Він увірвався в український шоу-біз свіжим повітрям карпатської аутентичності, яку в юному Дмитрові розгледіли терті музичні «вовки» — Кузьма і Володимир Бебешко.
Бо саме вони наполягли на тому, аби чернівецький легень заспівав a capella пісню родом з ХІV сторіччя, виборовши при цьому свій телевізійний «Шанс».
Дмитро Тодорюк, наче в дитинстві, радів тоді тому, що вдалося відстояти мелодію, про яку мріяв його вчитель Петро Колісник.
Життя триває, змінюючи пори року, обертаючи стрілки годинника і нагадуючи слова Конфуція: «Краще запалити бодай одну свічку, ніж лаяти темряву».
Пісню потрібно слухати і чути
Сходить сонце. У помешкання Дмитра у мальовничому Кадетському гаю у Києві воно потрапляє відразу — наче бризки вогненної лави, що спричиняють бурхливий сплеск позитивної енергії.
Дмитро любить цей язичницький символ усього живого на землі, бо саме з сонцем приходить мелодія вітру, шепіт листя, згадка про рідний край iз його кришталевими водограями, смерековими горами та загадковими старожитностями.
«Я зростав у великій родині братів і сестер. І було абсолютно не важливо, чи то рідні, чи двоюрідні — близькі по крові, по духу, по світосприйняттю.
Мама і тато з багатодітних родин, і в кожного — своїх двоє. Уявляєте, цілий хор можна було зорганізувати!
Так ми приблизно й робили — то вертепом по хатах промайнемо, то на Купала наввипередки через багаття стрибаємо, та ще й один одного «піддьоргуємо».
Зараз роз’їхалися всі, але... Практично всі ми знайшли себе у творчій діяльності: моя рідна сестра закінчила Львівську політехніку, архітектурний факультет, двоюрідні танцюють у Івано-Франківську, режисують в Одесі.
Є свої художники, телеведучі, журналісти, музиканти.
Щось, мабуть, з тим родовим корінням наворожили — хоч і з талановитих прикарпатсько-буковинських країв мої батьки, а професії мають звичайні — економіст та інженер-хімік, так само як i їхні брати й сестри.
А от нове покоління... Дідусі з бабусями лише дивувалися.
Як зацікавився музикою? Маю двоюрідного брата Віктора, на котрого задивлявся, як на взірець. Прагнув бути саме таким — музикантом, душею будь-якого товариства, улюбленцем дівчат.
Тож і поступив до музичної школи на акордеон, який згодом витіснив його величність Театр.
Вперше потрапив до фольклорного театру-студії «Ґердан» у 12 років, коли мене відібрали на своєрідному шкільному кастингу чернівецькі театральні корифеї — Петро Колісник та Андрій Циганок.
Я добре запам’ятав той день, коли мама прийшла з роботи і переповіла мені дві новини, обидві добрі.
Перша — мене запросили до театру, друга — вона купила мені три книжечки з українськими народними і ліричними піснями та піснями Володимира Івасюка.
Займалися хореографією, вокалом, акторською майстерністю. Ставили справжні спектаклі — обрядові дійства, освячені віками.
Від усвідомлення того моїй дитячій душі хотілось ще більше працювати!
Це сьогодні ми звикли пісню дивитися — цілий короткий метр знімаємо з відповідними грошовими витратами, промо і місцем у чарті. А пісню потрібно слухати і чути.
Саме цьому нас і вчили Петро Денисович і Любов Скоропадюк, наш хормейстер.
А ще ми дуже багато їздили по гастролях, навіть за кордоном бували, гран-прі на різних фестивалях мали.
Наш хор на шість голосів збирав силу-силенну людей — народні звичаї і повна поліфонія не байдужі ні світському товариству, ні простому люду.
Як у Шевченка: «Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?».
На жаль, тепер поки що з фольклором зустрічаюсь не часто: разом із моїм другом Дмитром Саратським свого часу написали оперу-містерію «Купала» на основі класичного сюжету Миколи Гоголя «Вечір напередодні Івана Купала», як режисер-постановник брав участь у концертній програмі AlibiFolk моїх близьких подруг, сестер Завальських, з якими проспівав композицію «Поміж трьома дорогами» — унікальну пісню дохристиянського періоду, знайдену в стародавніх архівах.
