На околиці Старої Риги, за кількадесят метрів вiд Національного театру Латвії, заховалась від шуму красива архітектурна будівля з вивіскою «Студія Юріса Поднієкса».
Саме минуло тридцять років відтоді, як цей латвійський режисер зняв документальну стрічку «Чи легко бути молодим?», вихід якої в прокат мав ефект вибуху бомби.
У титрах фільму значиться й ім’я соратниці та колеги автора Антри Цилінської.
Після трагічної загибелі Юріса Поднієкса влітку 1992 року вона продовжила його справу.
Сьогодні у нас мало хто знає, що з інтервалом у десять і в двадцять років вона двічі знімала продовження знаменитої стрічки, зустрівшись із тими ж героями, — фільми «Чи легко бути?..» та «Чи легко?..»
Сьогодні Антра Цилінська — керівник «Студії Юріса Поднієкса», а також знаний у Латвії та за кордоном продюсер і режисер, продовжувач традицій потужної національної школи документалістики.
Її власні фільми з не меншою гостротою препарують больові точки суспільства.
Як приклад можу назвати кінокартину, назву якої у нас прийнято перекладати як «Роздвоєння батьківщини» (англійською вона була перекладена «Ми і вони», а в оригіналі латиською називається «Чи інші?»).
Об’єктивність і неупередженість авторки при висвітленні важливих суспільних процесів Латвії, а саме співіснування двох громад — російськомовної і латиської, — яке не обходиться час від часу без гострого протистояння, викликала резонанс із моїми власними враженнями, що склались після кількох відвідин Латвії.
Вивчаючи латиську зовсім недавно, я не могла не помітити, що питання мови все ще дуже болісне для латишів. Тож, готуючись до інтерв’ю, я була впевнена, що розмова вийде цікавою.
«Якщо хочеш жити в країні, то маєш рахуватися з державною мовою»
— Пані Антро, чи можна сказати, що показана у фільмі «Чи інші?» проблема продовжує існувати в Латвії?
— Якщо ми говоримо про стосунки між людьми, то, мені здається, взагалі немає проблеми. Що важливо людині? Мати хорошу роботу, друзів, можливість забезпечувати сім’ю. І нікого не цікавить, якою мовою ти розмовляєш. Для молодого покоління мова теж не проблема, вони вільно спілкуються латиською, англійською, російською. Проблема тільки в тому, що є сили, яким вигідно, щоб у Латвії загострювалась ситуація, вони її штучно підігрівають.
Чим більше проблем у Росії, тим більше починається розмов про те, що росіян в Латвії пригнічують і треба йти їх рятувати. Є ті, для кого це своєрідний бізнес, — вони тримають російськомовну частину населення під своїм впливом. Серед молоді виховується певний контингент, який хотів би жити в Радянському Союзі. Це всього лише політичні інтриги, і ми розуміємо, кому вони потрібні.
Краще було б енергію цього протистояння направити на створення хорошого життя для всіх жителів Латвії, на вирішення спільних проблем — це об’єднує.
Але коли починають мірятися, в кого який паспорт, коли кажуть: я принципово не піду складати іспит з латиської мови... Розумієте, коли змінилась система, латиші теж змушені були доводити свої права на майно, збирати якісь документи, тобто ми всі проходили через певний процес, це нормально. Цілком природно: якщо ти хочеш жити в цій країні, то маєш з чимось рахуватись — з державною мовою, наприклад.
— Чи є якісь державні програми з вивчення латиської мови?
— Звичайно. Молодь обов’язково вчить її в школі. Існує Агенція латиської мови, яка займається розробкою різноманітних навчальних програм і популяризацією мови. А ті, хто за 50 років її не вивчив, — вони й не будуть учити. Звичайно, це особиста справа кожного. Але коли питаєш російськомовних людей, чи хочуть вони жити в Росії, — не хочуть, бо розуміють, що там вони нікому не потрібні.
— Коли я відвідувала українську школу в Ризі, мені дуже сподобався мультилінгвальний підхід — латиська, українська, англійська і російська вивчаються там практично на одному рівні.
— Ризька українська школа — дуже хороша школа. Вона має гарну репутацію і користується неабиякою популярністю навіть серед латишів. Я думаю, значною мірою саме через її мультилінгвальність. Латиші, які не мають жодного етнічного відношення до України, хочуть, щоб їхнi діти навчались в українській школі, бо задоволені рівнем знань, які там дають.
— З того часу, як вийшов фільм, пройшло одинадцять років. Ви помічаєте якісь зміни?
— У суспільстві, мені здається, нічого не змінилось. Двічі на рік —16 березня, тобто в День легіонерів, і 9 травня — протистояння загострюється. А потім знову стихає до виборів.
Зміни більше відбуваються на державному рівні: зараз хочуть прийняти закон, який дозволяє звільняти з роботи вчителів, нелояльних до Латвії.
Хоча інтерпретувати, що значить слово «нелояльний», теж можна по-різному. Створили дуже хороший російськомовний телевізійний канал, я сама його іноді дивлюсь, бо там цікаві передачі. Але розумієте, якщо люди взагалі не звикли натискати кнопку латвійського телебачення, то немає різниці, якою мовою іде трансляція.
— В Латвії я відчула, що для більшості латишів жити в одній країні з людьми, які не хочуть вчити державну мову, — досі доволі болюче питання.
— Це справді дуже болюча тема, і люди сприймають її по-різному. Зі свого досвіду скажу: латиші завжди будуть переходити на російську, якщо бачать, що ви мучитеся з латиською.
Буває й по-іншому: якась фірма веде бізнес, і всі співробітники російськомовні.
