Чи знаєте ви, про що найбільше шкодував Гоголь в останні роки свого життя? Про те, що не став монахом. Не присвятив себе Богопошуку й Богослужінню, як хотіла його душа.
Доказовими щодо цього є «Переписка з друзями» й «Заповіт», — твори, в яких це бажання Миколи Васильовича Гоголя звучить як домінуюча тема.
Він і справді був автором багатьох духовних проповідей та молитов. Цей аспект його творчості визнало спочатку зарубіжне літературознавство, а згодом й українське.
Для когось Гоголь — пророк. Для інших — великий пересмішник. Для третіх — глибокий людинознавець. І навіть агент царської охранки — нова монографія Острозького професора Петра Кралюка так і називається: «Таємний агент Микола Гоголь».
А те, що Микола Васильович — християнський письменник, автор проповідей і молитов, звучить поки що для більшості евристично.
Занурення в Євангельський контекст
Незаперечним свідченням того, що Гоголь успішно й талановито працював у жанрі проповіді, є його високодуховний текст «Правило життя в світі».
Для багатьох навіть істинних шанувальників творчості Гоголя ця праця маловідома.
Вперше, в редакції Григорія Петровича Георгієвського, була надрукована 1910 року. Українською ж мовою ця проповідь вперше видрукувана аж у 1994 році в науково-популярному релігійному журналі «Ознаки часу».
Оригінал тексту зберігається в архіві санкт-петербурзького відділення Інституту історії АН Росії.
«Правило життя в світі» — це класичний зразок християнського письма. За художніми ознаками це твір епістолярний, задушевно-інтимний, звернений до споріднених по духу адресатів.
Можливо, Гоголь звертається до співвітчизників; можливо, навіть до всього людства; а можливо, тільки до однієї якоїсь людини, яка почує й зрозуміє письменника-проповідника.
Текст витриманий у жанрових рамках духовної церковно-літературної проповіді, які були популярними в українській бароковій літературі ХVІІ століття й мали своїх авторів: Лазаря Барановича, Іоанникія Галятовського, Антонія Радивиловського та інших.
Наповнене морально-етичними, завуальовано дидактичними настановами, «Правило...» справляє враження твору Богошукацького, містично-філософського.
Із найпершого рядка помітне ідейно-тематичне занурення в книги Нового Завіту, зокрема в Євангельський контекст:
«Початок, корінь і ствердження всьому є любов до Бога. Але у нас цей початок в кінці, і ми все, що не є в світі, любимо більше, ніж Бога. Любити Бога потрібно так, щоб все інше, крім Нього, вважати другорядним, а не головним, щоб закони Його стояли високо над всіма постановами людськими. Його поради вище всіх порад. Любити Бога — означає любити Його більше, ніж батька, матір, дітей, дружину, чоловіка, брата і товариша; а ми навіть і так його не любимо, як любимо їх. Хто любить Бога, той уже значно більше любить і батька, і матір, і дітей, і брата, ніж той, хто прихильний до них більше, ніж до самого Бога».
Такими християнськими концептами про любов земну й Божу, набагато вищу, «з якою все можливе і без неї все неймовірно важко», і наповнений перший, умовно кажучи, блок «Правила життя в світі».
Микола Гоголь розмовляє молитовною мовою — мовою віри у вищий сенс світобудови й людської доброти.
У цій мові відбилася та мудрість, яка не дає людині загинути через свій розум, що давно розсварив її зі світом, природою, навіть із самою собою:
«Любов земна, що виходить з Божої, стала через це піднесеною і широкою, бо вона пропонує нам значно більше любити ближнього і брата, ніж ми любимо: вона велить нам не тільки надавати одну матеріальну допомогу, але і моральну підтримку, не тільки піклуватися про його тіло, але і про душу його, ображатися на нього не за те, що він ображає нас, але за те, що він вчинком цим шкодить душі своїй. Гріх його лежить і на нас: ми повинні були його навчати, виховувати».
