У Музеї історії Києва проходила виставка «Думки. Київ. Форми. Луганськ. Відчуття. Багдад».
У ній закладено історію складного життя молодого, сильного душею і талановитого митця — скульптора Салаха Аль-Чалабі.
Він пережив кілька воєн і втілив свої мирні заклики в бронзових композиціях.
Маленький багдадський хлопчик, народжений під канонади й автоматні черги, виріс у яскраву мистецьку особистість і тепер мешкає у Києві.
А виставка, опісля нашої столиці, мандруватиме містами України, Європи та Еміратів.
В експозиції — 15 робіт. Це витончені, легкі й тендітні скульптури, у яких приховано безліч символів. Автор пропонує тлумачити їх кожному самостійно. Каже, що кожен побачить своє, близьке саме йому значення.
Спіймати посили можна в анотаціях до скульптур: «Сила землі України», «Перший крок до пекла. Шлях угору не завжди призводить до раю», «Шляхи долі», «Пізнання добра і зла», «Євфарат».
Є сюжети на біблійні теми, мотиви східних казок із дитинства і роздуми над долями сучасних людей, затиснутих у лабетах міст.
Особливу увагу в експозиції привертає композиція «Брате, може, досить?». Між двома людськими руками пролітає куля, справжня куля з автомата Калашникова.
Скульптор зізнається, що привіз її з Луганська. Дві руки, простягнені назустріч одна одній, ніби для дружнього привітання.
Вони так і не зустрічаються, спинившись у часі, бо їх розділяє зрада, ненависть і смерть. Цей символ народився на сході України, але важко не згадати про безкінечні міжусобиці та конфлікти з сусідніми країнами на його арабській батьківщині.
Це вже не перша виставка митця. Роботи Салаха демонструвалися у Туреччині, Марокко, Кувейті, Сирії, Франції та Україні. Салах Аль-Чалабі є членом Іракської асоціації образотворчих мистецтв та Асоціації іракських художників.
На батьківщині за його навчальним посібником навчаються студенти художніх інститутів.
— Мій дядько загинув на війні в той рік, коли я народився, — розповідає митець «Україні молодій».
— Він був художником на ім’я Салах, мене назвали на його честь. Можливо, його хист і частина душі передалися мені. Я мав років десять, коли помер дідусь. Після похорону, пригнічений, повернувся додому і намалював свою першу картину. Це була труна й безліч її маленьких копій, що постійно зменшуються в перспективі. У мами досі зберігається цей малюнок. Мій батько швидко зрозумів, що в мене є здібності. Почав купувати всілякий інвентар для роботи художника — фарби, пензлі, папір.
У своє захоплення Салах занурився з головою. Замість того, щоби слухати вчителя на занятті, малював його карикатуру на полях книги. Часто використовував підручники замість полотна, заповнював сторінки ескізами. Читати, до речі, не любив і мав стабільну двійку з цього предмета.
«Пам’ятаю, коли малим мав поганий настрій, сумував або сердився, то не розмовляв ні з ким, а зачинявся у кімнаті, брав папір і викладав на нього всі емоції, — розповідає митець.
— Я говорив через малюнки. І досі не люблю багато розмовляти, виражаю все в роботах. У нас були дуже важкі часи. Вся родина — мама, тато і ми з братом — жили в маленькій кімнатці. У мене в ній була своя «кімната» — картонна коробка, де я ховався й малював свої переживання. Потім ми переїхали до будинку. Одного разу я знайшов на горищі невеликий камінь, доволі м’який, його було легко обробляти. Вдома були якісь інструменти для різьблення, і я зробив з тої знахідки скульптурку. Її мама також зберігає».
Батько Салаха провів чотирнадцять років зі зброєю у руках на передовій. Сам скульптор усе життя прожив у війні. Народився у 1987 році, у самому розпалі війни між Іраком та Іраном. Пішов до школи у дев’яностих, тоді вибухнув конфлікт між Іраком і Кувейтом...
Як би там не було, Салах закінчив Багдадський інститут образотворчих мистецтв. Коли постало питання, де навчатися далі, бо планував поступати до магістратури, знайшов можливість виїхати в Україну, обрав Інститут культури Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.
У 2009 році потрапив до тоді ще мирного міста, яке назавжди змінило долю молодого митця. Салах знайшов своє кохання й одружився на українській дівчині — також художниці.
Під час бойових дій у Луганську в 2014 році родина була змушена виїхати. Мешкали у приватному будинку Кам’яного Броду — одного з районів, найбільше зруйнованих обстрілами. Снаряд влучив у ріг їхнього будинку.
Трималися скільки могли — було боляче покидати дім, де святкували весілля, де залишалося стільки світлих спогадів. Але довелося рятувати життя.
І ось — Київ. Чуже місто і жодних відкритих можливостей не те що до мистецтва — до нормального людського життя.
Салах спочатку працював звичайним робітником на будівництві, щоби годувати родину. Постійно думав про те, щоби знову повернутися до скульптури.
Але трапляються випадкові зустрічі, що кардинально змінюють майбутнє. Салах познайомився з Євгеном Карасем, засновником благодійного фонду «Точка сучасних митців», і той вирішив підтримати арабського, а нині українського митця. І виставка стала першим проектом молодого фонду.
— Я читаю багато про історію, зокрема українську, — розповідає Салах. — Постійно слідкую за новинами, дивлюся багато фільмів. Я шукаю в них ідею, думку, інформацію. Буває, що в двох словах чи двох секундах відео міститься матеріал, з якого можна написати книгу чи зробити скульптуру. І я їх ловлю.
Салах знає, що мистецтво не здатні знищити ні війна, ні відстань, ні життєві випробування. Він побував в обставинах, що ламають і калічать людський дух, але це не знищило його любові до людей, світу й краси.
Він, як і всі ми, мріє, щоби з-поміж тих двох долонь із композиції «Брате, може, досить?» зникла куля — така маленька, але здатна посіяти стільки горя.
