Гуртом і москаля легше бити: подружжя з Полтави вже три роки допомагає військовим на Сході

— Усім відомо, що у травні-липні 2014 року наші хлопці не мали навіть військової форми, касок, бронежилетів. Тож ми збирали кошти, закуповували все це й відвозили в зону АТО. У такий спосіб передали військовослужбовцям понад 300 бронежилетів 4 і 5-го класів, — розповідає Володимир Каптур. — Відвозили їх самі, щоб передати з рук у руки. При цьому лишалися там на деякий час і спілкувалися з бійцями, аби дізнатися, чого вони потребують найбільше. 

 

— На фронті катастрофічно не вистачало техніки, — продовжує розповідь чоловіка Ірина Каптур. — Ми ж намагалися хоч якось допомогти. Так розпочалася епопея, пов’язана з ремонтом автомашин. Найпершим автомобілем, який ми відправили в зону АТО, став подарований полтавським підприємцем Олександром Ландарем ГАЗ-66. Ми не лише повністю відремонтували його, а й забронювали (в результаті він одержав назву «Монстр»), після чого відігнали луганським прикордонникам, а ті переправили його до Станиці Луганської.

 

Після цього підприємець із Миргорода передав нам раритетне авто УАЗ-469, а один полтавець — УАЗ-462 (активну участь у відновленні останнього взяв колектив 4-ї міської лікарні на чолі з головним лікарем Леонідом Куроєдовим). Відремонтувавши ці автівки, ми перегнали їх у грудні 2014-го на Луганщину й передали розвідникам 24-ї механізованої бригади, бо в них із транспортом була вкрай складна ситуація. 

 

Тоді ж до волонтерів звернувся командир одного з підрозділів цієї бригади, повідомивши, що їм видали кулемети ДШК і тільки одну триногу, на яку ставиться цей кулемет.

 

«Ви не могли б щось придумати?» — запитав він. І от у Полтаві на підприємстві Костянтина Гейштора й Олександра Свєшнікова розробили конструкцію пристосування і спільними зусиллями багатьох підприємців, як із Полтавщини, так і з Сумщини, виготовили 30 триног і відвезли їх бійцям. Одержали схвальні відгуки: ці триноги компактні, оскільки складаються, їх зручно переносити з одного місця на інше.

 

А почалося все з того, що сестра одного з офіцерів-розвідників на ймення Богдан звернулася до Володимира та Ірини Каптурів із проханням: чи не могли б вони передати бронежилет брату, який стоїть зі своїм підрозділом у Зеленопіллі, що на Донеччині?

 

Ірині вдалося переговорити з Богданом по телефону, проте невдовзі зв’язок обірвався, бо якраз наступної ночі біля Зеленопілля відбувся перший масований обстріл наших позицій «Градами».

 

Богдан був одним з офіцерів, які змусили своїх солдатів окопатися, і це врятувало їм життя. 

 

— Після цього їх перекинули під селище Довжанське. На ту пору була ідея перекрити кордон, тож бійці 51-ї, 79-ї та 24-ї бригад зайшли коридором між Росією й самопроголошеними республіками й опинилися в оточенні. Ми тоді могли лише здогадуватися, де вони. З одного боку їх обстрілювали російські вояки, з іншого — «ДНРівці», і так тривало 24 доби. Хлопцям неможливо було підвезти навіть харчі та воду, тож їх на свій страх і ризик підтримували місцеві, — відтворює події цієї війни Володимир Каптур. — Бійці виходили з оточення під шаленим обстрілом на розбитій техніці (я потім бачив, у якому вона була стані).

 

І коли вони все ж таки прорвалися, маючи значні втрати особового складу, Богдан не міг повірити в те, що вийшов із пастки. А ми перед цим закупили військову форму, НАТОвське спорядження, призначене для розвідників, і знайомі волонтери відвезли все це до Зеленопілля. На щастя, намет, де зберігалися ці речі, вцілів. І коли хлопці вийшли з оточення, все це було для них як знахідка.

 

Якось бійці звернулися до Володимира та Ірини Каптурів із проханням захистити військову техніку протикумулятивними решітками, і вони провели організаційну роботу.

 

Сталося так, що Анатолій Кобзаренко (власник потужного заводу із селища Липова Долина на Сумщині) закупив метал, полтавці ж перевезли його до Башкирівки, що біля Харкова, зібрали й охочих, котрі вміли тримати в руках зварювальний апарат.

 

Бійцям 24-ї механізованої бригади тоді лишалося два дні до виходу на передову. Упродовж двох діб за сирої, вітряної осін­ньої погоди полтавці встановили протикумулятивні екрани на 11 БМП і на одну лишили матеріали, бо вже не встигали.

 

— Мушу згадати добрим словом братів Ігоря та Юрія Печериць із Карлівки, вони дуже активно нам тоді допомагали. Ми часто їздили з ними на передову й ремонтували там техніку. На жаль, рік тому вони загинули під час ДТП, — зітхає Володимир Каптур.

