У Гаазі Україна закликала трибунал зобов'язати рф демонтувати Керченський міст
Демонтувати Керченський міст росію повинен зобов'язати Гаазький Трибунал – це єдиний спосіб відновити прохід для суден усіх країн. >>
Не панацея, але надія: що змінить створення кримськотатарської автономії
23.05.2017
Кримські татари чекають на підтримку з боку України.
Нещодавно Президент Петро Порошенко заговорив про необхідність створення в Криму національної автономії кримських татар.
А відтак Конституційна комісія прийняла рішення про створення робочої групи з напрацювання пропозицій змін та доповнень до Конституції України стосовно Автономної Республіки Крим та міста Севастополь.
«Можна лише побажати приступити робочій групі до роботи 22 травня о 10-й годині ранку в залі засідань Києво-Могилянської академії», — заявив після позитивного голосування щодо складу групи головуючий на засіданні, суддя Європейського суду з прав людини у відставці, заступник голови Конституційної комісії Володимир Буткевич.
22 травня було вчора — якраз під час підготовки цього номеру «УМ» було розпочато довгий і складний шлях до «вписування» автономії кримських татар у «тіло» Основного закону України.
Перед втіленням такої ініціативи голова Меджлісу Рефат Чубаров нагадав, що 18 травня Україна вже вчетверте відзначила День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, який відбувся в умовах російської окупації Криму.
«Цього року, як і в попередні роки, увага кримськотатарського народу буде прикута до столиці нашої держави, до Києва. Бо саме тут історична справедливість по відношенню до кримськотатарського народу нарешті має бути відновлена. Та сама справедливість, якої кримські татари не змогли добитися за 23 роки, що передували російській окупації», — сказав він.
Трохи ретроспекції
Отже, кримськотатарська автономія. Ідея, нерозривно пов’язана з деякими «незручними» питаннями.
Зокрема, із тим, а чи не запізно держава Україна надумала творити подібну автономію?
Можливо, якби такий замисел втілити раніше, результати кримського «референдуму» в 2014-му були б інакшими?
Другий момент: чи не є деокупація півострова більш актуальним завданням, аніж виписування норм, якi можуть бути прийняті на папері, але не можуть бути імплементовані в реальному житті (принаймні на даному етапі)?
І, нарешті, третє питання: чи допоможе автономія повернути Крим Україні, чи в даному разі йдеться про не пов’язані між собою речі? Розберемо кожен iз цих пунктів окремо.
Але почнемо з того, що у нинішній редакції Конституції де-юре вказується на те, що АРК є невід’ємною складовою частиною України і вирішує питання, віднесені до її компетенції, в межах повноважень, визначених Конституцією України.
Водночас де-факто кримська автономія, створена за територіальною ознакою, була автономією російських і російськомовних радянських громадян в унітарній Україні, що фактично консервувало всі соціокультурні процеси, створювало потенційні конфлікти і практично не враховувало повною мірою реального етнічного різноманіття Криму і питань, з цим пов’язаних.
Дискусії про статус АРК в Україні тривали фактично з моменту проголошення автономії.
Частина експертів вважала, що Крим має стати рядовою областю у складі України, інші наполягали на збереженні статусу територіальної автономії.
Меджліс виступав за закріплення права на внутрішнє самовизначення і визнання Криму кримськотатарською національною автономією у складі України.
Але в цілому українське суспільство протягом 2000-х років ставилось до питання статусу автономії досить індиферентно, як і політичне керівництво.
Іронія долі та історії: майже два десятиліття тому, під час підготовки Конституції 1996 року, у розширенні прав кримських татар та у введенні в правовий вокабуляр поняття «корінних народів» вбачали потенційну загрозу сепаратизму.
Зараз — навпаки — у нереалізованих повною мірою задумах кінця 1990-х бачать запобіжник від розхитування країни.
Але, як стверджує одна заяложена банальність, «історія не знає умовного способу». Це дійсно так.
Ми можемо лише фантазувати на тему, що було б, якби кримські татари отримали свою автономію ще у 1996-му та якби Кучма і Єльцин не домовилися б рік по тому про пролонгацію перебування Чорноморського флоту Росії в Криму (що потягнуло за собою подальше зросійщення півострова).
Доведеним фактом залишається тільки те, що під час «російської весни» особливу агресію та наполегливість у випрошуванні собі «каменів з неба» проявили ті населені пункти півострова, де російськомовне чи російське населення становило понад 50-70 відсотків.
Натомість райони компактного проживання кримських татар та українців не виявляли ознаки міжнаціональної ворожнечі та не були помічені у прагненні опинитися під російським прапором.
Чи могли б події 2014 року розвиватися за іншим сценарієм, якби корінний народ Криму мав на той час свою автономію?
На це питання не існує однозначної відповіді.
Адже чисельна російська «діаспора» все одно домінувала б над 12% кримськотатарського населення.
Проте, напевно, така автономія могла б стати одним iз тих превентивних заходів (разом із виведенням Чорноморського флоту, державною політикою з українізації тощо), якi в майбутньому унеможливили б анексію півострова.
