Об’єднання Німеччини свого часу відбувалося не лише на ґрунті політико-економічних інтересів.
Партія зелених, яка тріумфально ввійшла до Бундестагу на хвилі «постсовка», виросла з громадських екоспільнот НДР, які крок за кроком взялися відвойовувати у безвідповідальної соціалістичної промисловості й повертати до життя забруднені стоками ріки й озера, перенасичене шкідливими викидами повітря, отруєні хімікатами ґрунти...
Лейпцизький університет з його цінною практикою відродження швидко відновив наукові та соціокультурні позиції.
Саме тут останніми роками народжується чимало цікавих не лише внутрішніх, а й міжнародних інтеграційних проектів. В одному з них, підготовлених та втілених Moldova Institut Leipzig за підтримки міністерства закордонних справ Німеччини, вдалося взяти участь і українським журналістам-екологам.
Площа перетину
Чи можна знайти більш вдячну тему, однаково прийнятну навіть для конфліктуючих сторін, ніж тема збереження життєвого середовища?
Навіть під час військових дій у природних басейнах спільного використання доводиться шукати компромісних рішень, аби в гарячці протистоянь не знищити остаточно спільні природні цінності.
Зрештою, тільки в цивілізованому діалозі можна розповісти, і як окупаційні видобувачі гравію нищать унікальні кримські водойми, і як українські енергомонополісти псують недолугими проектами течію Дністра, і як у Грузії рішучою забороною використовувати поліетиленові упаковки намагаються відновити цілющі кавказькі джерела.
Інститут Молдови Лейпцизького університету зумів організувати для екожурналістів з України, Вірменії, Молдови, Грузії та Росії чимало цінних зустрічей на найвищому рівні, про які, за словами німецьких учасників проекту, більшість iз них тільки мріють.
У Міністерстві охорони довкілля, яке цілеспрямовано розташували на землях Східної Німеччини, вчені та держслужбовці предметно ділилися досвідом вирішення проблем із питною водою, сміттєвими відходами, введенням в експлуатацію очисних споруд на індустріальних «монстрах», які є основними донорами як місцевих, так і федеральних бюджетів.
У Міністерстві закордонних справ — участю Німеччини в ініціативах по безпеці у зв’язку з глобальними змінами клімату.
В німецькому представництві руху «Ґрінпіс» та «Репортери без кордонів» — інформацією про обмін даними та взаємопідтримкою, в тім числі й у журналістському середовищі, яка нерідко рятує життя.
Це все — площини перетину, які допомагають зрозуміти, що пошук спільних інтересів у природному й соціальному різноманітті значно продуктивніший за ультиматуми і спроби зазіхнути на чиїсь території чи пріоритети.
Крок за кроком
На відміну від уявлень більшості учасників проекту з пострадянських країн, самі німці, утримуючи стабільне лідерство в царині екобезпеки, далекі від почивання на лаврах.
Вони не соромляться визнавати, що чимало корисних ініціатив, які спочатку отримали підтримку суспільства, часто залишаються формальними.
Скажімо, міф щодо роздільного збирання сміття в Німеччині розпався, коли самі ж німецькі журналісти провели розслідування і встановили, що сміттєзбиральні машини нерідко змішують попередньо розділені мешканцями міст відходи, навалюючи все до купи.
А деякі особливо шкідливі відходи через відсутність прикордонного контролю в Шенгенській зоні нерідко опиняються на територіях суміжних держав (привіт львівському муніципалітету!)...
Місцеві вчені і громадськість обурені злиттям великого монополіста хімічної промисловості «Байєр» зі стонадцять разів проклятою пересічними німцями «Монсантою» з ії людиновбивчим «агентом оранж» (прототипом сучасного раундапу)...
Проте улюблена німецька стратегія «маленьких кроків» робить свою справу: як у маленьких селищах, так і в найбільших містах цієї країни ви швидше отруїтеся дорогою імпортною питною водою в герметичній упаковці, ніж набраною з-під крана у будь-якому пересічному хостелі.
Монополія всесвітньо відомих автомобільних концернів автоматично втрачає авторитет, якщо з’ясується, що котрась з її очисних споруд не відповідає високим місцевим екостандартам.
А чиновник, спійманий на найменших корупційних поблажках для обраних осіб, чи, не дай Боже, для себе, коханого, блискавично поплатиться кріслом, а головне (!) — репутацією...
Чому саме Інститут Молдови став своєрідним локомотивом у налагодженні екологічного діалогу між постсовковими спільнотами?
Певно, не останньою чергою завдяки вченим-емігрантам, які свого часу мали нагоду відчути всю печаль соцреалізму, де «всьо вокруг колхозноє» стає жорсткою іронією для будь-яких любителів халявного використання природних ресурсів.
Коли проживаєш досвід реанімації спаплюженого життєвого простору, з’являється бажання допомогти відновитися тим, хто так схожий на тебе, вчорашнього...
