Цього тижня Верховна Рада після мало не місячної перерви повертається до роботи.
Втім «робота» — це надто голосно сказано. Працює український парламент як мокре горить.
Проте коли керівній верхівці дуже треба, важелі впливу на депутатів знаходяться, а потрібні рішення — ухвалюються.
Наразі уряду дуже треба прийняти один закон, котрий, на думку Прем’єра Гройсмана, сприятиме детінізації економіки.
Документ цей, щоправда, ще не готовий. Але Кабмін планує до кінця 2017 року розробити законопроект «про введення загального декларування доходів громадян і податковий контроль витрат фізичних осіб непрямими методами».
Він передбачатиме, зокрема, введення автоматизованої системи моніторингу відповідності витрат фізичних осіб отриманим ними доходам.
Знову за старе
Отже, цього року уряд ініціюватиме розгляд законопроекту, який зобов’яже населення України декларувати свої доходи.
А для уникнення саботажу буде створено автоматизовану систему моніторингу витрат.
Якщо ця «розумна машина» помітить, що ви витрачаєте більше, аніж заробляєте, неприємної розмови у податківців не уникнути. Тож краще не махлювати.
Власне, будь-яке нове — це добре забуте старе. Впровадити загальне декларування доходів намагалися ще наприкінці 1990-х, а передостаннього разу про нього згадували у 2014-му.
Тоді йшлося про те, що кожен громадянин зобов’язаний заповнити податкову декларацію до листопада 2015-го.
Якщо фізична особа не задекларує доходи, то податкова автоматично вважатиме, що вартість активів платника податків становить 200 тис. грн., роз’яснювали ініціатори таких змін.
Що натомість пропонується у 2017 році? А у 2017 році нардепи готують законопроект, норми якого — поки що на стадії обговорення.
Дискусійним є момент відносно того, з якої суми має стартувати загальне оподаткування.
Одні пропонують зробити «порогом» 500 тисяч гривень, які власник відобразить у «нульовій» декларації, інші — мільйон або два.
Окрема тема для суперечок: що саме має входити в умовні 500 тисяч?
Пропонується включити в цю суму вартість житла, а також — особисті заощадження та зарплату, отриману протягом року.
Як нескладно прорахувати, в останньому випадку подача податкових декларацій стане актуальною подією для переважної більшості громадян.
Адже, де б вони не мешкали, нерухомість, дешевша за 500 тисяч гривень (18,5 тисячі доларів) існує навряд чи.
З мільйоном ситуація може дещо вирізнятися, але не набагато.
Дехто з експертів пропонує вивести з категорії декларантів усіх пенсіонерів та осіб, котрі мають одне джерело доходів.
Хоча все це — на етапі попередніх консультацій.
Як говорить член парламентського комітету з питань податкової політики Микола Фролов, «необхідно встановити мінімум, після якого громадянин України зобов’язаний брати участь у декларуванні.
А якщо українець має невисокі доходи й у нього небагато нерухомості, він не зобов’язаний заповнювати декларацію.
Потрібно провести широку дискусію про те, з якого порога починати декларування».
Це й справді один із ключових моментів, котрий багато що прояснить у намірах влади.
Перевірять усіх
А тим часом контроль за витратами українців здійснюватиметься передусім через банки.
Для цього вже створено передумови, адже ще минулого року Президент Петро Порошенко підписав закон про часткове розкриття банківської таємниці, а відтак Мінфін отримав доступ до інформації про депозити і банківські перекази фізичних осіб.
Тепер чиновники можуть відстежити велику покупку, зроблену за допомогою банківської карти, або ж поповнення депозитного рахунку.
Крім того, інформація з реєстрів дозволяє відстежувати купівлю нерухомості та автомобілів.
Відносно ж того, яка сума, знята з рахунку для оплати товару чи послуги, має привертати увагу податківців, також тривають дискусії.
Хтось пропонує стартувати зі 150 тисяч гривень, а хтось — із 50.
Якщо під час перевірки громадянин зможе пояснити походження таких грошей — проблем не буде.
