Зустріч з нагоди ювілейного концерту, що присвячений 70-річчю перебування на сцені, Анатолій Паламаренко призначає в Національній музичній академії (консерваторії), де вже довгий час викладає.
«А приходьте до мене на лекцію. Подивитеся, чим ми там зі студентами займаємося», — запрошує артист. Погоджуюся.
Анатолій Нестерович та його учні саме працювали над творчістю Шевченка.
Як правильно розставити акценти, як передати думки автора, як голосом та емоціями вибудувати драматургію твору — мені й самій, зізнаюся, було цікаво отримати такий майстер-клас від народного артиста України...
«У мене є мрія, що 9 і 10 березня колись буде національним Великоднем українців»
— Анатолію Нестеровичу, як називається дисципліна, яку викладаєте студентам консерваторії?
— «Сценічне слово». Аби виступати на сцені, мало вивчити текст. Зі звичайного речення треба зробити фразу, яка буде впливовою, вагомою, освяченою думкою. Я так кажу своїм студентам: візьмемо яйце — зверху шкаралупа, а всередині є білок і жовток. Так що для нас слово — це шкаралупа чи те, що під нею? Якщо думка народила слово, то воно матиме впливову силу на глядача. Лише тоді тебе будуть слухати. Бо непросто тримати увагу залу одним лише словом. Без декорацій, без гриму, без костюмів і підтанцьовки. Мені доводилось стояти і по дві, і по три години на сцені — люди не відпускали, хочуть і хочуть слухати.
— Сьогодні в аудиторії ви працювали над Шевченком. А чи не далеко від сучасної молоді його творчість?
— Я не сказав би. Ви знаєте, Шевченко настільки сьогоднішній, настільки сучасний, актуальний! Це особлива людина з особливим почуттям любові до України (читає): «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу, що прокляну самого Бога, за неї душу покладу...» Ні до Шевченка, ні після Шевченка ніхто не сказав сильніше. От доля нам послала генія! Найбільше пам’ятників у світі встановили саме Тарасу Шевченку. Бо він найближче до істини людської стояв. На земній кулі тільки в єдиній державі народився і помер пророк, який так близько до серця брав біди людські.
Поему «Катерина» Шевченко написав у 23 роки. Уявляєте? Це ж треба в 23 роки таке сотворити! Такий глибокий, сповнений драматизму і трагізму твір! Я весь час дивуюся цьому генію, весь час відкриваю в ньому щось нове. А його дивовижна здатність до передбачення, до пророцтва? Він наперед бачив, що буде в Україні. «Степи мої запродані жидові, німоті, сини мої на чужині, на чужій роботі...» Хіба не сьогоднішній день? Або:
«...Заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась,
цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце
прогноїла
І в дупло холодне гадюк
напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію...
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла».
От у такій Україні ми сьогодні опинились. На превеликий жаль. Кожне його слово пророче — це й сьогодні біль нашої нації. Та, коли вже доля послала нам Великого Тараса, в мене є така мрія, що прийде час, а Україна буде українською, то Шевченкові дні — 9 і 10 березня — будуть нашим національним Великоднем. Коли людина волею-неволею доторкнеться до геніального Шевченкового слова. Це буде велике духовне свято.
— А коли ж збудеться Шевченкове пророцтво про «веселії жнива», коли ж наша українська нива засіється нарешті, як писав, Тарас, «розумом»?
— Я кажу своїм студентам: мине років тридцять-сорок, і ви, діти, ще побачите, омріяну багатьма поколіннями Україну. Коли оберете нормальну українську владу. Бо за всі роки незалежності українського Президента Україна мала лише раз — Віктора Ющенка. Та й того «з’їли». І «не так тії вороги, як добрії люди»... Народ хотів швидких змін, але так не буває! Держава, як та дитина, мусить пережити всі дитячі хвороби, має підрости, подорослішати — отоді й зміни будуть.
На жаль, велика руїна в Україні триває. Якби розум у нас був, коли ми вибороли незалежність. Нам потрібна була об’єднуюча сила, особливо в духовному світі. Яка гуртувала б нас довкола національних цінностей, мови. Треба було в кожній школі, на кожному кроці зробити безкоштовні курси української мови. Вчителям — українським філологам — добавити зарплату, як колись добавляли російським.
Якби моя воля, я написав би на всіх білбордах, наприклад, слова Карла Маркса: «У державі недержавною мовою розмовляють гості, наймити й окупанти». А в нас що? Як можна щодня бачити, як несуть домовини із захисниками України, і розмовляти мовою окупанта? В тому числі й з трибуни ВР? Та це вже треба зовсім гідності власної не мати!
Якби 25 років тому можновладці зрозуміли це, ми багатьох бід уникнули б. І якщо сьогодні, на третьому році війни, є люди, які кажуть: «А я не розумію, за що наші хлопці гинуть на Донбасі», значить українська влада й зараз в інформаційному просторі дуже сильно не допрацьовує. Оцю битву в головах людей ми програємо!