 

— Неоціненну допомогу надає й Анатолій Кобзаренко. За роки війни він капітально відремонтував, модернізував у одному з цехів свого заводу багато військової техніки. Окрім того, закупив дуже дорогу оптику, подарував бійцям автівку. Тільки нам він передав близько 10 тисяч металевих скоб для укріплення бліндажів. От і минулого разу Ірина відвезла їх на фронт тисячу штук. Там тривають масовані обстріли, а тому весь час потрібно відновлювати пошко­джені бліндажі. І таких людей, як Анатолій Кобзаренко, немало. Неодноразово їздив із нами в зону бойових дій власник одного з полтавських підприємств Богдан Цицак, причому щоразу не з порожніми руками.

 

На початку війни закуповував військову форму, бронежилети. Якось, придбавши для військових тепловізори, два комплекти гуми, двигун для «уазика», який був потрібен на той момент, він зізнався, що в нього лишилося всього 300 чи 400 гривень. Під час останньої поїздки в зону АТО Ірина знову відвезла куплений Богданом Цицаком тепловізор і генератор нашим захисникам, котрі стоять у районі шахти «Бутівка» на Донеччині. Там, до слова, зараз перебувають 15 хлопців із Полтавщини.

 

Один із перших автомобілів, який Каптури придбали для АТОвців, вклавши значну частину власних коштів (то був джип Nissan Terrano), вони перегнали до Кримського, перед цим завантаживши медикаментами (з медикаментами часто допомагає обласне комунальне підприємство «Полтавафарм».

 

Більше того, керівництво підприємства виділяє й автобус, аби доставити ліки на передову). Через кілька днів у авто прострелили скло, хоч загалом із ним усе гаразд: воно й досі їздить.

 

— Я сам переганяв цей джип через кордон — як і більшість автомашин, він був не розмитненим. Потім були й інші автомобілі, які ми придбали й передали бійцям. І якщо ще доведеться купувати, то так само робитиму це в обхід дурних законів, що не змінюються під час війни, — зазначає небайдужий чоловік. — Нагорі не надто переймаються тим, щоб якось полегшити наше життя. Тому надія тільки на самих себе. І краще не слухати того, що нам віщають по телевізору, а напряму спілкуватися з військовослужбовцями — ті підкажуть, що їм потрібно. 

 

— На командно-спостережний пункт, що в Зайцевому (приблизно за 700 метрів від нього «нулівка»), ми відвезли колонки, стоватні підсилювачі, — Ірина може розповідати про те, де вона з чоловіком побувала, без кінця. — Щодня на передовій о 6-й і 22-й годині наші вояки вмикають на повну гучність Гімн України — для «орків» це своєрідна психологічна атака, а нашим бійцям піднімає бойовий дух.

 

До того ж гімн чують жителі Зайцевого та навколишніх сіл. Ми приїхали посеред білого дня й запитали, чи можна включити його, так би мовити, не за розпорядком. Бійці виконали наше прохання, спершу зайнявши бойові позиції. І через лічені секунди після того, як прозвучали перші слова гімну, зі стану противника прилетіли крупнокаліберні кулі, випущені з ДШК (їхні удари по мішках із землею, якими обкладений бліндаж, такі, як удари кувалди)...

Наразі розтрощені в зоні АТО автомашини Володимир Каптур разом із молодим хлопцем Петром Папірним ремонтують на території колишнього хлібозаводу №2.

 

Чотири такi автомобілі, що не один рік курсували дорогами війни, мала змогу бачити на власні очі. Важко сказати, що в них уціліло, — як правило, чоловікам доводиться все збирати по частинах.

 

Тут стоїть просто-таки легендарний автомобіль Land Rover, на якому їздив боєць 53-ї бригади Володимир Труш із позивним «Артист» (він був викладачем факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені І. Я. Франка).

 

Коли в жовтні 2015 року, виконуючи бойове завдання, він підірвався на розтяжці, авто лишилося в бригаді — ним послуговувався командир роти з позивним «Учитель».

 

Одного разу автомобіль потрапив під обстріл — бійці дивом встигли вискочити.

 

Автівку ж врятувало тільки те, що міна впала між деревами, відповідно, вони прийняли на себе головний удар. А машину посікло осколками: кузов став, мов решето.

 

— Ми якраз були в Зайцевому, і я поцікавився, що то за розстріляна машина, — пригадує Володимир. — Мені сказали, що там не тільки з кузовом, а і з двигуном проблеми. Спершу ми зняли тільки його. А згодом хлопці привезли до Полтави цей автомобіль. На ту пору я ще не знав, що він геть «убитий»: у ньому пошкоджене все, що тільки можна. Залатати кузов, порівняно з усім іншим, виявилося взагалі дрібницею. Проте відновити авто для нас — справа честі, адже це не просто машина, а пам’ять про людину.

 

Щоразу, коли Володимиру здається, що він уже виходить на фінішну пряму, вилазить як не одна, так інша поломка.

 

Наразі ремонт нібито на завершальній стадії, хоч іще треба повозитися.

