Про «чеченця» Яценюка без гумору: чому росiйські ЗМІ не припиняють «бомбити» екс-Прем’єра

Рішення провінційного російського суду про арешт Арсенія Яценюка через нібито активну участь у чеченській війні та масові вбивства російських солдатiв викликало в  Україні, можливо, несподівану для того ж Кремля реакцію.

 

Роками для пересічних українців радянського стилю думок створювався негативний образ Яценюка як першоджерела всіх їхніх негараздів.

 

Ярлик «вбивця російських солдатів», скоріше за все, повинен був закріпити це ставлення. Але до брутальних обвинувачень українці поставилися переважно з гумором.

 

Інтернет заповнили скоріше позитивні фотожаби, практично жодне видання не розглянуло обвинувачення всерйоз — натомість масовою стала тема про «божевілля» російської Феміди. 

 

При цьому фактично не лунало головне питання: навіщо? Нащо все це шоу тим, хто його влаштував? Не Турчинов, не Парубій, не Аваков, жоден з генералів або, тим більше, з відвертих націоналістів — чому саме Яценюк удостоєний «честі» бути оголошеним офіційним ворогом російського «Рейху» — читай, особисто Путіна?  

 

Рішення Єсентукiвського суду не з’явилося зненацька, йому передували більш ніж річні «слідчі дії», для цього катували Карпюка, довели до божевілля Клиха, возили свідчити якогось терпилу-кримінальника з зони аж на Далекому Сході...

 

Абсурдність обвинувачень помітна неозброєним оком, тобто ворог не спинився навіть перед деякими іміджевими втратами.

 

Але що б не казали про луб’янських аналітиків, вони не ідіоти і свої дії прораховують наперед. На відміну від колег iз Володимирської, на жаль... 

 

З мотивами простіше. Поворотним моментом для Путіна в формуванні свого ставлення до Яценюка став Майдан і внесок, який зробив для його перемоги Яценюк.

 

Він єдиний із лідерів Майдану, хто був у змозі і спромігся переконати Захід у справедливості, законності й легітимності протесту українців.

 

Якби провідні держави світу не зайняли позицію підтримки Майдану, Путін з українським президентом-утікачем у кишені миттєво отримав би мовчазний карт-бланш на наведення «конституційного ладу» в сфері власних інтересів.

 

Навряд чи українці здалися б без бою, але боротьба була б набагато кривавішою, з невідомими наслідками. 

 

Подальші дії на чолі уряду тільки довели Путіну небезпечність для нього саме Яценюка та його політичної сили.

 

І якщо перемога Майдану тільки підживила старі хвороби і фобії російського фюрера,  то реальна відмова від продукції «Газпрому», ініціатором якої був саме Яценюк, зачепила його за найчутливіше місце — за гаманець. Україна була ще десять років тому найбільшим покупцем російського газу.

 

Ставлення до газового питання завжди демонструвало сутність українських політиків (це так само, як українське питання демонструє сутність російських лібералів).

 

Глава «Газпрому» Олексій Міллер особисто приїжджав до Києва на переговори у супроводі порученців iз валізами доларів. Довелося везти їх назад, чого раніше в Києві не бувало.

 

Тобто це — як везти додому з полювання горілку через те, що загубили штопор.

 

Цей епізод не отримав досі належного висвітлення, але, за словами очевидців, шок, відчутий Міллером, був написаний у нього на обличчі. 

 

Все інше — запровадження санкцій проти російського бізнесу, наполегливі дії з відновлення оборонного потенціалу, послідовний курс до НАТО, заходи з укріплення кордону — тільки підштовхували Путіна до активізації контрпропаганди.

 

І тут в одну дуду з ним, на жаль, часто-густо грали як проплачені російськими грошима діячі та політики, так і величезний прошарок патріотів, якi бажають «усе і відразу».  

 

Люди не переймалися простим запитанням — а хто казав, що після перемоги революції життя відразу стає кращим?

 

Історичний досвід доводить, що якраз  навпаки, і перемагає тільки та нація, яка не впадає у відчай «зрадофільства», а починає наполегливо працювати.

 

А скільки сарказму було навколо облаштування кордонів із РФ: марнотратство! Хіба це зупинить танки!?

 

Шановні критики, двері будь-якої оселі теж можна виламати, але ви чомусь не прибираєте їх iз власних квартир, еге ж?!   

 

Арсенал Путіна звужувався. Компромату на Яценюка в луб’янських архівах не знайшли, бо його там немає. Банально підкупити не вдалося.

 

Обвинувачення в корупції висмоктані з пальця — а скільки було «викривателів»!

 

Гордієнко, Му­сій, Шевченко, Мочанов, якийсь блогер «про 24 вілли у Флориді», Боровик, Саакашвілі, Каплін, Добродомов — це тільки нашвидкуруч...

 

Інсинуації навколо нібито «єврейського походження» в сучасній Україні не працюють — це вам не УРСР.

 

І тут, судячи з усього, якийсь умовний Сурков запропонував комбінацію з порушенням «кримінальної справи».

 

Ситуація, з російської точки зору безпрограшна — опонента примусимо нервувати, додаємо новий порядок денний, а раптом — чого тiльки не трапляється(!) — може, й затримають десь за кордоном.

 

А якщо ні, на крайній випадок може зненацька знайтись якийсь «народний месник» — «рідний брат» одного з «тридцяти вбитих російських вояків»...

 

Адже Путін виходить iз того, що в нього  попереду купа часу, тому грає «в довгу».  

 

Уряд Яценюка більше року як відправлено у відставку. Але російська пропагандистська машина проти екс-Прем’єра продовжує працювати, ніби цього й не сталося.

 

Це свідчить про одне: електоральна підтримка і самого Яценюка, і «Народного фронту» в реальності дуже далека від тієї «статистичної похибки», яку постійно показують соціологічні контори всілякого штибу. І ворог відчуває це.