У росіян не виникає питання, за що воюють. Вони захищають «русскій мір», який наші політики своєю байдужістю впустили в Україну. А цей «русскій мір» — уже й у Києві, й на батьківщині Шевченка. Був оце в Черкасах, там теж рідко почуєш мову моєї матері України. І цим людям ще й сказати нічого не можна, клятий «русскій мір» міцно в них сидить. Вони й Росії не потрібні — це ота «грязь Москви», про яку Шевченко писав. Вони українці за паспортом, але українського в них нічого нема. Я таких називаю «українонедорозвинені».
«Україна завжди була багата на гумор»
— На порозі 1 квітня у Національній філармонії відбудеться ваш ювілейний концерт, присвячений 70-річчю перебування на сцені.
— Я, мабуть, тільки для себе згадав би про цю дату, якби не Володимир Стретович, екс-депутат Верховної Ради. Він так захопився, щоб зробити цей концерт!..
— А чому такий знаковий у вашій творчості захід відбувається не в Палаці «Україна»?
— Володимир Стретович хотів, аби це було в «Україні». Вже й згоду директора палацу отримали... А потім прийшли порадитись із керівником Національної філармонії Дмитром Остапенком, а Дмитро Іванович каже: «Навіщо вам палац? Анатолій Нестерович 55 років працює у філармонії, це його рідний дім. Давайте зробимо тут...» Справді, я на своїй рідній сцені знаю кожен куточок, знаю, як до якого стільця в цьому залі звернутися. До речі, наш колонний зал у філармонії за акустикою один із найкращих у Європі. Так і вирішили святкувати «вдома».
Допомогли мені, зокрема, й земляки з рідного Макарова, щоб я міг викупити місця в залі і запросити тих людей, які мені багато добра зробили. Я недавно мав проблеми зі здоров’ям, небайдужі люди поставили мене на ноги, тож хочеться всім їм подякувати.
А називається концерт: «Щоб народ мій усміхнувся». Це цитата з Остапа Вишні, який писав: «Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!» У нас Україна завжди була багата на гумор, гостре слівце, згадайте, як козаки писали листа турецькому султану, навіть Рєпін зобразив це на своїй картині, яку весь світ знає. А тепер?
Примітивні «квартали» заполонили ефір. «А братія, — як писав Шевченко, мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята; «Нехай,— каже,— Може, так і треба». І як альтернативу отим «кварталам» на «1+1», які своїм специфічним гумором відводять Україну на манівці, зросійщують, дай, думаю, зроблю концерт українського гумору. Хай прийдуть люди і послухають слово, за яким скучили.
— Чим потішите своїх прихильників під час концерту?
— Першим на сцену вийде дев’ятирічний Женя Лебедин (переможець проекту «Маленькі гіганти». — Авт.) і прочитає Гоголя «Про товарищество». Власне, так я, восьмирічний, в далекому 1947 році вперше вийшов на сцену сільського клубу. І читав оцей уривок із «Тараса Бульби». Відтоді — пішло й поїхало. А 1 квітня — це ж день народження Гоголя. Тож зі студенткою Людою Артюховою продовжимо сюжетом із його «Сорочинської ярмарки».
У другому відділенні буде Павло Глазовий, його твори читатимуть цікаві люди, ну, і я звичайно. Приїде з Івано-Франківська гуморист Володимир Пушкар. Він пише так, як і Глазовий, але своєю специфічною мовою гуцульською. І він так здорово це все читає! Дай Боже, 1 квітня народ справді усміхнеться.
«Через банальну помилку в прізвищі десятки років не знали, де похований брат»
— Анатолію Нестеровичу, нещодавно я дізналася, що ви знайшли могилу загиблого в роки Другої світової брата. Хотілося від вас почути подробиці цієї історії...
— Справді, понад сімдесят років у моїй родині не знали про місце поховання брата Альоші. Доля мене звела з Борисом Дученком із Держслужби з надзвичайних ситуацій, який займається пошуковою справою. Він узявся допомогти. Я коли малим був, чув із розмов дорослих, як загинув брат. Коли прийшов із війни дядько Трохим, який жив на іншому кінці нашого села, мама побігла до нього, щоб розпитати про Альошу. А їх, необстріляних, послали в розвідку. Й усіх п’ятьох скосив кулемет на підходах до села. Це було в Липовецькому районі на Вінниччині.
Після війни і я, і сестри мої їздили в Липовець, але слідів брата не знайшли. А Борис Дученко довідався, що біля хутора Широка Руда Липовецького району в січні 1944-го загинув Полішаренко Олексій Несторович, уродженець селища Макарів. Виявляється, що зараз уже й того хутора нема, але братську могилу й останки воїнів перенесли в Липовець. Але й там на плиті обеліска було зазначено «Полішаренко».
