Нещодавно в рамках соціокультурного молодіжного проекту «Свобода. Гідність. Патріотизм» Полтаву відвідали старшокласники загальноосвітньої школи №21 із міста Попасна, що на Луганщині, — юнаки й дівчата, котрі живуть, по суті, на передовій.
Ідея проекту належить громадському діячу й письменнику, вихідцю з нашого обласного центру Микиті Кашницькому.
На День святого Миколая він відвідав згадану школу разом із популярним українським співаком Андрієм Кравчуком.
— Вони побачили наш танцювальний колектив «Оберіг» на сцені й дуже здивувалися тому, що школярі, навчаючись під звуки канонади, отак танцюють! — розповіла 43-річний директор Попаснянської загальноосвітньої школи №21 Марина Устенко.
— Я ж поділилася з гостями, що мені хотілося б, аби й деінде побачили, які наші діти талановиті. І так усе закрутилося, у результаті народився оцей соціокультурний проект. Вдячна Микиті Кашницькому й Андрію Кравчуку, бо от уже який день я й мої вихованці живемо, мов уві сні, маємо неперевершені враження від споглядання вашого міста. Коли ми гуляли вечірньою Полтавою, то мої діти не просто йшли вулицями, а танцювали. Такими щасливими я їх давно не бачила.
Ці юнаки й дівчата пережили таке, що нам і не снилося. 11-класниця Настя Шабаліна пригадує, що, коли у 2014 році Попасну почали обстрілювати з «градів», більшість містян покинула населений пункт: із 20 тисяч жителів лишилися всього 1,5 тисячі.
— Моя сім’я не мала можливості виїхати. Тож, коли були сильні обстріли, ми з батьками увесь час ховалися в підвалі, — ділиться дівчина важкими спогадами.
— А коли хоч на короткий час наставало затишшя, я йшла до школи, бо, попри все, хотіла навчатися. У нашому класі із 36 учнів лишилося 8. Щоправда, зараз стало 16, бо дехто з попаснянців уже повернувся додому. Бої й зараз тривають — рідше, ніж раніше, та все ж досить часто. Проте ми не лише навчаємося під гуркіт канонади, а й займаємося творчістю, танцюємо. Звичайно, дуже незвично, що тут не стріляють. Під час екскурсії містом на будівельному майданчику, повз який ми проходили, упав лист шиферу.
Ми всі дуже злякалися, бо це було схоже на звук пострілів. А загалом тут, у серці України, душа радіє від цієї тиші, гармонії. Комусь дуже хочеться розділити нас на «східняків» і «західняків», проте врешті-решт ми все одно будемо разом. Попри все, вірю в єдину Україну.
Марина Устенко додає: «Чесно кажучи, у мене таке відчуття, що там, у Попасній, ми перебуваємо на фронті. Бо кожного дня й ночі чуємо вибухи. Мабуть, було б кощунством запевняти, що ми до цього звикли, але так воно і є. Під звуки вибухів навчаємо дітей, танцюємо і співаємо. Коли розпочалися воєнні дії, я не залишала Попасної ні на день, хоч багато хто з колег одразу ж виїхав. У 2014 році місто враз стало пустим.
Ми пересувалися ним короткими перебіжками, і було таке враження, що воно мертве. Нашій школі — 126 років, приміщення має товсті стіни. І коли відбуваються обстріли, батьки висловлюють сподівання, що будівля збереже їхніх дітей. Так і є. Адже снарядами були пошкоджені дах, вікна, а стіни вціліли. І всі діти, слава Богу, живі (зараз їх у школі 205). Хоч під час загострення бойових дій були випадки, коли діти лежали на підлозі, а ми накривали їх собою.
Було й таке, що батьки привели своїх дітей до школи, а самі пішли додому — і їх не стало, вони загинули від вибухів… Коли розпочалися ці гарячі події, коли над школою пролітали снаряди, я гарячково думала: що робити? А якраз перед війною ми провели шкільне радіо. І от я звернулася до дітей: «Будемо слухати музику?» У відповідь — дружне: «Будемо!». Включаю на повну гучність якусь оптимістичну мелодію — ось так і піднімали собі настрій».
А потім пані Марині прийшла в голову ідея розмалювати всю школу у веселі кольори. Закупили фарби, і діти дали волю уяві, розмальовуючи стіни. Тепер школа №21 — найяскравіша в Попасній.
«Коли в мене запитують, як ми виховуємо у школярів почуття патріотизму, відповідаю: от уявіть собі, поряд передова, а ми з дітьми малюємо на стінах школи Україну, і на малюнках превалюють жовто-блакитні кольори. Що може бути більшим патріотизмом? Коли загострилася війна, ми ще завзятіше почали танцювати українські танці, співати українські пісні.
У мене цікавилися: а ти не боїшся? Адже перебуваємо на межі, і ніхто достеменно не знає, куди, образно кажучи, винесе човна, в якому ми сидимо. Спочатку і справді було страшно. Я виходила до дітей, аби заспокоїти їх, посміхалася, а в самої тремтіли руки. Але з часом і почуття страху, мабуть, притупилося. Недаремно кажуть, що людина до всього звикає», — підсумовує Марина Устенко.
Одні з головних координаторів проекту «Свобода. Гідність. Патріотизм» — кандидат педагогічних наук, доцент кафедри культурології Полтавського національного педуніверситету Дмитро Кравченко та завідувачка відділу національно-патріотичного виховання обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Марина Єщенко, дізнавшись, що до Полтави прибуде танцювальний колектив Попаснянської загальноосвітньої школи, подумали: а чому б не організувати концерт за його участю?
Так потужне, драйвове концертне дійство «Ми діти твої, Україно!» стало, по суті, головною подією. У ньому були задіяні кращі колективи Полтавського міського Будинку культури, народний ансамбль педагогічного університету «Весна», шкільні артисти.
Концерт, окрім усього, мав благородну мету — допомогти юним танцюристам із Попасної зі сценічними костюмами, бо вони змушені їх постійно орендувати.
Важливо, що саме танцювальний колектив «Оберіг» відкривав основну частину концерту, виконавши аж вісім номерів.
Зібрані благодійні внески в розмірі майже 8 тисяч гривень передали його керівникові Олені Сідоренко.
Окрім усього, координатори проекту вирішили познайомити гостей із родзинками нашого міста.
Програма була дуже насиченою: старшокласники з Попасної зустрілися з однолітками — учнями Полтавської гімназії №31, мали ознайомчу екскурсію містом, відвідали краєзнавчий музей, культурний заповідник «Поле Полтавської битви».
Незабутні враження викликала в усіх і екскурсія закуліссям обласного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, в якій дітей супроводжував головний режисер заслужений діяч мистецтв України Владислав Шевченко.
«Наші гості хотіли хоч на деякий час відволіктися, відпочити від тих страшних подій, в епіцентрі яких їм доводиться жити, тож ми й орієнтувалися на ось таке їхнє прохання, — пояснює Дмитро Кравченко.
— Звісно, нам усім варто повчитися в цих школярів, у їхнього директора оптимістичному погляду на життя, патріотизму. Вони привезли до Полтави позитивний настрій, хоч, якщо можна так сказати, із присмаком пороху».