Якщо ні — йому доведеться сплатити: 1) штраф у розмірі 10% від витраченої суми; 2) податок на доходи фізичних осіб у розмірі 18%; 3) військовий збір у розмірі 1,5%.
У цьому контексті незрозуміло, чи не підпадають під фінансові репресії особи, які проводили збір коштів (для себе чи для рідних) на ті чи інші медичні маніпуляції.
Подібна ситуація в українському суспільстві є досить розповсюдженою, тому питання актуальне.
Та й узагалі — різноманітне благодійництво, хоч із чим би воно було пов’язане, — поки що ніяк не вписане у наміри уряду впровадити обов’язкове декларування.
Є також іще дещо, що потребує роз’яснень із боку суб’єктів законодавчої ініціативи.
Зокрема, яким є набір мотивуючих чинників, що мають спонукати громадян бути чесними з державою?
Наприклад, у низці західних країн, окрім відповідальності за неподання декларації, передбачено заохочення у вигляді пільг, які залежать від кількості утриманців у родині або, наприклад, від наявності іпотеки.
Протягом року податкові органи стягують податок за певною ставкою, але наприкінці року роблять перерахунок, після якого повертають надлишок.
Наше законодавство до подібного не адаптоване, та й реалії наші є зовсім іншими.
Можливі наслідки
Світовий банк свого часу підрахував, що український бізнес у тій або іншій формі виплачує 135 різних податків. Це — абсолютний світовий рекорд.
Друге місце в цьому рейтингу посіла Румунія зі своїми 113 податками. «Бронза» — за Ямайкою з 72 податками.
Із такою кількістю фінансових зобов’язань непросто розібратися навіть професіоналам, а хто допомагатиме заповнювати декларації пересічним громадянам?
Якщо йдеться про електронну систему, то вона повинна відповідати низці вимог, бути простою і здатною витримати «наплив» користувачів, чого не можна сказати про е-декларування, запущене зі збоями та скандалами в Україні минулоріч.
Хоча закон про загальне декларування доходів іще не виписано (і, тим більше, не ухвалено Верховною Радою), слід замислитися над тим, які наслідки матиме його прийняття
. По-перше, в разі позитивного голосування за цей закон можуть виникнути проблеми з системою контролю.
Податковій службі доведеться обробляти великий масив інформації, проте невідомо, де і як зберігатиметься вся ця інформація і чи не потрапить вона до рук зловмисників.
По-друге, розширення функцій фіскальних органів може простимулювати їхню безкарність, як це було, приміром, за часів президентства Леоніда Кучми, коли силові дії податкової поліції (сумнозвісні «маски-шоу») широко використовувалися для боротьби з політичними опонентами.
Усе це лишило по собі погану пам’ять у соціумі і навряд чи зміцнить симпатії українців до влади.
По-третє, позитивне сприйняття декларацій могли б забезпечити три передумови: лібералізація норм Податкового кодексу (зниження ставок податку, спрощення адміністрування тощо); сувора звітність та реальний громадський контроль за витрачанням бюджетних коштів; логічне завершення епопеї з е-декларуванням державних службовців (хотілося б урешті-решт почути, чим завершилися перевірки задекларованих доходів та як покарано тих, хто надав про себе недостовірні відомості).
Однак про втілення подібної тактики поки що не йдеться. Тому добровільне та чесне оприлюднення громадянами доходів не вмотивоване взагалі нічим, а відтак відсутнє й розуміння цілей та завдань загального декларування.
До того ж на тлі нинішнього рівня корупції у найвищих ешелонах влади настирна вимога держави «засвітити» майно та гроші виглядає щонайменше непристойно.
Тож коли Володимир Гройсман каже про те, що 50% української економіки перебувають у «тіні», чи не варто пошукати витоки корупції, махлювання та ухиляння від сплати податків не серед бідних прошарків населення, які домінують у нашій країні?
При правильному напрямі пошуків вони таки могли б увінчатися успіхом...