Мрію продовжити дитячий всеукраїнський фестиваль «Різдвяна мелодія» з телеверсією на Першому Національному, але поки що не вистачає коштів».
Вистава виборола перше місце на фестивалі «Золотий ключик» у Німеччині
«Я приїхав до Києва з мрією стати журналістом-міжнародником. Однак... У моїх батьків просто ніколи не було таких грошей, — розповідає Дмитро.
— Вирішив: якщо стане доля писати, обов’язково проявиться. Згодом були невеличкі матеріали в чернівецькій газеті, «Україні молодій», переклади лібрето до власних оперних постановок, вірші.
Навіть перші 15 грн. гонорару в столиці заробив саме за статтю у газеті. Зараз зовсім інша концентрація — музика, пісня, режисура.
Мабуть, це і є моє покликання, бо ще до поїздки у Київ, у шкільному коридорі, я зустрів викладача співів, який дуже здивувався моїм намірам присвятити себе четвертій владі: «Ти ж співаєш! У тебе ж голос! Дмитре, це ж не кожному Бог дає таку вдачу!».
Я ж не мав середньої музичної освіти, тому навіть і не думав про подальшу долю на цих теренах.
У консерваторії мене — хлопця з гітарою — зустріли досить щиро, хоча делікатно попросили: давай без акомпанементу. Так і заспівав a capella улюблену українську пісню.
Зарахували на курси для вокалістів, на котрих таким дивакам, як я, дають за два роки академічну підготовку.
Готували оперного співака, а вийшов магістр театрального мистецтва музичного театру, тобто режисер-постановник опери, оперети чи мюзиклів.
До речі, останні — це моя пристрасть. Пам’ятаю, як вперше почув Jesus Christ Superstar. Просто вибух емоцій, відчуттів, мозку! Я навіть взяв за ідею поставити це українською мовою.
На жаль, жанр, що практично є оперою, але у сучасному забарвленні, з динамікою мізансцен і гострим музичним ритмом, i досі не має того успіху, яким відзначений за кордоном.
Дивно, бо тi самі обрядові дійства з дитячих «Пісенних старожитностей» — це найсправжнісінький мюзикл, але автентичний, фольклорний, що сягає корінням у стародавні звичаї і традиції.
Ще навчаючись у консерваторії, я написав у співавторстві з Дмитром Саратським мюзикли «Купала», «Святий Миколай» і «Ляльки» за казками Ганса Хрістіана Андерсена.
Останній ми вже разом ставили на сцені Палацу творчості для дітей та юнацтва, а повноцінно презентували у Київському ляльковому театрі.
Згодом наші діти вибороли з цією виставою перше місце на фестивалі «Золотий ключик» у Німеччині.
Звісно, хотілося б справжньої долі цим нашим творам.
Ми навіть відкрили театрально-продюсерське агентство, що мало спеціалізуватися на фестивалях, мюзиклах.
Завадили криза, певна монополізація театральних сцен, на яких навряд чи можуть сприйняти молодих авторів, виконавців з їхніми творами, недостатній рівень продюсування таких вистав, що передбачають значні грошові інвестиції, гучне анонсування і т. ін.
Дмитро взагалі поїхав з України і тепер успішно працює поза її межами.
Я — нереально багата людина! І основні мої статки — це моя енергія та ідеї, які, мабуть, і привели мене до Французького культурного центру при посольстві Франції в Україні у потрібний момент, де я зустрів Мішеля Максимовича, аташе з питань співробітництва у галузі французької мови.
Я ставив як дипломну виставу оперу Моріса Равеля «Іспанська година», прагнув відшліфувати французьку.
Таким чином і потрапив до обіймів французької сучасної опери, яка видалася не просто авангардно сюрреалістичною, цікавою для непересічного глядача, а й успішною у моїй кар’єрі.
2010 року оперу Ф. Пуленка «Перси Тіресія» Київського театру опери і балету для дітей та юнацтва було відзначено престижною у театральному світі «Київською пектораллю», 25-ту церемонію якої зрежисував у березні 2017-го.
