів стали народними артистами України, третій був скромним трудівником у Сокальському районі, звідки вона родом. Бідолашний передчасно, раптово, в 49 років, помер — тромб відірвався, радянські ескулапи йому теж не встигли надати допомогу.
Але й учетверте наша люба матуся героїчна — здолала в юні роки рабське випробування, коли її в перші роки Другої світової війни, як і нашого батька, німецькі окупанти відправили остарбайтерами на роботу до Німеччини. Маму забрали від її рідні під час облави з Сокальського району Львівщини, а батька — зi Станіславщини, де він народився.
n Батьки ваші знайшли одне одного в чужому, ворожому краї?
— Так. Біля Альп. Слава Богу, хоч потрапили там до нормальних господарів, які ставилися до них по-людськи. Про їхнє там перебування я докладніше дізнався десь років сім тому. Мене несподівано розшукала донька родини (з досить багатозначним прізвищем) — Мюллерів, у яких працював мій майбутній тато.
Я і моя дружина Уляна відразу заприязнилися з родиною тієї німецької жінки. Їздили одне до одного в гості. Ми там ознайомилися з документами і почули цікаві розповіді про життя та перебування в чужому краї моїх майбутніх батьків. Мама моя доїла десять корів в інших «бідних» альпійських господарів. І навіть могла звідти надсилати до своєї рідні в Україну посилки з продуктами. З часом мої батьки не тільки познайомилися, а й повінчалися!
— Ще й повінчалися? Хіба там була українська церква?
— Священик місцевої кірхи знав вісім іноземних мов. І наприкінці війни він погодився поєднати українську закохану пару остарбайтерів за обрядом лютеранської церкви. Бог же, Ісус Христос, у нас один. І там, у грізному «Дойчені, Дойчені юбер алєс» почало битися серце нового вільного українця — майбутнього народного артиста України Петра Бенюка, наявність якого в маминому пузці врятувала життя моїм батькам, та й усіх нас, Бенюків.
— Яким чином вагітність врятувала життя?
— Після закінчення війни, десь восени 45-го року, коли у знищеному ІІІ Рейху сортували остарбайтерів, мої батьки перебували на території, контрольованій американським військом. Щоб повернутися до рідної України, вони перейшли в радянську окупаційну зону. А там їх, як і всіх інших полонених, зустріли з ненависною СМЕРШівською підозрою. Та ще коли почули, що обоє українців родом із найбільш запеклих «бандерівських» областей — Львівської і Станіславської, то враз визначили: «Давай іх у Сібірь!» Запакували обох в евакуаційний концтабір.
На превелике щастя, перед самим від’їздом до «сибірського» чорта в зуби один із молоденьких радянських офіцерів-конвоїрів несподівано звернув увагу на вагітність моєї мами і каже другому напарникові: «Смотрі, єго жена — пузатая! Давай аташльом ету парочку к іх нахгаузу!» Так українська молода родина повернулася в рідне селище Михайла Бенюка, в Битків любої Станіславщини.
— Ваш Битків тепер знаменитий в Україні, як і село Пелехівщина, що на Полтавщині! І там, і там народилися брати, народні артисти України. В Биткові — зірки-актори Петро і Богдан Бенюки, а в Пелехівщині — славетні композитори Георгій і Платон Майбороди!
— Але в нашому Биткові народився і третій народний артист України! Це — 56-річний український хоровий диригент, засновник і керівник муніципального Камерного хору «Київ», а також лауреат Шевченківської премії — Микола Миколайович Гобдич!
«Дорожня карта» до Києва
— Цікаво, пане Богдане, як ви з далекої сільської провінції потрапили до столиці, та ще й до Інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого?
— Мій старший брат Петро після служби в лавах Радянської армії навчався в тому інституті на акторському факультеті драми й одержав призначення до славетного Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Вся наша міцна родина — мама, я, середній брат Микола і, звичайно, сам Петро, всі наші родичі, сусіди були сповнені радістю і гордістю. Та все селище захоплено гуділо!
Найбільше ж тріумфував я, бо Петро був для мене завжди чоловічим наставником, зразком! Я його ще називав «барабанщиком»! Мені хотілося бігти за ним, як за цим закличним ударним інструментом. А коли він почав зніматися і в кіно, то в нашому районному маршрутному автобусі, що курсував по селах Івано-Франківщини, водій, наш земляк, причепив у салоні на видному місці фотопортрет Петра — кадр із фільму.