Через банальну помилку в прізвищі ми довгий час не знали, де похований брат. Мама так і не дожила до цього дня. Я вдячний пошуковцям, які навіть через багато років не припиняють таку важливу роботу. Я ще й не подякував Борису Дученку за його труд, але зроблю це обов’язково — виступлю, де він скаже.
Зараз помилку на плиті виправлено, але я на власні очі того ще не бачив. Сподіваюся, на День Перемоги нарешті доберуся до могили свого брата й уклонюся землі, в якій він знайшов свій останній спочинок.
— Свого сина Олексія ви на честь брата назвали?
— Саме так. Я дуже любив брата, хоча й був зовсім малим, коли він пішов на війну. Три з половиною чи чотири мені було... Коли його рота йшла через Макарів, брату дозволили переночувати вдома. Мама постелила нам під грубою два кулі соломи і ми, обійнявшись полягали. А мама всю ніч готувала Альоші торбу в дорогу. На ранок стали прощатися. Я страшно плакав, так ридав, наче знав, що більше не побачимось. А бідолашна моя мама все життя за сином тужила. Їй усе снилося, що Альоша додому повернувся.
Часто співала пісню:
«Ой на горі вогонь горить,
А в долині козак лежить,
Порубаний, постріляний,
Китайкой покриваний.
У головах ворон кряче,
А в ніженьках коник скаче...
Іди, коню, дорогою,
Прибіжиш ти під ворота,
Заіржеш ти, як сирота.
Вийде сестра розгнуздає,
Вийде мати розпитає...»
Я слухав і мені, малому, все здавалося, що так і буде — прибіжить коник і принесе нам вісточку від брата... Моя мама недовго прожила, мені було 19 років, коли її не стало. Пригадую сказав їй якось ще малим: «Мамо, ви так надосадили хату, що в ній жити неможна» (усміхається). Мама запам’ятала ті дитячі слова на все життя й часто мені їх згадувала. Отака в неї туга була. Як подумаю, що й зараз матері проводжають свої синів на війну, а деякі вже ніколи їх не дочекаються...
— Вас важко довести до сліз?
— Набагато легше, ніж розсмішити. Оце лежав у лікарні, взяв перечитати Архипа Тесленка. Він прожив усього 29 років. Як же він пише страшно про тогочасну Україну та наших людей. Я чуттєва людина, читав і заливався сльозами. Прийшла прибиральниця: «Що з вами? Я викличу лікаря». Та ні, кажу, то не від болю, то від уяви в мене сльози. Яка ж стражденна в України доля! А ми ж її всю ще не перечитали. І не написали. Бо трагічна історія України пишеться ще й сьогодні...
«З Дмитром Гнатюком у нас була не тільки творча, а й житейська дружба»
— Кілька років тому в стінах консерваторії я зустрічалася з Дмитром Гнатюком. Знаю, що ви довгий час приятелювали. Важко нині говорити про цю людину в минулому часі...
— У минулому році мені двічі покраяли серце. Спочатку смерть Анатолія Авдієвського (керівник хору імені Вірьовки. — Авт.), якого я дуже любив. Ми з ним часто виступали разом... А потім пішов Дмитро Михайлович... Ми дуже багато працювали вдвох, я ж молодий ще був, та коли казали, що ми чудово доповнюємо один одного — він піснею слово, а я словом пісню — для мене то був великий комплімент.
У нас була не тільки творча, а й така житейська дружба. Я його дуже шанував, багато чого в нього вчився. Для мене Дмитро Михайлович — це великий українець, який свою велику любов до України посіяв по всьому світу. Своїм голосом, піснею.
28 березня, в його день народження, на Байковому відкривають пам’ятник Дмитру Михайловичу (наша розмова відбулася напередодні. — Авт). Я хотів би там бути, й сказати маю що, але саме в цей час маю концерт із капелою Ревуцького, не можу підвести людей.
— Шкода, що пам’ятника не побачить його дружина, Галина Макарівна...
Нема!... Нема Галини Макарівни... Померла через місяця півтора після чоловіка. Забрав її Дмитро Михайлович до себе. От щось таки є в цьому світі.
Це була особлива пара. Галина Макарівна була науковцем, філологом, співавтором «Словника української мови». При цьому залишалася берегинею цього творчого родинного вогнища. Вона мені показувала п’ять великих підшивок з рецензіями з усього світу, де тільки виступав Дмитро Михайлович. Вона все це збирала і зберігала.
Вона знала, що йому завтра приготувати, що йому можна, а чого ні. Пригадую, куди не поїдемо на гастролі, Дмитро Михайлович обов’язково дзвонить дружині... Взагалі це був приклад для людей, як треба шанувати своє подружжя. А мені й досі болить ця втрата...
