Час прибирати каміння: чи потрібна Спілка письменників і хто має приймати рішення

Як часто доводиться чути: «Спілку письменників треба зруйнувати вщент, а тоді вже…» Смішні люди, думаю. Хіба нищівне руйнування змінить нас самих?

 

Чи змінить наше ставлення одне до одного? Чи навчить не легковажити словом, часом, як неоціненними митями власного життя?

 

Думаю, що ні. І коли ми так поспішно хочемо руйнувати, то це й означає, що збудувати не зуміємо нічого нового. «Руйнувати легко, стократ важче возводити», — ці слова написала я досить давно, але по суті вони — очевидний факт сьогодення.

 

Покоління руйнаторів — це ми з вами, мої дорогі сучасники. І це наш жорсткий необдумливий хід історією. А основи основ сьогодення — слабші та підступні, збігаючись у зграйки, знищують сильних та порядних.

 

Але якщо так далеко зайшла ця руйнація, як знищення у колах «живого співіснування» шляхетної еліти, то, мабуть, праві-таки ті люди, які безапеляційно заявляють: «Спілка — це віджила система, пережиток минулого». Але я не думаю так.

 

Бо усвідомлюю, що простір життя — це ніщо інше, як ми самі, наша енергія впливу на світ, що оточує.

 

Якщо Спілка письменників у сьогоденні видається застарілою, очевидно, що забагато людей з апарату Спілки послуговуються у роботі застарілими методами.

 

І це не обов’язково старші люди за віком. Я так багато вже чула про оновлення Спілки від молодих та «прогресивних».

 

Та як мовиться: «Спокуса вбити дракона і натягти на себе його личину все-таки пересилює благородні мотиви». Молодість за паспортом не завжди є ознакою молодецького благородства і молодого запалу.

 

Поза сумнівом, саме життя давно вже «виставило» перед Спілкою письменників запит на якісні зміни.

 

Думаю, початок цих позитивних змін варто шукати у серцевині громадської роботи. Громадське об’єднання має свої важливі основи.

 

Головну фундаментальну основу називаю так: «Прийти не за, а з чимось»: не взяти, а привнести.

 

Біда ж наших громадських діячів (і то значної більшості) — споживацьке ставлення до «об’єкту впливу», коли й сама громадська діяльність перетворюється на фарс.

 

Це звична вже у нездоровому суспільстві підміна понять. Громадська діяльність не може бути високою за рівнем без благородства душі людини. У чому ж виявляється це благородство?

 

Думаю, що найперше у високій порядності й повазі до людей. Люди, які провадять все-таки цю непросту, але напрочуд важливу в суспільстві громадську роботу, достойні поваги, а не «підставляння підніжок».

 

Особливо тепер, коли балакунів у нас тьма-тьмуща, а до реальних конкретних справ, та ще й на громадських засадах, беруться одиниці. У громадській діяльності ключове слово — громада. І очільники її мають це розуміти.

 

вторитарний стиль руйнує всю справу. І от, як голова творчого об’єднання дитячих письменників, несу посилену відповідальність за нашу громаду.

 

Це — єдина перевага в колективі. Більше нічого! Своє «я» незмінно залишається за «ми, наше об’єднання».  

 

Чому я думаю, що Спілка (як громадське об’єднання) є все-таки важливою для українських письменників? Одна з особливих рис нашого народу — здатність формувати кола взаємодії.

 

І на тій вуличці, де три хати ведеться, все-таки вечорниці не забаряться. Або толока збереться до справи доброї.

 

А от, що поміж трьох гетьманів та не менше двох вигулькне — то це також правда нашого буття. От і Спілка письменників нині схильна до «отаманщини» — верховодів багато, а толку з того мало.

 

Олена Опанович, досліджуючи постать Івана Сірка, навела у своїй праці знакові слова козацького отамана, нібито мовлені ним у часи страшної Руїни:

 

«Тепер у нас чотири гетьмани: Самойлович, Суховій, Ханенко, Дорошенко, та ні від кого нічого доброго нема… тільки християнську кров проливають за гетьманство, за маєтності, за млини». 

 

Звісно, у письменників запити свої. Видання книг, вручення нагород та відзнак… Та скільки поміж тих, «прикрашених» медалями, саме таких, хто говорить те, що мислить, і хто, як себе презентує, то так і живе? Питання, звісно, риторичне. 

 

Від початку, коли тільки-но прийняла повноваження (портфель відповідальності) голови ТО дитячих письменників, відразу ж почула від колег: «А Ви за кого?».

 

Ні,  скоріше, я за реальні та конкретні зміни в статут Спілки. Виглядає дивно, коли, приміром, ТО обирає кандидата на з’їзд (одну людину!), але і ту людину мають затвердити ті ж колеги, які часом абсолютно не знають дитячих авторів, їхніх книг чи суттєвих проблем і запитів.

 

Громадська робота — це вільний свідомий вибір. І перше, що вбиває її, — оце приниження бюрократичними вибриками. Це як приниження демократії загнанням «у стійло».

 

За таких умов де та громадська воля?! Є вже громадське рішення. А все інше «затвердження» — віджила у часі радянська система роботи: «угодні чи невгодні».

 

Наступне: якби навіть ми обрали всі гуртом людину, яка мене (голову ТО) особисто не сприймає і бачити не бажає (за якихось причин своїх), я прийняла б це з повагою. Бо я не Бог, щоб стояти вище громади. І позиція нашого ТО нині — повага одне до одного.

 

Роль лідера громади — не задавити власним авторитетом, а надихнути на спільні справи за запитом громадянського суспільства. Впевнена, що ось зараз громадську роботу відроджують люди, котрі не шукають аніякого зиску, а хочуть бодай щось змінити у цій клятій системі «життя навиворіт».

 

Це той час, коли війна та безперервність горя, як болісне відчуття гірких утрат, самі змінюють різко нас. Війни між своїми в часі війни — злочин. Хто цього не розуміє, той уже не зміниться ніколи.     

 

Звісно, змінювати простір хаосу (на що ми розжилися щедро в ці десятиліття) досить  важко.

 

Руки часом опускаються від «підніжок», але сили бракує, коли поряд немає близьких по духу людей. На щастя, в нас уже є спільне коло людей, відповідальних за ЗАВТРА.

 

І в своєму колі громади, дитячих письменників, ми розуміємо: український дитячий автор (і не тільки дитячий) заслуговує на повагу, як і заслуговує належного поцінування. Саме з таких позицій ми «брались за гуж».

 

Зараз активно проводимо на громадських засадах роботу з популяризації сучасних авторів, їхніх імен. Цей рух називаємо умовно «крок назустріч».

 

Це — рух до наших колег. Йдемо туди, де є наші книги — у бібліотеки, у школи, у вузи, на книжкові виставки... Крок за кроком розширюється простір співпраці з друзями, і він тепер не такий вузенький, як раніше.

 

І відчувається нехай, що й ця картина досить символічна, та ми стоїмо на полі, щедро встеленому камінням взаємних образ, і засукали вже рукави для спільної праці.

 

Час засівати землю добірним зерном істинних ціннісних понять, змітаючи пріч важкість образ, кривди, брехні, ошуканства… Час прибирати каміння!