 

Другий Land Rover, що стоїть тут, Володимир разом із народним героєм Іваном Банком із села Вільний Степ Новосанжарського району (в зоні АТО він воює з 2015 року) доправили із селища Новгородське, що на Донеччині.

 

Ця машина спершу була в розпоря­дженні розвідників 95-ї десантно-штурмової бригади, потім її переробили для евакуації поранених та передали медикам.

 

А коли вона і в них перестала заводитися, чоловіки повантажили її на лафет і автомобілем Володимира доставили до Полтави.

 

В ремонті і джип Cherokee, він у зоні АТО з 2014 року, його використовували при виконанні бойових завдань на передовій, що, зрозуміло, не могло на ньому не позначитися.

 

Четвертого автомобіля Володимир просить не фотографувати — його готують для спецпідрозділів (до слова, для них полтавські волонтери відремонтували не одну автівку), а тому він ніде не повинен «світитися» (окрім цих чотирьох «стаціонарних» автомобілів, доводиться ремонтувати й багато іншої техніки, яка курсує на передову або з передової).

 

А загалом ремонт рухається в міру надходження коштів. 

 

— Жертвують їх ті, хто добре нас знає i нам довіряє. Скажімо, підприємець Анатолій Вертелецький зі своїм колективом увесь час передає якусь частину заробітку на відновлення авто й інші потреби. Не можу не згадати й про те, що навіть діти з приватної школи «Чарівний світ» зібрали на ремонт автомобілів 5,5 тисячі гривень. А загалом, оскільки люди за час війни стали ще біднішими (ви тільки подивіться на оті захмарні суми в платіжках за «комуналку»), то пожертви частіше надходять від організацій, — констатує Володимир.

 

— Купити такий потриманий автомобіль можна за 3,5—4 тисячі доларів. А відремонтувати... От, наприклад, в оцій автівці «Артиста» навіть акумулятор висів на мотузках — ми ж зробили все, як годиться, виконали капітальний ремонт двигуна, ходової частини, поміняли скло, пофарбували корпус... На все витратили 18,5 тисячі гривень. І хоч іще потрібно 6 тисяч, але це все одно дешевше. При цьому машина буде в такому стані, в якому вона й на війну не заїжджала. Намагаємося робити все на совість, щоб потім не червоніти перед бійцями. А загалом отієї красивої техніки, яку вам показують по телевізору, на передовій не побачиш: там як воювали на 40-річних «уазиках» та «шишаріках», так і воюють.

 

Тому питання відновлення військової техніки продовжує лишатися актуальним. За словами Володимира, якась частина ремонтів відбувається на полтавських підприємствах, де вдається домовитися. Зокрема, велику техніку, навіть КамАЗи, ремонтують на підприємстві Богдана Цицака.

 

Наразі волонтери придбали за ціною металобрухту два списані автомобілі (8 тисяч гривень за них виклав із власної кишені директор аграрного підприємства із Семенівського району Володимир Куцовол).

 

Домовилися, що за ремонт одного візьметься відділ охорони здоров’я Полтавської облдержадміністрації, а другий відремонтує у своїй майстерні АТОвець третьої хвилі мобілізації Олександр Тітов. До речі, вже відомо, що одне авто піде на передову нашому земляку — молодому ротному Олександру Коросташову.

 

Якось бійці 17-го батальйону «віджали» в противника два ЗІЛи. До кого тільки не зверталися з проханням відремонтувати їх.

 

Відгукнулися фермери Юрій та Лідія Мойсеєнки з села Великий Перевіз, що в Шишацькому районі. Аби повністю відновити геть розбитий ЗІЛ, вони витратили близько 30 тисяч гривень.

 

А заправити автомобіль, щоб відігнати його в зону АТО, допоміг голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький (виділив кошти на 250 літрів пального).

 

До речі, він зголосився й поїхати на «нулівку», аби послухати Гімн України. Увесь час допомагає заправляти авто й полтавський підприємець-аграрій, батько «кіборга» із позивним «Сєвєр» В’ячеслав Шишук. 

 

— У серпні 2015 року ми з Іриною відганяли на Донбас одну з відремонтованих автівок. Переночували в місті Щастя, де саме було затишшя. Уранці ж заїхали на опорний пункт. І тут розпочався контактний бій, що тривав чотири години, — противник намагався захопити цей опорний пункт. Коротко кажучи, весело було, — посміхається Володимир Каптур.

 

А на запитання, що змушує його з дружиною стільки часу активно допомагати фронту, відповідає:

 

«Ми живемо отут спокійно й спимо в теплих домівках завдяки тому, що там, у зоні АТО, в когось під обстрілами мокрий одяг примерзає до тіла. От і сьогодні спілкувався з хлопцями — ті говорять, що всю ніч стрибали з окопів у бліндажі, бо було аж 112 обстрілів. Знаєте, якщо ви хоч раз подивитеся в очі бійцям, котрі стоять на передовій, то вже просто не зможете туди не їздити».