Я навіть інколи сідав у той автобус, щоб проїхати одну-дві зупинки, і ледве стримувався, щоб не крикнути всім пасажирам: «Та це ж мій брат!». І, звісно, у старшому класі я остаточно вирішив теж податися тільки в артисти. Петро схвалив мою мрію і на базі своїх знань та досвіду підкував мене теоретично і, як треба, практично. Він був не лише моїм професором, а й тактичним полководцем-провідником. Намалював мені, як зараз це модно казати, «дорожню карту» для підступу до підніжжя театрального Києва.
— Що то була за «карта», і куди вона вас вивела-довела?
— Звичайний аркушик паперу зi стрілочками і позначеними чорнилом контурами столичних «об’єктів»: Центральний залізничний вокзал—метро—Хрещатик—підземний під ним перехід на інший бік головної вулиці Києва і будинок №52, в якому містився другий корпус театрального інституту.
Я з цією Петровою «картою» спокійно подолав визначений маршрут; здав потрібні особисті документ до приймальної комісії; одержав ліжко-місце для тимчасового проживання в гуртожитку; через три дні почав складати всі необхідні іспити; і у визначений день прийшов до об’єкта №52, щоб дізнатися про результат вступу чи не вступу на «драму». Дивлюся на дошку оголошень: у списку першої групи зарахованих до студентських лав — Б. М. Бенюка немає.
У другій друкованій групі — теж себе не бачу. І в списку третьої — без мене! Все, Бодю, думаю, пролетіла повз тебе твоя мрія! Та тут чіпляють на дошку аркуш, де надруковано кілька душ, зарахованих на кінофакультет. Серед них побачив і бажане прізвище. Відлягло на серці. Але чому мене всунули в кіно, я ж мріяв про драму? Згодом усе стало на своє місце. Невдовзі кіногрупу розформували і розкидали по трьох драмкурсах. Я потрапив до професора Володимира Приймака. З ним дійшов до навчального фінішу і завше з вдячністю згадую його науку.
Миттєва реакція Данченка
— Ще на перших курсах в інституті ви стали вельми популярною кінофігурою, бо знялися в кількох художніх стрічках, навіть в одному з фільмів режисера-буревісника Юрія Іллєнка. І раптом після закінчення вишу ви опиняєтеся не на престижній якійсь сцені, а в Театрі юного глядача, та ще й імені Ленінського комсомолу!
— Тут ось у чому був заритий собака. В інституті пішла чутка, що Бенюка беруть до Театру актора Київської кіностудії Довженка. Хоча мене туди навіть ніхто і не запрошував. А я мріяв про будь-який столичний чи обласний державний театр. Подумки собі сказав: хто мною зацікавиться, на сцені того й виступатиму. Кажу вам чесно! А тут прибувають до інституту на оглядини купці — головні режисери столичних і обласних театрів, щоб відібрати собі молодих виконавців, але Бенюка їм не пропонують, мовляв, він уже посватаний. Дізнавшись про це, я обурився.
У цей час підходить до мене головний режисер Київського ТЮГу Микола Іванович Мерзлікін, розсудливий, обережний, тихий постановник, і відразу хапається за мене. Інших пропозицій не було, я погодився. Швидко ввійшов у «бойовий» молодіжний репертуар театру. А крім того, мені, як кажуть, ще добряче й пощастило. Саме тоді Київська міська рада народних депутатів, щоб заохотити молодих драматичних талантів до праці в театрі імені Ленкому, виділила житлову площу для інститутських випускників 1978 року.
Я став одним із щасливчиків, хто враз одержав свій дах над головою. Про це благо раніше не знав і навіть не сподівався на такий дарунок у театрі. Словом, я зі своєю щасливою дружиною Уляною (і вона щойно закінчила інститут — медичний
у Львові) на білому коні в’їхав до нової двокімнатної квартири житлового масиву «Лівобережний». Але не так сталося, як гадалося... Через два роки мене Микола Іванович «вигнав» із театру!
— Як же ви йому в цьому «допомогли»?
— У багатьох театрах це проблема вічна, коли артист із режисером не вміють домовлятися. Актор не може весь час сидіти на одній сцені, як курка на яйцях. Коли ж йому пропонують ролі інші режисери, особливо «кіношні», то деяке керівництво театрів, як там не складно з виконавцями, намагається відпускати на певний час артиста чи то для, в кращому значенні цього слова, «халтури», яка буває фінансово більша від зарплати в театрі, або й для здобуття певної успішної творчої вершини. Я не втримався від спокуси — поїхав на короткі зйомки в одному фільмі і поплатився працею. І ось раніше добрий, лагідний Микола Іванович тепер злютовано випалив: «Мені такі артисти, як ти, не потрібні!».
