Кілька днів тому в Полтавському краєзнавчому музеї відкрилася фотовиставка «Якби не війна...»
На 122 світлинах зображені воїни, герої, творці історії України.
Автори проекту — 7 волонтерок Київського шпиталю — не лише безпосередньо допомагали пораненим бійцям, а й вирішили познайомити з ними якомога більше українців.
Так народилася ця фотовиставка.
Презентація її вже відбулася в Києві, Дніпрі, Харкові, Запоріжжі, Маріуполі, Сiверськодонецьку.
І ось тепер — у Полтаві.
Понад 120 iсторiй збирали рiк
Юлія Волкова, одна з організаторів проекту, розповіла: аби сфотографувати бійців, зібрати матеріали, записати 122 історії, пішов рівно рік. «Ці історії наповнені й болем, і радістю, проте всі унікальні, — говорить Юлія.
— Їх можна прочитати на 370 сторінках книги, яку нам вдалося видати на спонсорську допомогу. А більше на проект не витрачено жодної копійки залучених коштів, окрім наших власних грошей. Я завжди наголошую, що всі ми, будучи волонтерками київського шпиталю, ще й працюємо (хоч досі не мали жодного стосунку до фотосправи й тим паче — до написання книги). Окрім цього, маємо «свої» військові підрозділи на передовій, а також допомагаємо сім’ям загиблих учасників АТО. Із більшістю бійців,чиї фото представлені на фотовиставці, познайомилися в госпіталі
. А познайомившись, зрозуміли: хлопці заслуговують на те, аби про них знали, говорили інші. Ось так і з’явилася ідея цього проекту. Створюючи його, ми пережили стільки емоцій... Дуже багато фотопортретів зробив професійний фотограф Максим Білоус. Виявилося, ми з ним навчалися в одній школі».
Фотовиставка має вісім блоків, розділених тематично. Перший присвячений закоханим: на світлинах зображені пари, з якими волонтерки заприятелювали, знову ж таки, в госпіталі.
Більшість із них одружені. Одна з дружин пішла воювати в зону АТО слідом за чоловіком.
— Знаєте, це просто якесь героїчне кохання, — робить висновок інший співорганізатор проекту Євгенія Барилко. — На одному зі знімків — я зі своїм чоловіком. Прийшовши якось до шпиталю, побачила його — то було кохання з першого погляду. Тепер почуваюся найщасливішою жінкою у світі. Таня Грубенюк із нашої волонтерської компанії також познайомилася з бійцем, нині вони живуть разом, і ми сподіваємося, що невдовзі будемо запрошені на весілля.
Юля Волкова познайомилася з учасником АТО, дочекалася його повернення із зони бойових дій, у них зав’язалися стосунки. Олена Мерко в госпіталі допомагала одному військовослужбовцю стати на ноги, навіть збирала хлопця на побачення, а потім... сама вийшла за нього заміж. Так що проект «Якби не війна...», мабуть, і про нас також.
Легiонери з Канади, Ізраїлю та Росiї
Наступний блок світлин присвячений жінкам на війні. Зобразити їх на фото організатори проекту вирішили не у військовій формі, а у вечірніх сукнях, «аксесуаром» до яких була... зброя.
Сфотографувати дівчат дозволили в Межигір’ї, каже Олена Мерко.
«Під час зйомок якісь надто допитливі люди заглядали-заглядали до приміщення, аж поки хтось із них не зв’язався з телеканалом ICTV. «На місце події» одразу ж виїхала знімальна група «Надзвичайних новин». І от уявіть собі: відчиняються двері, до нас підбігає тележурналістка з мікрофоном. А в мене з кишені виглядає пістолет.
Вона до мене: «У вас зброя...» Відповідаю здивовано: яка, мовляв, зброя? І в цей момент до кімнати заходить чоловік однієї з наших героїнь зі справжнім кулеметом. Подібних курйозних історій під час створення проекту було чимало», — згадує Олена.
Серед поранених бійців київського шпиталю, окрім кадрових військових, були представники різних професій.
Тому один із блоків дівчата й вирішили присвятити професіям.
«Один із героїв цього блоку — Віталій Марків із Тернопільщини — багато років жив в Італії. Коли ж розпочалася війна на Донбасі, приїхав на Батьківщину й пішов служити за контрактом у батальйон імені Сергія Кульчицького Національної гвардії України.
А в Італії він був достатньо відомим діджеєм. Киянин Леонід Остальцев, котрий був старшим стрілком 30-ї ОМБр, у мирному житті — піцайоло, має власну піцерію «Піца ветерана». Серед наших героїв — відомий музикант, продюсер, котрий покинув усе й поїхав воювати в зону АТО. У нього надзвичайно складне поранення, він практично не бачить, і його очима стала молодша донька», — розповіла Євгенія Барилко.
Окремі фото присвячені матерям бійців та легіонерам. Скажімо, Гриша Півоваров з Ізраїлю приїхав в Україну як мандрівник. Аж тут Майдан!
