«Для кожного з нас зустріч iз Миколою Будником ставала життєвою катастрофою. Після спілкування з ним життя змінювалося докорінно», — згадує кінорежисер Олесь Санін.
Про «прості й по-філософському афористичні ситуації, майстерно створювані ним щохвилини» пише співробітниця музею Гончара Катерина Міщенко.
Про Миколу Будника — одного із засновників Київського кобзарського цеху та феномен українського традиційного кобзарства-лірництва йтиметься у цій статті.
«Властивості нашої традиційної бандури — чарівні. Не існує іншого, наскільки відповідного до нашої душі інструмента. Тому кобзарство сьогодні у повній мірі може називатися «археологією духу»... Хтось говорить про мандри століттями, хтось — про машину часу, а вона — ось, у мене в руках.
Тільки пісня здатна нас повернути у давній час, а музичний інструмент — скерувати нашу мандрівку і стати конем-провідником. Недаремно на давніх гуслах-«словішах» наші предки вирізали погруддя коня. Ну а кобзарям сам Бог велів блукати у просторі думками...»
Філософія історичного епосу
Мені не пощастило познайомитися з Миколою Петровичем. Хоча тепер часом дивуюсь, як приблизно з дев’яностих років, одна за одною, виникали ситуації, які надавали таку можливість.
Досить згадати лише один епізод iз низки таких дивовижних випадків. Коли я з 1996-го навчався у виші, то старостою нашої групи був Василь Музика — учень Миколи Будника, котрий разом із ним виготовляв бандури старосвітського зразка, займався реконструкцією виконавчих традицій.
Утім, навіть закінчивши університет, я нічого не знав про цю діяльність нашого старости. Дізнався лише приблизно через 15 років.
Були й інші можливості, але ця зустріч так і не відбулася. Моє долучення до справи сталося значно пізніше і за інших обставин — уже після смерті майстра.
Думаю, це вкотре підтверджує тезу про те, що життя надає вчителя лише тоді, коли ти готовий до цього.
Ті ж, хто був знайомий із ним, вважають його не лише вчителем-майстром, а й учителем на життєвому шляху.
Микола Петрович був не лише майстром, а й вправним виконавцем традиційного репертуару — історичного епосу: дум, iсторичних і козацьких пісень, а також кантів і псальмів.
Дума — своєрідний кобзарський транс, може звучати 20 хвилин.
Наразі, ймовірно, жоден захід кобзарського цеху не відбувається без спогадів про майстра і його «по-філософському афористичні ситуації».
Чимало спогадів прозвучало також на вечорі пам’яті, який відбувся нещодавно в Київському будинку вчителя.
Кобзарі, лірники — професійні співці, здавна займали особливу нішу в українській культурі.
Вони організовувалися у братства, що найчастіше називалися цехами, які діяли на засадах ремісничих цехів.
Усі питаня професйної діяльності, підготовки учнів тощо вирішувалися в середині їхньої корпорації.
Учні зазвичай декілька років навчалися в учителя (панотця), потім складали своєрідний іспит й отримували визвілку, що надавала право мандрувати селами й містами.
Мандрівки таких кобзарів ніколи не були анархічними та спонтанними, а узгоджувалися між сусідніми цехами і санкціювалися кобзарськими цехмайстрами.
У цехах побутувала своя лебійська мова (від слова «лебій» — старець), своє бойове мистецтво, яке називали «Костурець».
Зібрання усних оповідей мандрівних співців, яке визначало мету і зміст їхньої діяльності та протягом століть передавалося від покоління до покоління, називалося «Устиянські книги» (було 12 книг), бо «устами переказуються і в голові пам’ятаються».
Не залишилося жодних письмових текстів та уривків, лише деякі усні згадки та розповіді старців.
Кобзарські інструменти — це бандура, кобза і колісна ліра, є ще згадки про панську бандуру, або торбан, зображення якого можна бачити на десятигривневій купюрі.
Грали на них професійні співці, переважно незрячі, або люди, які мали якесь каліцтво.
Чому так? Існувала думка в ті часи, що саме їм і належить спілкування з Богом.