Я опинився на вулиці. Було 1 червня 1980 року. Що робити? Куди йти? Хто мене зараз візьме? Попрямував із Печерська вниз до Хрещатика. Потім мене повернуло ліворуч на вулицю Володимира Маяковського. Пам’ятаю, згадав тоді ще слова того великого поета — «Театр не дзеркало, а збільшувальне скло!» В мене тепер не було ні дзеркала, ні лінзи! Зійшов униз, переді мною постала старовинна, блакитна споруда імені Івана Франка — драматичний театр №1 в Україні. Стояло літо. Театр був на гастролях. Думаю, нікого там немає з керівництва, щоб попроситися на роботу.
Зрештою, мене потягло туди. Виявилося, у своєму кабінеті сидів головний режисер Сергій Володимирович Данченко. Я рішуче зайшов до нього. Привітався і киваю пристрасно-напружено головою: «Сергію Володимировичу? Я хотів би грати у вас! На «франківській» сцені!» А він мені рикошетом у відповідь: «Я беру тебе!» Господи! Ісусе Христосе! Моє серце пурхнуло на саме сьоме небо!
— Сергій Данченко бачив ваші виступи на сцені ТЮГу?
— Ні! Він очолював Державну випускну комісію в нашому інституті і переглядав дипломні роботи всіх випускників, у тому числі мої, що, очевидно, запам’яталися йому, судячи з його стрімкої згоди. Так я став «франківцем». Цим званням пишаюся вже 37 років.
Веселий і закоханий
— А в одному з інтерв’ю ви сказали, що найбільше в житті пишаєтеся своєю дружиною.
— Так! В особистому житті — найбільше! Це свята правда!
— І одружилися ще студентом. Ви були на третьому курсі інституту в Києві, а вона — третьокурсниця у Львівському медичному. Якась поспішність! Нестерпна закоханість?
— Скажу вам чисту правду. Відомий нам усім шекспірівський Ромео міг би мені позаздрити. Якщо він закохався в тринадцятирічну Джульєтту, то ми з Уляною загубили свій спокій через одне одного ще з п’яти літ.
— Дитячі казочки!
— Я серйозно відповідаю за свої істинні слова! Уляна і її батьки переїхала жити в наше селище Битків із Коломиї, коли їй, як і мені, було п’ять рочків. Вона пішла відразу в дитячий садок. А я вже там бігав, наче той султан, хоча ні одна з місцевих дівчаток мене не приваблювала. І ось з’являється неймовірно гарнесенька Улянка. Першим порухом моєї душі, щоб скріпити з чарівною незнайомкою своє знайомство, було — заховатися за дверима другої кімнати садка. І коли «моє з першого погляду кохання» переступило поріг кімнати, я його раптово міцно цьомкнув у щічку! І з того часу ми з нею стали назавжди не розлий вода.
— Веселий, невиправний фантазер ви, Богдане Михайловичу!
— Ну, запитаєте в Уляни 26 травня, на творчому вечорі в Театрі Франка з нагоди мого 60-річчя! Вона підтвердить мої закохані слова!
— Династія Богдана Бенюка на сьогодні вже чимала — троє дітей і стільки ж внуків.
— Чимала! Маємо з Уляною двох доньок і сина. Старша доня Олеся, кандидат філософських наук, подарувала мені й Уляні трьох онуків — Ярему, Северина та Орисю. Менша доня Мар’яна — філолог, закінчила київську «Могилянку», одружена, але дітей ще не має. Працює редактором на телебаченні, пише сценарії. І є 20-річний син Богдан — молодший Бенюк. Навчається у столичному, моєму, театральному ВУЗі, тепер називається університетом, на адміністративному факультеті — «Організація театральної справи». Але потроху знімається у фільмах. Куди доля поведе? Час ставить усіх на свої місця. Головне — мати ціпке бажання!
Творчість — це залюбування
— У Театрі Франка ви впродовж 37 років грали в 50 прем’єрних виставах різні ролі і за обсягом і важливістю. Ще нині зайняті в п’яти виставах Театральної компанії, створеної вами та Анатолієм Хостікоєвим, а також у трьох постановках двох інших київських театрів. Ну і знялися в 50 художніх кінострічках! Як ви всюди встигали?
— Я ніколи не мріяв про те, що стільки зіграю ролей. І це не моя одного заслуга. Моїми співтворцями завжди були режисери-постановники, які приносили мені моїх персонажів, як на долоні, закохували мене в них. Особливо постійно я згадую Володимира Миколайовича Оглобліна, який першим почав активно зі мною працювати над виставами в Театрі Франка. Як риба у воді я почувався в його постановках — «Моя професія — синьйор із вищого світу», «Благочестива Марта», «Трибунал». Він був моїм справжнім практичним театральним професором-учителем.
