Запливи для зростання: на зимовому ЧС українські плавці оновили національні рекорди, але залишилися без нагород
На Олімпіаді в Парижі вітчизняні плавці виступили зовсім не так, як очікували від них їхні наставники та вболівальники. >>
Захисник ХК «Донбас» Олександр Побєдоносцев: У спорті завжди треба ставити максимальні цілі
24.05.2017
Капітан національної збірної України Олександр Побєдоносцев i головний тренер «синьо-жовтих» Олександр Савицький під час невдалого домашнього ЧС-2017 у дивізіоні ІА. (Фото Олександра ПРИХОДЬКА.)
Ветеран вітчизняного хокею Олександр Побєдоносцев чемпіонат світу в дивізіоні ІА, що в цьому році проходив у столиці України, проводив iз подвійною відповідальністю.
Виступаючи на очах своїх земляків, вихованець хокейної школи «Сокола» на льоду київського Палацу спорту виконував роль капітана національної збірної.
Попри те, що реальних можливостей пробитися до еліти світового хокею у «синьо-жовтих» не було, підопічні головного тренера Олександра Савицького розраховували й на наступний рік залишитися в другій за силою хокейній лізі планети.
Утім виконати поставлене завдання нашим хокеїстам не вдалося.
35-річний захисник «синьо-жовтих» та «Донбасу» розповів «Україні молодій» про причини невдачі збірної, серйозні кроки для її майбутнього прогресу та стимули в житті хокеїстів.
«Щоб залишитися в дивізіоні ІА, нашій збірній забракло досвіду»
— Олександре, українське телебачення активно висвітлювало цьогорічний хокейний чемпіонат світу в елітному дивізіоні. Для вас — хокеїстів, які не лише не потрапили, а й віддалилися від нього, ці змагання — сіль на рану чи звичайний турнір?
— Зізнаюся, що особливо я не стежив за його перипетіями, лише періодично переглядав результати. Після важкого сезону хочеться побути в колі сім’ї, з дітьми, адже вони потребують особливої уваги. Упродовж сезону більшою мірою мене не було вдома, тож наразі займаюся справами сімейними.
— Збірні Словенії та Італії, щойно відбулося їхнє «знайомство» з вищою лігою, були змушені пакувати валізи й повертатися назад — до дивізіону ІА, не здобувши на турнірі жодної перемоги. Здається, грати роль «хлопчиків для биття» — не надто приємна процедура?!
— У спорті завжди треба ставити максимальні цілі. Вочевидь для збірних, котрі заходять до вищого дивізіону, завдання не обмежується лише потраплянням в еліту. Без сумніву, перед командами стоїть мета закріпитися в найсильнішій когорті. Інша справа, що це не виходить. Утім, думається, на те є певні причини, й зрозуміло, що одним конкретним фактором справа не обмежується.
До того ж слід розуміти, що утриматися в елітному дивізіоні апріорі важко.
Однак, якщо команди вилітають звідти, значить, таким є реальний стан справ у їхньому національному хокейному господарстві. Думаю, все, що відбувається в елітному дивізіоні, є закономірним. Водночас, навіть програючи всі матчі, хокеїсти отримують досвід, адже мають можливість протистояти на найвищому рівні кращим збірним планети: Швеції, Фінляндії, Канади, США, Росії. Отримавши ж неоціненний досвід, можна робити приціл на майбутнє. Без сумніву, хлопці міцнішають і у разі повторного потрапляння до еліти матимуть більше шансів там залишитися.
— У цілому ця модель виглядає універсальною для будь-якого дивізіону, будь-якої збірної, зокрема й української. Повертаючись до ЧС-2017 у дивізіоні ІА, наскільки болісною для наших хокеїстів стала невдача на домашньому «мундіалі»?
— Найбільш неприємно те, що ми не змогли залишитися в цій групі. Перед турніром було розуміння, що на сьогоднішній день було б дуже непогано зберегти своє місце в другому за силою хокейному дивізіоні планети. Але, як виявилося, для цього нам не вистачило досвіду. Команда у нас, по суті, молода, й для деяких хлопців це взагалі був перший чемпіонат світу. Утім слід з оптимізмом дивитися у майбутнє. Потрібно вірити у свої сили.
Так, ми знову гратимемо в дивізіоні ІВ, утім у нашої команди буде можливість довести, що ми гідні виступати в когорті ІА. Просто потрібно вміти терпіти та чекати. У нас є хлопці, які здатні вирішувати високі завдання. Для початку нам потрібно повернутися в другий хокейний дивізіон світу.
«Держава повинна чітко окреслити перспективи для зростання юних хокеїстів»
— Київський чемпіонат світу вийшов напрочуд цікавим та напруженим — практично кожен матч ніс у собі інтригу. Натомість елітний ЧС багато хто називає штучно роздутим, адже там проходить занадто багато прогнозованих поєдинків. Можливо, було б варто переглянути формат змагань?
Вважаю, нічого змінювати не варто, а існуючий формат є правильним. Усі команди прагнуть грати у вищому дивізіоні. Відтак робити чемпіонат світу закритим турніром аж ніяк не потрібно. Насправді, це було б помилковим рішенням. У кожної команди має бути право для реалізації своїх максимальних амбіцій, свого професіонального росту.
Юні хокеїсти мріють спробувати свої сили, зіграти проти найсильніших збірних світу. Це не лише престижно — це неоціненний досвід. Усі, хто грав у вищому дивізіоні, пам’ятають цей момент, адже в найвищому дивізіоні зовсім інший рівень хокею. У команд же, які вилітають з еліти, просто зберігається вагомий стимул для власного прогресу.
