Художник Богдан Голояд: В Україні немає галерейного бізнесу

— Богдане, розкажіть трохи про вашу виставку.

 

— Я виставив те, що зовсім некомерційне у нас. Рисунок (начерк) — це найвища точка скульптури, архітектури, живопису, як казав Мікеланджело. Ось тут Ікар. Дерево — складний матеріал, тому з ним ніхто не працює. Усі думають, що це дуже легко, а насправді його обробити важче, аніж мармур чи бронзу. 

 

На жаль, через відсутність скульптурної культури і побоювання фігуративу він — фігуратив — стає некомерційним. У нас, зокрема, скульптури не було через агресивне православ’я, бо вважали, що це боввани. От в Італії поєдналося міфологічне і католицьке мистецтво, і це робили для того, щоб людям розповідати якимись образами про щось, на це витрачали величезні кошти. Але я радий, що дуже позитивні відгуки у глядачів на мою виставку, думав, що половина буде гудити. Але лише якась пенсіонерка сказала, що це посібник для гінеколога. Тут я виставив ті рисунки, що надзвичайно вдалі, бо насправді я багато рисую, але те, що невдале, я знищую. 

 

— Як довго працювали над цими роботами?

 

— Це рисунки — приблизно за три роки. Я постійно працюю з натурою, чого нині практично ніхто не робить. Класично я пишу дві академічні години. Іноді затягую, але не дуже, бо стомлюємося і я, і модель. 

 

— Тобто всі ваші картини з натури?

 

— Меншого формату всі з натури. До великого формату поставився з повагою, щоб людям було цікаво роздивлятися. Це як цілісний концерт з окремих пісень. Такі речі для художника обов’язкові, як для спортсмена тренування чи джазмена імпровізований виступ. Мало хто спроможний на таке, у нас немає культури техніки, манери, всі сприймають це як допоміжну кухню. Ніхто не робить так, щоб рисунок був завершеним естетичним твором мистецтва. У цих рисунках мені дуже допомогли гравюри кінця XIX ст., які я збираю. Усе має бути красивим, мені не подобається неохайність. Мікеланджело колись казав: «Увага до дріб­ниць породжує досконалість, а от досконалість — це вже не дрібниця». Академічний фігуратив — це знання анатомії, без чого такі речі неможливо зробити.

— Це ваша перша виставка?

 

— Так, рисунок виставив уперше в житті. Інші роботи є чи у приватних колекціях чи в церквах, тож їх хтось десь бачить. А рисунків ніхто не бачив, крім близьких людей. Унікальність їх у тому, що такою мовою говорили художники кінця XIX ст., але вони були ще сильно зв’язані моментом християнської моралі, відверті речі вони не могли собі дозволити. Потім їх дозволили собі постімпресіоністи — Пікассо наприклад, але це вже було у формі карикатури на дверцях громадського туалету. Сказати такою мовою — це теж щось досить новітнє. Є якісь речі в музеях еротики Амстердама, Парижа, там ця культура є. До речі, це показник свідомості суспільства, бо різні диктатури хотіли контролювати стосунки між чоловіком і жінкою. 

 

— Чому раніше не виставляли своїх робіт?

 

— У нас немає галерейного бізнесу, бо не існує нормальних музеїв, що купували б достойні речі, колекціонерів, які б це збирали. Якщо мій товариш виставляється в Польщі чи Німеччині, то організатори все проплачують, і йому теж платять і дуже вдячні, інакше — організаторів оштрафують. Бо художник має творити, а суспільство сприяти, щоб його творчість, якщо вона достойна, побачив глядач. У нас приватні галереї вимагатимуть непомірні кошти за простір, рекламу, медіа, оголошення, запрошення гостей. Невеликі приватні галереї мають своїх 5 художників, яких постійно виставляють. А подавати художника десь за кордон на якісь виставки може лише галерея. Маю сказати, що реалізм — він найвразливіший, він вимагає такої потужної роботи, всього разом: почуття, досвіду, розуму, ерудиції, що не кожен потягне. 

 

— Тобто реалізм — це найскладніший вид мистецтва?

 

— Так, це як симфонічна музика. От у Мусоргського є такі складні партитури, що в Україні лише чотири кларнетисти можуть зіграти, спочатку техніка, а потім ми вже кажемо про енергетику. Реалізм тому й занепав, що дуже ірраціональний, найвищі досягнення були десь з 1860 до 1910 рр. Тоді була сильна конкуренція, щоб стати придворним художником, бо інших варіантів не було. І це дало дуже сильну дисципліну, повагу до школи, класики. Коли все зруйнувалося, то нові буржуа, які були дуже багаті, дали митцям свободу, і ось це поєднання бази і свободи мало неймовірний результат. Потім почалася раціоналізація, з’явився модерн, який усі так люблять. У ХХ ст. свобода без школи не дала абсолютно нічого визначного в мистецтві. 

 

— А ви де навчалися?

