Владою забуті

Не встигла наша Верховна Рада після зимових канікул «розгойдатися», як знову канікули — тепер уже весняні, аж до середини травня.

 

Як сказав ветеран Збройних сил на зборах ветеранів: «Навіщо нам аж 450 депутатів, якщо роботу Верховної Ради можуть виконувати десять парламентаріїв».

 

Прикро за керівництво парламенту, яке ветерани Збройних сил дуже поважають, а от депутати, яким це керівництво створило ідеальні умови для відпочинку, закордонних відряджень, на кожному кроці їх підводять.

 

Із президії ВР тільки й чути: «Шановні депутати, зайдіть у зал і займіть свої місця».

 

І депутати парламенту займають місця: хто на теплих пляжах «лікується», хто в «рідній» Москві паплюжить неньку Україну, хто до президента США пробирається незвіданими стежками (невідомо для чого).

 

Виступаючи на відкритті чергової сесії, Голова ВР Андрій Парубій звітував про сотні законів, постанов, які прийняв парламент, як дружно Верховна Рада працює з Президентом, урядом.

 

А життя від ухвалених законів і постанов не стає кращим, в основному, вся кропітка робота парламенту спрямована на покращення життя тих, хто і так чудово живе.

 

До прикладу, прийняв у першому читанні законопроект «Про Конституційний Суд України».

 

За наявності в залі незначної кількості депутатів законопроект було прийнято.

 

Згідно з цим законом, зар­плата судді Конституційного Суду сягатиме близько 400 тисяч гривень, відповідно, й пенсія судді становитиме приблизно 300 тис. грн., тоді як середня пенсія в державі — 1828 грн.

 

І ще цікава інформація для нашого виборця: заробітна плата А. Коболєва (голови «Нафтогазу України») становить трохи більше мільйона гривень, але, крім цього, йому щомісячно виплачують премію в розмірі ще 200 %, тобто він отримує сумарно понад 3 млн. грн. (!).

 

Зарплата голови ПАТ «Укргазвидобування» О. Прохоренка — 322 тис. грн., голова Укрзалізниці поляк Войцех Балчун отримує 463 тис. грн., а директор Укрпошти, громадянин США У. Смілянський, отримує 334 тис. грн. (за інформацію газети «Свобода»).

 

Можна навести ще сотню прикладів, як держава тринькає наші гроші на держ­службовців, суддів, прокурорів, помічників нардепів.

 

За такої фінансової ситуації хіба можна говорити про достойне життя простих виборців, які заледве кінці з кінцями зводять?

 

Високі заробітні плати, дорогі автомобілі, по кілька службових квартир — чудові умови життя створила собі проєвропейська влада (чим викликала неабияке здивування у своїх європейських колег).

 

І що, перестали від цього красти? Ні. Майже кожен день правоохоронні органи виловлюють то чиновників, то суддів, то прокурорів на хабарах.

 

Тому принцип, коли високі заробітні плати убезпечують від корупції і хабарництва, в Україні не спрацьовує. 

 

Виникає запитання, чому наша влада забула про таку категорію ви­борців, як ветерани, пенсії яких не переглядали ще з 2008 р.? Чим ми, бойові офіцери Збройних сил СРСР, які пройшли найгарячіші точки, завинили  нинішній  владі?

 

Як військові спеціалісти ми добросовісно виконували покладені на нас Батьківщиною обов’язки, захистили мир у світі, передали нинішній владі одну з найбагатших радянських республік, передали з рук у руки одні з найсильніших армійських частин, які дис­ло­кувалися на території України.

 

Ми, офіцери, прийняли присягу на вірність Україні, виховували і навчали військової справи сотні спеціалістів, які зараз зі зброєю в руках захищають нашу державу.

 

То чому ж про нас забули? У стінах парламенту жодного разу не прозвучало питання про ветеранів Збройних сил.

 

Згадуючи й аналізуючи події перших років Незалежності України, коли розкрадали багатства військових гарнізонів, відправляли українські літаки в «дружню» нам Росію, коли Чорноморський флот бажав прийняти присягу на вірність Україні, дивуєшся  «порядності» української тодішньої влади.

 

Де тоді були президенти, депутати, міністри? Непрофесіоналізм, відсутність патріотизму, постійні «поради» нашого північного сусіда призвели до того, що наше Міністерство оборони перетворилося на другорядну структуру, а міністрами призначали випадкових людей, аж до ворогів на кшталт Лебедєва.

 

Свого часу, проаналізувавши події в Грузії, Президент Ющенко попереджав суспільство про агресивність Росії.

 

Віктор Ющенко вдосконалював роботу Генерального штабу і Міністерства оборони, з цією метою на керівні посади в цих структурах було призначено патріотів України, у тому числі й Анатолія Гриценка.

 

Проте більшість у парламенті й надалі вважала армію зайвим вантажем, продовжувалося скорочення її чисельності, розпродаж матеріальних цінностей, військових містечок тощо.

 

Політика неповаги до Збройних сил, до золотого фонду армії — офіцерів — призвела до того, що народ сам став на захист не тільки держави, а й армії.

 

Про це свідчить і потужний волонтерський рух, і багатомільйонна допомога від населення у перші ж дні агресії.

 

Враховуючи важливість історичного моменту та аналізуючи події, які відбуваються у світі, наша влада зобов’язана думати про міць держави.

 

Ми — ветерани Збройних сил — як професіонали завжди готові не тільки словом, а й ділом підтримати армію, підтримати владу. Водночас ми хочемо відчути допомогу й повагу до нас.