У нас це не дивина: ми всі знаємо, що росіяни кращі бізнесмени, ніж латиші. А всі документи треба заповнювати державною латиською мовою. У нас серед латишів навіть такий жарт ходить: «Ким ти там працюєш? — Я працюю там латишем». Тому що хоча б один латиш у фірмі потрібен, щоб вести документацію.
У тому й проблема, що латиська і російськомовна громади майже не перетинаються: ми відпочиваємо в різних клубах, ходимо в різні театри, кожен живе у своєму середовищі. Є два конгломерати, які нічого один про одного не знають. І я думаю: помилка латишів у тому, що ми дозволяємо цьому розмежуванню існувати. А якщо є якісь спільні проекти, то нема різниці, якою мовою ти розмовляєш, на перший план виходить професіоналізм. Інтеграція — це не хтось один має кудись інтегруватись. Це всі мають якось прилаштуватись під спільні процеси, які відбуваються.
«Ми, латиші, ближчi до вас і краще вас розуміємо»
— Мені здається, культура також сприяє такій інтеграції...
— Звичайно. Зараз з’явились молоді режисери — такі як Дмітрійс Петренко, які мають і латиську кров, і українську чи російську, вони працюють в латиських театрах і можуть зацікавити також російськомовну публіку.
— Зараз у Європі намічаються тенденції не до зближення, а радше до націоналізму та відокремлення. Як ви до цього ставитеся?
— Процеси, які зараз відбуваються в Європі, дуже складні. Світ змінився, і Європа теж сильно змінилася, з цим треба рахуватись. Це людська слабкість — ми не можемо довго бути разом. Коли всі об’єднались і якийсь час задоволені, то в якийсь момент з’являється хтось незадоволений, починає захищати себе, і від того знову виникають стіни. І тільки час покаже, підуть ці процеси на гірше чи на краще.
— А питання біженців більше не на часi? Чи вони не затримуються в Латвії, рухаючись у так звану «Стару Європу»?
— Питання є, але воно вже не таке актуальне. Латвія мала прийняти якусь невелику кількість біженців, здається, 700. Але ті, хто офіційно отримав статус біженця, майже всі вже перемістились у Швецію чи в Німеччину. Хоча є й такі, що залишились у Латвії, вони адаптуються, вчать мову, віддають дітей до школи.
Звісно, це питання дуже цікаве, воно буде темою наступних фільмів. Латишів теж можна умовно назвати нацією біженців, адже після Першої світової війни їх чимало розсіялось по всьому світу.
Не страшно, коли приїжджають люди іншого віросповідання та іншого кольору шкіри. Тероризм — ось що страшно. І якщо хтось бачить людину, яка відрізняється від нього, і відразу звинувачує її в тероризмі, — це теж страшно. Раніше відразу було зрозуміло, хто ворог, а зараз це — як багатоголовий дракон — вбиваєш одну голову, а на її місці виростає кілька нових. Ну і, як у всіх казках, має бути хтось розумний, хто знає, як перемогти зло. От і чекаємо того, хто зуміє впоратися з цими проблемами.
Зрозуміло, що в кожній країні є проблеми — в Україні свої, в Латвії свої. Може, Західна Європа трохи по-іншому сприймає ситуацію в Україні, але ми, латиші, все-таки ближчi до вас і краще вас розуміємо. Ми з вами! У різний час перед нами можуть стояти різні завдання, але принцип загальний для всіх. Думаю, ми — і латвійці, і українці — вже давно заслужили право бути щасливими.
— Над якими фільмами ви зараз працюєте? Яка сфера ваших інтересів?
— Сфера інтересів дуже різноманітна. Ми закінчуємо знімати кілька документальних фільмів. Один із них — про артиста балету Алєксєя Овєчкіна. Це філософський фільм про те, який спадок залишає людина після смерті. Ще один фільм — про ісламську громаду Латвії. Тема актуальна: багато молодих людей переходять в іслам. Ми намагаємося дослідити ці процеси, зрозуміти, чому так відбувається.
— Уже знайшли відповідь на питання «чому»?
— На мою думку, то чудовий маркетинг, який використовує всі можливі засоби, щоб впливати на молодь, яка не знайшла свого місця в житті. Латвія взагалі дуже далека від ісламу, питання в тому, хто цих молодих людей заохочує. З одного боку, ісламська громада дуже маленька і розрізнена. Але саме ця розрізненість дає більше шансів схилити молодь чинити так чи інакше.
А незабаром ми плануємо зняти фільм про 1994 рік у місті Єлґава — про тодішніх молодих людей, які грали «хеві метал».
— Нагадує серію фільмів «Чи легко бути молодим?», яку почав знімати Юріс Поднієкс, а ви продовжили. До речі, у 2017 році цим кінострічкам виповнюється, відповідно, 30, 20 і 10 років...
— Так, зараз усі згадують ці фільми. Вони й справді чимось подібні. Кілька років тому вийшла книга під назвою «Єлґава — 94», здається, навіть у Франції перевидавалась. 1994 рік узагалі дуже цікавий — з’явилась свобода: мати довжину волосся таку, яку забажаєш, слухати різну музику... Але ж проблеми залишились ті самі: як довести, що ти найсильніший? Як сподобатись дівчині?..
— Де можна подивитись ваші фільми? Вони доступні в інтернеті?
— У Латвії їх можна купити на дисках. Деякі фільми «Студії Юріса Поднієкса» (Jura Podnieka Studija) можна подивитись на сайті vimeo.com, там вони з англійськими субтитрами, тому, думаю, в Україні теж доступні для перегляду.