Є режисери, які лише висмоктують із тебе кров, користуються твоїми акторськими природними даними, а тобі нічого не дають. Оглоблін, навпаки, разом зі мною дохідливо ліпив образи моїх героїв, і я легко, впевнено, цілком розчинявся в персонажах. Володимир Миколайович якось мені сказав... Ці слова в мені весь час живуть. «Ти, хлопчику мій, — мовив він лагідно, ласкаво, — до того часу будеш артистом, поки в душі твоїй житиме дитя».
Що він мав на увазі? Перше: актор повинен хотіти чутливо, бережливо проникати в головну суть літературного твору драматурга. Друге — сприймати з довірою, як дитя, будь-які нові пошуки-пропозиції режисера, його тонкий постановочний задум. От і зараз у мені, під час цієї бесіди, нуртує далі думка Оглобліна про дитя: творчість — це дитинство, це особливе реагування, залюбування, замислення, як позитивними, так і негативними якостями чи діями людини. В актора має відбуватися колосальна внутрішня підготовка до гри на сцені. Я це постійно засіваю в юні голови і своїм студентам в інституті, де веду курс драми.
— Нині чимало сучасних постановників еквілібрують епатажними новаціями, в яких слова дійових осіб не сприймаються глядачами, частіше їх лякають. На сцені зникає психологія, а сама вистава має коротке життя. Чи не здаються вам театральні дійства подібними до футбольних матчів? Є вдумливий, розумний тренер якоїсь команди на полі, яка здіймає щасливу бурю, овації на стадіоні, а є франтуватий, нудний, мильний тренер, який режисирує інших футболістів, що тисячі глядачів на трибунах і його, і гравців обсвистують, закидають поле петардами, димовими завісами. Слава Богу, в театрах цього немає — там невдоволення, обурення глядачів грою-виставою засвідчуються напівпорожніми залами. Як ви таке сприймаєте?
— Я з вами згоден. Нестримні водоспади оплесків у залі, завмирання глядачів від напруженого нерва вистави, і сльози їхні, і вибухи здорового сміху — всі ці радощі театральні залежать від того, в які кутки заводить виконавців дійства тренер-постановник. Режисер має бути інтелектуально вищий від інших творців вистави, володіти такими знаннями, відчуттям, за яких артист-гравець захоплено може собі сказати: «Я сьогодні засвітився в цій ролі!»
Хочеться серйозне і потішне
— У квітні на «франківській» сцені відбулася прем’єра драми «Річард ІІІ» Шекспіра в постановці знаного грузинського режисера Автанділа Варсімашвілі. Там заголовна роль — ваша! Можна сказати, вона — найсерйозніша і найбільш вагома, яку випадало вам будь-коли грати. Це ваш подарунок шанувальникам театру на честь свого 60-річчя?
— Так. А ще зараз художній керівник нашого театру Станіслав Мойсеєв готує до показу в липні цього року виставу «Усі мої сини» американського драматурга Артура Міллера. Тема надзвичайно актуальна для нинішньої воєнної ситуації в Україні — трагічні наслідки Другої світової війні в одній родині США. Я тут теж граю головну складну драматичну роль — главу сім’ї, причетного до загибелі багатьох співвітчизників-льотчиків.
Цей рік, хоч для мене і святковий, видався особливо напруженим. Улітку порину в кінозйомки спільного українсько-грецького художнього фільму «Дивний похорон у Карпатах». І там маю головну драматичну роль — образ діда, який після загибелі своєї непокірної доньки в Греції готує справді дивне її поховання на рідній українській землі. Урну з прахом привозить юнак, якого українка народила від грека. Він не знає української мови і вороже налаштований до старого. Конфлікт рідної крові завершується порозумінням.
А ще до наступного свого 61-річчя я сповнений патріотичного бажання зіграти в психологічній, потішній трагікомедії літературного виробництва — Madе in Ukraine, тобто сучасної української драматургії. Спілкувався я з деякими нашими авторами. І на одному з вітчизняних творів уже зупинився. Тема — «риба гниє з голови», коли в гречку стрибають і державні мужі, часом свідомо, для колекції. Розпадаються сім’ї, наліво починають планерувати і їхні слабкі половинки, виростають духовними каліками рідні діти, та й самі гультяї-«хазяїни дорогі» нариваються на летальні наслідки. Фабула небезпечна і комедійна, дещо фантастична. Сподіваюся, ця вистава поповнить репертуар нашого театру десь напередодні мого 26 травня наступного року, матиме в глядачів успіх.
— Дякую за цікаву відверту розмову.
— І вам, і «Україні молодій» моя щира вдячність, що в цей для мене радісний день надали можливість зустрітися з багатотисячним колом шановних читачів. До речі, я давній і активний шанувальник цієї справжньої патріотичної газети. Завжди чекаю на кожен номер!