— Хотілося б дізнатися, наскільки болісно б’є по самолюбству той факт, коли команда програє на турнірі всі матчі?
— У першу чергу, такий факт свідчить про те, що команда наразі не готова перемагати в тому дивізіоні, де вона опинилася. Хоча ж зрозуміло, що нікому не подобається програвати всі матчі. Зрештою, у різних збірних — різні апетити. Приміром, білоруси щороку їдуть на ЧМ iз бажанням потрапити до чвертьфіналу. Кілька разів у них це виходило, проте цього разу вони виступили не дуже успішно. Якщо взяти німців, то цього разу, граючи на домашньому турнірі, вони потрапили в число восьми кращих. Хоча був час, коли вони балансували між вищим і першим дивізіонами.
Проте, коли в країні впровадили політику підтримки хокею, Німеччина почала на рівних грати з провідними хокейними державами світу. Якщо є чітка програма розвитку, яку підтримує держава, коли хокеєм займається велика кількість дітей, кількість, як кажуть, переростає в якість. З’являється достатнє число майстровитих хокеїстів, готових захищати честь країни.
Щодо нашої збірної, то на домашньому чемпіонаті світу своє представництво в ній мали, по суті, лише два клуби. Хоча, на мою думку, збірна повинна збиратися з більшого числа команд. На те вона й збірна. Але нікуди не подінешся — усе це є відображенням існуючого в нашій країні хокейного порядку справ. Та й у цілому спорт у нашій країні нині переживає відчутні проблеми. І допомогти в цій ситуації може лише держава. Без її підтримки нічого не буде.
Зараз усе тримається на голому ентузіазмі окремих людей, які підтримують дитячо-юнацький спорт. Є два хокейні клуби, які забезпечують функціонування повної вертикалі, від дітей до професіоналів. Але ж цього замало. У цьому питанні має існувати державна політика. Повинні бути програми, схеми, які б чітко відображали розвиток молодого хокеїста, окреслюючи для нього конкретні перспективи зростання.
Раніше, коли я займався в системі київського «Сокола», у нас — молодих — був стимул спочатку потрапити до молодіжної дублюючої команди, потім — до команди майстрів. Коли ж такої системи немає, забезпечити поетапний розвиток, прогрес хокеїста дуже важко. При цьому хочеться, щоб у нашій країні хокей, як і спорт у цілому, розвивався. Важливо, щоб діти приходили в спортивні школи і розуміли, що у них у спорті може бути велике майбутнє. І це правильніше, ніж коли діти належать вулиці.
«Збірній важливо функціонувати, як єдиному, цільному механізму»
— Як ви відзначили, основу збірної на домашньому ЧС складали представники двох вітчизняних клубів — «Донбасу» і «Кременчука», котрі, варто нагадати, боролися за «золото» чемпіонату України. Наскільки швидко в таборі національної команди вдалося нівелювати дух протистояння, який спостерігався між хокеїстами в національній першості?
— Ніякого протистояння взагалі не відчувалося. Усе суперництво, що мало місце в чемпіонаті, залишилося на льоду, щойно фінальний свисток оголосив про завершення внутрішніх змагань. Звичайно, молодим хлопцям iз «Кременчука» було образливо, що вони програли. Проте у них був час, щоб заспокоїтися. А у збірну всі приїхали в хорошому настрої. Усі розуміли, що збірна — це зовсім інше, адже тут ти представляєш країну і потрібно бути єдиним цілим.
Усі хлопці розуміли, що на ЧС буде тяжко. І якщо на цьому рівні хтось недопрацьовує, виникають під час гри якісь нерозуміння, спливають старі образи — суперник за це вмить покарає. Тому всі їхали у збірну, налаштовані на виконання максимальних завдань.
По факту це не вдалося, проте після останньої гри я — на правах капітана команди — сказав хлопцям у роздягальні, що ми, подивившись один одному в очі, чесно можемо сказати, що ніяких претензій щодо самовіддачі ні до кого бути не може. Так, у нас не вийшло залишитися в дивізіоні, але по грі, по самовіддачі всі хлопці старалися і віддали справі всі свої сили та емоції.
— Під час київського турніру відчувалося, що в окремих моментах ветеранам не вистачає швидкості. Як вважаєте, якою буде кадрова політика тренерського штабу збірної України?
— Насправді питання щодо подальшого шляху розвитку збірної варто адресувати головному тренеру або ж президенту ФХУ. Утім вважаю, що процес омолодження в будь-якому разі має тривати. Як показує статистика, до національних збірних на чемпіонат світу викликають хокеїстів у віці 20—34 років, хоча інколи можна побачити й більш вікових гравців.
Зрештою, омолодження — це нормальний процес. Якщо молодь готова — їй завжди треба давати шанс. Якщо вони не гірші за ветеранiв, чому б їх не взяти на ЧС? Молодий хокеїст отримає досвід, і якщо не найближчим часом, то через рік-два від нього можна буде очікувати гру зовсім іншого рівня.
— На ваш погляд, що найціннішого можуть запозичити молоді хокеїсти у досвідчених ветеранів?
— Як правило, молодий хокеїст має кращі фізичні кондиції, які дозволяють йому компенсувати недоліки своєї майстерності, брак досвіду в окремих ситуаціях. У більшості випадків вони беруть своєю «фізикою» і завзяттям. Загалом, тим і відрізняється юнак від ветерана, що досвідчений хокеїст в окремо взятому епізоді приймає зовсім інше рішення, ніж новачок. Можна сказати, що досвідчений гравець діє з холодною головою. Натомість завзяття, котре мають молоді гравці, дозволяє їм витискати з себе максимум, аби показати, що вони можуть грати не гірше за знаного майстра.