Але так, на жаль, не сталося. Тому повернемося до реалій, на які доводиться зважати зараз.
У гру вступає Росія
А реалії ці є досить сумними. І справа тут не лише у російській окупації Криму.
Як випливає зі слів Рефата Чубарова про потребу відновлення історичної справедливості, кримські татари не вважали і не вважають свої права забезпеченими Україною повною мірою.
Але водночас покладають усі свої надії саме на Україну — проблеми вибору на кшталт «з ким бути» тут просто не існує.
«Уявіть собі на хвилину, що ви — кримські татари. Зі своєю дуже складною, десь трагічною, десь величною попередньою історією. Сьогодні ви думаєте про те, як зберегтись на своїй землі зі своєю мовою, культурою, звичаями, традиціями. Ви хочете того, чого хочуть усі. Усі народи. І якщо ви намагаєтесь такими зберегтись, ви маєте спиратися на право, яке вам це дозволить», — говорить Чубаров.
Відтак зрозуміло, що закріплення кримськотатарської автономії в українській Конституції — навіть попри неможливість її втілення в теперішніх реаліях — для зацікавлених осіб важить дуже й дуже багато.
Бо обертає поки що віртуальну, віддалену у часі мрію про збереження своєї самобутності на юридично закріплене майбутнє, хай і тимчасово відтерміноване, але не зняте з порядку денного.
Та Україні важливо взятися до роботи не лише задля підтримки морального духу кримськотатарського народу.
Україні важливо зіграти на випередження, адже Росія намагається зараз запропонувати кримським татарам свою альтернативу.
А, точніше, псевдоальтернативу.
Московський «Держкомітет Криму» в особі його голови Заура Смирнова повідомив, що незабаром буде створена «федеральна національно-культурна автономія» кримських татар.
«Триває робота в Санкт-Петербурзі, в Астраханській області, у Москві зі створення регіональних національно-культурних автономій кримських татар. Після цього кримські татари отримають право створити національно-культурну автономію федерального рівня», — говорить Заур Смирнов.
За його даними, головою такої автономії стане Ейваз Умеров — цілковито лояльний до Кремля діяч.
Від самого початку анексії російська влада активно використовувала тему створення національно-культурної автономії для кримських татар за прикладом аналогічних складових інших меншин, — створення єдиної підконтрольної владі організації.
Але цей сценарій сьогодні так і не реалізувався, реалізується інший — «виховання лояльності» шляхом використання сили і тиску відносно непідконтрольного Меджлісу, переслідування і спроба радикалізації кримських татар, щоб, можливо, потім із «чистою совістю» боротися з «тероризмом» у Криму.
Так звана конституція регіону, що з’явилася через 2 тижні після анексії, продовжує формальне декларування радянської рівності й тотально підкоряє Крим центру. У статті 57 вказуються напрямки подвійного підпорядкування, які визначені в 72-й статті Конституції Росії.
У цьому випадку питання децентралізації і самоврядування в самій Росії має досить умовний характер, адже до компетенції федерального центру в суб’єктах федерації відносяться практично всі питання соціально-економічного і політичного життя — від освіти, податків, економічної політики до екології і культури.
Простіше кажучи, Москва активно будує «потьомкінську дєрєвню», за фасадом котрої зяятиме порожнеча, але на фасаді красуватимуться «правильні слова» про «автентичність малих народів» та про «розвиток їхньої мови і національної культури», якими вже зараз iз насолодою жонглюють кремлівські пішаки.
Тепер — слово за Україною, а краще не тільки слово, а й діло також, адже питання про те, що є нині важливішим — автономія чи деокупація, вочевидь, має тільки одну правильну відповідь, і відповідь ця — «і перше, і друге».
Наостанок
І, нарешті, про те, чи допоможе впровадження автономії визволити півострів з-під кремлівської окупації. Власне, прямої залежності тут немає.
Але Україна не має права знову зрадити надії кримських татар.
Тим паче, що під п’ятою Путіна вони живуть аж ніяк не в добробуті, а терплячи репресії та гоніння за свою чітко виражену проукраїнську позицію.
У цих умовах, у спробах формування політики деокупації з боку її авторів, тема подальшого статусу автономії актуальна для України у внутрішньому і міжнародному контексті.
Зокрема, визнання кримських татар корінним народом України в березні 2014 року і подальший розвиток цієї тези в українському законодавстві, в тому числі й у конституційному, дає можливість того, що всі питання, пов’язані зі статусом Криму, ресурсами, безпекою, системою організації влади, не можуть бути вирішені без урахування думки корінного народу Криму.
Прописавши у Конституції автономію кримських татар, Україна з більшим моральним правом апелюватиме до різного роду міжнародних судів, на чию допомогу в поверненні наших земель держава сподівається.
І все ж автономію не слід розцінювати ані як панацею від усіх можливих негараздів, ані як двигун, що пришвидшить деокупацію.
Не впадаючи в екстаз від теперішньої своєї «щедрості», держава має просто виконувати свою роботу. І роботу над помилками зокрема, час якої давно настав.