Він не повернувся додому — зупинився у своїх друзів.
А коли розпочалися воєнні дії на сході України, пішов воювати у складі 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар».
Зараз Григорій мріє отримати українське громадянство.
А історію України вивчив так, як не кожен наш співвітчизник знає. Подібна історія в Дениса Поліщука з Канади.
Приїхавши в Україну, коли розпочалися гарячі події на Донбасі, він записався до окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ» і 9 місяців воював у зоні АТО.
«Коли ми знімали на фотокамеру хорвата Деніса Шелера (хлопець брав участь у бойових діях у складі окремого загону спецпризначення «Азов»), котрий чудово розмовляє українською, мені навіть стало соромно, що я, українка, не володію досконало рідною мовою, — розповідає Олена.
— У нас була задумка сфотографувати всіх легіонерів на тлі прапорів їхніх країн. Так от, Сергій Петровічев із Російської Федерації, котрий воював у складі Українського добровольчого батальйону «ОУН», відмовився фотографуватися на тлі російського прапора. Він заявив, що є противником режиму Путіна».
Найзаповiтнiше — щоб нарештi закiнчилася вiйна
Вражаючі історії і блоку світлин, присвячених практично невідомим героям — бійцям, про яких мало хто знає.
Наприклад, полтавець Віталій Щербак — кадровий військовий, був розвідником 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» (позивний «Спортик»).
Воював у багатьох гарячих точках Луганської та Донецької областей. Останнє поранення (розрив внутрішніх органів) отримав у Мар’їнці під час виконання бойового завдання.
«Раз моє серце запустили побратими, а вдруге — медики в кареті швидкої допомоги. Спершу потрапив до шпиталю в Дніпрі, а потім як «важкого» мене перевели до київського госпіталю, де й познайомився з Юлією Волковою та іншими волонтерками.
Чи не всіх оцих хлопців, представлених на виставці, знаю: разом з одними воював, з іншими перетинався в зоні АТО чи госпіталях. Моє найзаповітніше бажання — щоб врешті закінчилася ця війна», — поділився Віталій.
Героїв іншого блоку — 25 (по одному представнику від 24 областей України та Криму).
Так само й загиблих героїв, виділених в окремий — найважчий і найголовніший блок — 25.
Серед них полтавець Михайло Шабля (позивний «Хохол»).
Він був заступником командира розвідувальної роти з озброєння 30-ї ОМБр.
Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Михайлу було лише 28 років...
«Він офіцер, закінчив чотири курси Полтавського військового інституту зв’язку, а тоді навчався в Київському військовому інституті телекомунікацій та інформатизації, служив у 30-й бригаді в Новоград-Волинському. Із 8 квітня 2014 року брав участь у воєнних діях на сході України, — скупо розказує про Михайла його мати Орися Іванівна, котра завідує ФАПом у селі Ковалівці Полтавського району.
— У 2015-му приїжджав на п’ять днів у відпустку. Якраз 14 березня поїхав у зону АТО, а 16-го, повертаючись із бойового завдання, підірвався на фугасі в районі села Семигір’я, що на Донеччині...»
— Я не знаю, що сказати... Усе, що ми можемо зробити для тих, хто поліг на полях боїв, — пам’ятати. Поки пам’ятатимемо їх, вони житимуть, — схвильовано каже Олена Мерко.
— Чому потрібно розповідати про наших воїнів, наших героїв? Коли був готовий один із блоків і ми розповіли по телебаченню історію одного з бійців на ймення Дмитро — через два дні Президент особисто нагородив його орденом «За мужність».
Зателефонувавши, Дмитро сказав, що це наша заслуга, — навела приклад Юлія Волкова. — А якось дружина одного з загиблих бійців констатувала: «Якби не ви, я б узагалі не знала, як загинув мій чоловік...»
Володимир Донос, котрий був поранений під Іловайськом і втратив ногу, разом із дружиною Ярославою приїхав на відкриття виставки з Гадяча.
«За всі роки незалежності патріотичної роботи в нас фактично не велося, — зауважив Володимир.
— Аби виховувати в молоді почуття патріотизму, якраз і потрібні ось такі виставки. Фотороботи хорошого рівня. Хлопці на це заслужили».
Фотовиставка у Полтаві діятиме до неділі. У краєзнавчому музеї можна придбати і книгу.
Волонтери запевнили, що виручені кошти, як завше, збираються спрямувати на допомогу пораненим, бійцям на передову, а також дітям учасників АТО.
До речі, інформаційну підтримку волонтерському фотопроекту «Якби не війна...» надають відомі українці.
Зокрема, на виставку в Полтаву кличуть подивитися музиканти гурту Kozak System: вокаліст Іван Леньо та гітарист Олександр Дем’яненко, який родом із Полтавщини.
Вони нагадують: уже три роки йде війна, тому варто бачити обличчя неймовірно сміливих людей, хто брат за брата і плече до плеча стали на захист кожного з нас.