Коли я піднімався на сцену Київського театру ім. Івана Франка, аби отримати нагороду, подумав: чи всі мрії збуваються, чи варто безупинно прагнути кращого, більшого, цікавішого?
Упевнений: головне — не створювати обмеження у своїй голові.
Цього нас ще у Культурному центрі ім. Леся Курбаса навчали.
Цього дотримуюся як актор театру «Мізантроп» і режисер-постановник першої на вітчизняних теренах ситком-опери «Бастьєн і Бастьєнна» — сучасного прочитання Моцарта.
Нестримність моїх почуттів від того, мабуть, не видно, і це добре: іноді свою справжність варто досить глибоко ховати».
«Темп життя Чернівців — то вже не я»
Так, киває Дмитро, гурт «Авіатор», який зробив трьох хлопців найпопулярнішим boy-bands в Україні, наразі затребуваний дедалі частіше.
«Завдяки нашому союзу з досвідченим продюсером Юрієм Нікітіним ми дійсно стали публічними людьми, але абсолютно не зациклюємося на цьому.
Якщо плекати свою уявну зірковість, відразу зупинишся на місці і вилетиш на узбіччя.
Сьогодні ми працюємо самостійно, і хочу віддати належне нашому шоу-«татові» за дуже інтелігентне і толерантне розлучення.
Він просто відпустив нас у «вільне плавання», спорядивши всіма снастями — авторськими правами на пісні, назву групи тощо.
Отака морська термінологія стосовно авіаційної приналежності гурту. До речі, доводимо, що ми, «Авіатори», на практиці — втрьох стали курсантами приватної льотної школи.
Разом із хлопцями зніли власним коштом кліпи, проїхали тур «По небу» 36 містами країни, вели хіт-парад на радіо, презентували на 10-річчя гурту свою «Еволюцію» у Палаці «Україна» з триповерховими декораціями та ультрасучасними спецефектами.
Не повірите, але у рідному місті практично не буваю. Там тепер, слава Богу, все налагодилося, працюють театр, філармонія. Але темп життя Чернівців — то вже не я.
Релакс на пару днів біля батьків — і ти знову в дорозі, знову з гітарою і мікрофоном, знову на світанкових знімальних майданчиках, прямих радіо- і телеефірах, у знедолених хворих дітей у київському хоспісі та дитячих будинках і школах.
Ми з хлопцями — такі собі мушкетери за духом, тому допомагати слабшим, зробити їхнє життя хоч трішечки яскравішим вважаємо за свій обов’язок.
Узагалі, мені цікаво працювати з дітьми і для дітей.
Поділюся: за вдалим проектом «Симфонічна абетка для дітей та їхніх батьків» уже крокують ідеї-думки про наступні вистави для малечі.
Таке саме щире ставлення і до ветеранів. Наше знайомство з героєм-космонавтом Віталієм Жолобовим, яке згодом переросло у дружбу, спонукало написати пісню до Дня Перемоги.
У мене взагалі викликають захоплення соціальні проекти, що живуть роками, і я захоплююсь людьми, які реалізують їх.
Адже гроші — це велике випробування і мірило духовності людини.
І якщо ці монетарно-паперові маркери нашого життя потрапляють до рук людей благочинних, порядних, вони стають інструментом поліпшення суспільної аури взагалі.
«Авіатору» часто закидають: мовляв, попса — це бізнес. Не заперечую, у нас такий собі малий бізнес, в якому в кожного свої функції: Ігор Воєвуцький — гарний організатор, логіст і диспетчер нашого розкладу; Андрій Сторож — 100% поп-музикант, який інтуїтивно відчуває, яка композиція вистрелить сьогодні, а яка має почекати до завтра; я ж опікуюсь нашим PRом, репетиціями.
Усі ми пишемо музику і слова наших пісень, бо виконуємо практично тільки власні композиції.
І я пишаюсь тим, що у жодній із пісень, які ми виконуємо, немає закликів до наркотично-алкогольного дозвілля, до нестримного бездумного сексу.
Ми прагнемо доносити сучасним способом до молоді, особливо підлітків, моральні цінності життя. Думаю, в цьому і полягає місія «Авіатора», яку я завжди підтримуватиму і реалізовуватиму, поки зможу бути цікавим у шоу-бізі».