Вважалося, що послухати бандуриста або лірника — все одно що помолитися Богу, а хто молиться співаючи, той молиться двічі.
Здавна в Україні співогра кобзарів і лірників настільки бентежила уяву слухачів, що співцям приписували риси віщунів-пророків.
Їх просили, щоб вони молилися за живих, померлих, і за худобу, і за врожай. «Помоліться кажуть, може, ви Богу вгодні».
Наступники гуслярів княжих часів
Перші письмові згадки про кобзарів маємо з польських джерел у 1494 році. Коли остаточно постало це явище — невідомо, але вважається, що кобзарі є наступниками співців, гуслярів княжої України.
Існувало це поширене явище до початку 30-х років ХХ століття.
Якщо наприкінці 1920-х років дослідник кобзарства Климентій Квітка лише у східній Україні нараховував біля 300 професійних співців, то через 10 років, коли у 1939 році Інститут фольклору й етнографії скликав у Києві Першу республіканську нараду кобзарів та лірників України, на неї приїхало 37 чоловік, серед яких професійних співців фактично вже не було.
Пов’язано це з нашою трагічною історією, з винищенням кобзарства.
Про ці події є знятий режисером Олесем Саніним художній фільм «Поводир». До речі, Санін сам грає на лірі.
Говорячи про стару школу кобзарства-лірництва, слід відзначити роль особистості у її збереженні — Георгія Ткаченка, який на початку ХХ ст. перейняв цю науку в мандрівних співців, проніс її у неспотвореному вигляді через лихоліття й передав своїм учням.
А вже учні Ткаченка, серед яких був і Микола Будник, поширювали ці знання серед своїх учнів. Отже, маємо неперервність кобзарської традиції.
Завдяки своєму ентузіазму і харизмі Будникові судилося мати в учнях багатьох тепер відомих на всю Україну співців і майстрів: це Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, лірник Ярема, Едуард Драч, Ждан, Юрко Кочержинський, Сергій Перехожук.
Сучасний рух братчиків Кобзарських цехів свої зусилля спрямовує на повернення в музичну практику традиційних кобзарських інструментів і традиційного репертуару, намагачись при цьому зберегти позасценічні форми співу в місцях скупчення людей (на вулиці, біля церкви, на базарі тощо).
Братчики кобзарських цехів займаються виготовленням інструментів і відновленням виконавчих традицій, хтось відновлює і одяг тих часів, для відповідності образу.
Дуже важливий аспект — мандрівки-експедиції Україною до людей — хранителів нематеріальної культурної спадщини (в «УМ» за 17 січня ц.р. детально описано одну з таких поїздок).
Також беруть участь в етнофестивалях, святах.
Два найголовніші свята — Трійця і Покрова, впродовж яких тривають кількаденні заходи, концерти, зустрічі, виступи в навчальних закладах, виставки, освячення нових інструментів у церквах, а останніми роками — наукові конференції, присвячені історії й теорії кобзарства.
Якщо хтось має бажання долучитися до Товариства, то йому належить самому виготовити інструмент для себе, взяти сокиру, піти з майстром до лісу і заготовити собі деревину на майбутній інструмент.
Зазвичай використовують аварійні дерева, що впали — вербу, клен, грушу та інші.
У цьому, можливо, для учня присутній і певний виховний момент, адже доросла зайнята людина не в змозі щодня їздити до майстра, тому виготовлення інструмента може зайняти доволі тривалий період у декілька років.
Та все ж, якщо учень подолає цей шлях, то це надасть йому більше розуміння і впевненості в першу чергу для себе, що ця справа йому потрібна, він не випадкова людина, і світ, куди він потрапив, його прийняв.
До того ж самостійне виготовлення дає змогу ознайомитися з усіма особливостями конструкції, оволодіти навичками роботи зі столярним інструментом та отримати нові знання, без яких виготовити якісний інструмент неможливо.
Промисловість старосвітські кобзарські інструменти не виробляє. Можна знайти оголошення щодо їх продажу в інтернеті і придбати, але в такому випадку багато логічних речей буде втрачено.