 

— Найбільша база — це Республіканська художня середня школа імені Шевченка, там повністю ти займаєшся фахом, звісно, атестат про загальну середню освіту такий собі, зате атестат про професійну освіту чесний і там глибокі знання. Далі був Київський інститут, але моє навчання перервала служба в армії. Потім я перевівся до Львова. Але найголовніше, що розвалився «совок» і з’явилася можливість їздити за кордон, навчатися на творах відомих попередників. Тут, в Україні, навчили вчитися, а справжня наука — там. Плюс треба пригадати Терещенка, завдяки якому тут музейне зібрання таке, що можна навчитися багатьох речей, хоча наша єдина картинна галерея бідна. Наша система художньої освіти — це вкрадена за царя італійська система навчання: методика викладання, критерії оцінювання. Завдяки Мурашку з Пітера це і до нас дійшло, а він рисувальну школу відкрив без жодної копійки і Терещенко 25 років давав йому гроші на заклад. І наша академія могла бути імені Мурашка і Терещенка. 

— Нашої освіти достатньо?

 

— Ні, не достатньо. Мені було легше, бо моя мама — львів’янка, аристократка за походженням, і якісь моменти, напевне, успадковані. От вона латинь пам’ятала, навчалася в інституті при Монастирі Уршулянок. Мій дід — один із засновників першого українського банку «Дністер». Уся родина загинула в боях проти совєтської окупації, мати була дев’ять років у підпіллі і 15 років у сталінських таборах. Вона після того, як вийшла на волю, поїхала до Москви і за останню діамантову бранзолетку (з польської «браслет». — Ред.) зробила собі пластичну операцію і мала прекрасний ви­гляд — тут про це навіть не знали, це десь 1965-66 рік. А як мене народила, то ми сутужно за копійки існували, на якусь мінімальну пенсію, зате були речі, невідомі в нетрях совка. У мене величезна бібліотека, крихти перепадали чогось не совкового. Бо в нас добра половина тих, хто навчався, були вдячні цьому совдепу, а я був освічений без нього. 

 

— За кордоном не навчалися?

 

— За кордоном реалістична школа втрачена. Іван Макогон, якого я дуже шаную, був в Італії в академії, то йому ректор пропонував залишитися викладати. Був такий представник реалізму Адольф Вільям Бугро, це кін. XIX ст., що казав Матісові: «Ви навіть рисувати не вмієте», і був правий. Твори Бугро «загнобили» у XX ст., але один розумний єврей у Штатах зібрав його роботи і зробив виставку. Першу роботу продав за 7 тис дол., потім такого ж рівня робота пішла за 20 млн., і тепер там космічні ціни. 

 

— Ваші основні роботи — це роботи на замовлення. Що переважно замовляють?

 

— Основний заробіток — це приватні замовлення живопису. Живопис добрий тим, що я в майстерні і ні від кого не залежу, в ціні можна зробити дешевше чи дорожче. На відміну від скульптури, де стільки всіляких ланок. Я роблю монументально-декоративні речі в якомусь інтер’єрі. Якісь складні міфологічні речі, які робили італійці, в Україні відсутні, бо ж що менше культури, то більше пейзажу. З академічного реалізму найскладніше — це багатофігурні композиції на історичну, релігійну чи міфологічну тему. Потім портрет, жанрова сценка, натюрморт, архітектурний пейзаж, потім просто пейзаж і море. З точністю до навпаки ви все це побачите на Андріївському узвозі. 

 

— Важко поєднувати творчість і замовлення?

 

— Ні, неважко, бо я працюю iз замовленням лише тоді, коли є творче і комерційне зацікавлення, замовлення — це тест на адекватність. Колись на замовлення просто брали, що хотіли. Нині ті, хто їздив постійно за кордон, сильно окультурилися, люди змінюються. 

— Кого із сучасних українських художників ви вважаєте хорошими?

 

— Василь Корчовий, Слава Лебіга, Поляков-старший, Володя Ушаков, що робить невеличкі жанрові сценки. 

 

— Ну, вони не дуже на слуху. На всіляких конкурсах перемагають інші художники?

 

— Те, що в нас називають, конкурсом, то це профанація. Тут виграє той, хто зробить дешевше або дасть відкат. Колись комусь припадало робити Ленінів, так уся ця корупція і вибудувалася, бо замовлення державне йшло на Спілку, а Спілка давала своїм членам замовлення через п’янки чи підлабузництво. 

 

— Так усе безпросвітно і безперспективно. Хотілося б світло в кінці тунелю побачити.

 

— Світло — в Італії. Відвертість, ви­знання недоліків — це вже світло. Якщо ми зробимо бодай частково на такому рівні, як уже було, — це вже добре. Кожного, хто каже, що ми можемо зробити щось найкраще, вважаю брехуном, у нас зараз немає такої можливості. Ми можемо лише дотягтися до високого рівня, і то меншою мірою. Бо образотворче мистецтво — це такі кошти, про які ви навіть не здогадуєтеся.

 

От, на­приклад, Собор св. Петра у Ватикані побудовано за індульгенції, продані по всьому світові. Нині цього ніхто не робитиме. Тому всі жанри спрощені, куці, примітивні. Франц Йосиф колись усі гроші вбухав у Віденську оперу, міщани гудили її при відкритті, одного архітектора довели до самогубства, другий помер від серцевого нападу. За три роки все змінилося, і вони почали любити її, пишатися. А от італійці виняткові. Колись Савонарола запропонував спалити книжки, то його самі флорентійці спалили.