Спершу потрібно виховати себе
Щоб виховувати когось, треба мати на це моральне право. Для цього, вказує Гоголь-проповідник, спершу потрібно виховати себе. Це, звісно, важка робота, а можливо, й найважча.
Вона може тривати все життя.
Письменник ненав’язливим тоном, без імперативів, демонструючи тим самим свою молитовну свідомість, радить: «Виховання повинно проходити під впливом думок про свій обов’язок, у читанні тих книг, в яких змальовано людину, що перебуває в стані, подібному до нашого, в суспільстві, званні, і в таких обставинах — і при цьому в безперервному порівнянні всього цього із законом Христа: в чому вони не протирічать Христові, то приймати, в чому не відповідають його законові, то відкидати: бо все, що не від Бога, то не є істина... Виховати іншого ми можемо тоді, коли досягли самі найвищої незлобливості, коли ніякі обрАзи не можуть образити нас».
Обов’язок, відповідальність, терпимість — саме ці морально-етичні категорії є художніми домінантами в другому тематичному блоці Гоголівської проповіді.
Третій блок «Правила...» для читачів може видатися найцікавішим з точки зору присутності в тексті ідей сковородинівського вчення про смуток і радість людського буття. Григорій Сковорода свого часу вчив людей великої мудрості — вміти радуватися; називав радість здоров’ям гармонійної душі, вважаючи, що «душа, вражена будь-якою вадою, не може бути веселою».
У «Правилі...» Миколи Гоголя читаємо: «У всіх наших починаннях і вчинках більше всього ми повинні оберігати себе від одного найсильнішого ворога нашого. Ворог цей — смуток. Смуток — це є спокуса від духу пітьми, якою він нападає на нас, знаючи, як важко з нею боротися людині. Смуток противний Богові. Він є наслідком того, що ми мало любимо його. Тому і в молитвах слід просити щоденно, щоб дав нам Бог серце тверезе, ясний розум, думку світлу і відігнав би від нас дух смутку».
Як бачимо, Гоголь-проповідник дивиться на центротворну християнську категорію «радість» через антитетичну їй — «смуток». Поняття «смуток» Гоголем осмислюється глибоко, в Богословському ключі (все — від Бога):
«Інколи душевний неспокій, хвилювання, що схожі на смуток, бувають допущеними на нас Богом, щоб випробувати нас, виховати наш характер. Бог намагається нас надоумлювати. Він хоче, щоб ми теж докладали зусиль для пізнання його волі».
Погодьтеся, що це — думки зрілого християнина.
У «Правилі...» Гоголь ще пише про душевний комфорт, точніше — про його відсутність у більшості людей. І висловлює при цьому найсильнішу зі сфери пророцтв думку з усіх прочитаних у проповіді:
«Земне життя наше не може бути ні на хвилину спокійним, це ми повинні пам’ятати завжди. Тривоги слідують одна за іншою... Ми покликані в світі не для святкування, а на боротьбу, святкувати перемогу ми будемо не на землі».
Так могла написати людина, яка витримала важкі психологічні й фізичні стани, шлях до істини якої був невимовно тяжким і дуже часто безрадісним. Чи не про себе, зрештою, це сказано Гоголем?
Тому так щиро-сповідально-повчально сприймаються наступні рядки тексту:
«Нехай ніхто не сумує з приводу того, що Бог не відразу виконує наші бажання; але навпаки, нехай буде веселішим від того духом, нехай молиться і діє! Тоді якраз і зростає наша надія. Тому що Бог, керуючись великим змістом, дає іншому лише в кінці те, що іншому — на початку».
Закінчується проповідь традиційними для цього жанру закликами-побажаннями самим собі жити в радості, в мирі, в любові:
«Все нехай буде влаштоване в нашому житті любов’ю до Бога. Нехай буде вона нашим вічним маяком. Блажений той, хто почав свої подвиги прямо з любові до Бога».
Якими очима ми дивимось на Бога, такими й він дивиться на нас, мабуть, хотів сказати Гоголь-проповідник, обігравши в останніх рядках свого твору Біблійний символічний образ ока.