ІНСТРУМЕНТАРІЙ
Традиційні кобзарські інструменти
Народна (старосвітська) бандура
До ХХ ст. у нас, в Україні, термін «бандура» означав старовинний безладковий народний інструмент 17-23 струн у руках професійних мандрівних співців та козаків.
Детально цей інструмент і його носіїв представлено на малюнках Опанаса Сластіона, описано Миколою Лисенком, Гнатом Хоткевичем.
Зараз назва «бандура» застосовується також до іншого академічного інструмента, що був створений 60 років тому, однак він не має нічого спільного з традиційною бандурою, окрім назви.
Це інший, важкий (часом понад 15 кг) інструмент, який відрізняється від народної бандури за строєм, способом гри, кількістю струн, характером звучання, естетикою та іншими параметрами.
Важко собі уявити незрячих співців, що мандрують саме з такою бандурою.
Її винахідники мали б придумати для неї й іншу назву, щоб уникнути плутанини, як було в Європі з клавесином, на базі якого виникло фортепіано.
Кобза
Це інструмент, на якому також відсутні лади. Такий був у Остапа Вересая, якого свого часу записував Микола Лисенко.
Він чітко зафіксував стрій, спосіб гри, властивий саме цьому інструменту, та репертуар.
Як і у випадку з бандурою, у ХХ ст. з’являються ще два інструменти («мутанти», за влучним висловом Володимира Кушпета) з такою ж назвою, які, однак, не мають нічого спільного зі справжнью кобзою, тому тут також дуже важливо уникнути плутанини.
В одному випадку нова «кобза» — це чотириструнна домбра, з домбровим строєм і способом гри, репертуаром тощо, а в іншому — звичайна шестиструнна гітара зi зміненим корпусом.
До речі, коли з вересаївською кобзою подорожуєш Європою, то там часом дивуються «такому архаїчному варіанту лютні».
Колісна ліра
Це загальноєвропейський інструмент. Німці його називають «дрег ляйр», англійці — «харді гарді», поляки — «ліра корбова», шведи — «Мікхель арфа» (арфа святого Миколая).
У Європі цей iнструмент з’явився десь у ХІ-ХІІ ст., ймовірно, тоді й поширився в Україну. До речі, за розповсюдженням цього інструмента можна простежити межі культурної Європи.
На сході вони закінчувалися землями, на яких жили українці та білоруси.
Кобзарі використовували ліру як акомпонуючий інструмент. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. лірники були по всій Україні і їх було значно більше, ніж бандуристів.
Традиційний репертуар
Він, з одного боку, включав у себе історичний епос: думи, історичні, козацькі пісні, а також сатиричні, жартівливі пісні й танцювальні мелодії, а з іншого — це був духовний позацерковний релігійний репертуар: канти, псальми, які, як правило, виконували відповідно до церковного релігійного календаря.
Були співці, що знали до 70 кантів і псальмів.
Також до репертуару входили авторські твори наших давніх просвітителів i церковних діячів (приміром, Дмитра Туптала, Григорія Сковороди, Стафана Яворського).
Багато таких містить Почаївський богогласник. Репертуар лірників і кобзарів часто збігався, але були й певні відмінності: у лірників було більше кантів, псальмів і менше епічних творів, але це не означає, що лірники не співали дум.
До речі, найдавніші записи дум, як частина тодішнього кобзарського репертуару, походять iз Правобережної України, а саме — з Наддністрянщини чи Волині, де вони були записані перед 1693 роком.
Зауважимо, що на Лівобережжі ці унікальні твори українського епосу почали записувати лише з початком ХІХ століття.
На сьогодні на тему традиційного кобзарства маємо чимало ґрунтовних праць, серед яких — книги Костя Черемського «Повернення традицій», «Шлях звичаю», «Традиційне співоцтво», є також велика монографія «Старцівсто: мандрівні співці-музиканти в Україні ХІХ — поч. ХХст.» Володимира Кушпета та його ж підручник «Школа реконструкції виконавської традиції (кобза, ліра, торбан, бандура, спів)».
