Узбек із великим українським серцем

Усі, хто знав Рустама, дивувалися: звідки в цього 39-річного чоловіка, в жилах якого текла узбецька та українська кров, стільки любові до України? І це в той час, коли тисячі українців, яких так само зігрівала сонцем і напувала-годувала щедра українська земля, люто зненавиділи її в один момент і зрадили, а ще частина боягузливо ховалася, втікаючи по закордонах, у тому числі й у Росії. 

«Я познайомився з ним на Майдані. Узбек, який Україну любив більше, ніж частина українців!» — написав про Рустама один iз його побратимів. Його друзі казали: він був фанатом України. Тому, зустрівшись із його татом, хотілося дізнатися, як же вдалося його родині виховати такого патріота. І не почула якогось особливого рецепту виховання. Сам Шонійоз усе свідоме життя прожив в Україні, приїхавши 17-річним юнаком з Узбекистану навчатися у Полтавському педінституті. Романтичний хлопець-філолог і зустрів тут волиняночку Тоню. Має Шонійоз п’ятеро сестер і старшого брата, який був військовим льотчиком і живе в Росії. А його доля нерозривно пов’язана з Луцьком. Тут народилися його діти Рустам і Маргарита, тут діждався онуків.

— Коли Рустамчику було років два, ми поїхали в Узбекистан. Але клімат йому тамтешній не підійшов. Він був хворобливий, бо під час пологів занесли інфекцію, був сепсис. Знову повернулися до Луцька, — згадує ті часи Шонійоз й очі його в цю мить іскряться радістю, бо згадує найщасливіші миті, коли єдиний син, його надія та опора, був живий і все життя ще було попереду...

— Знаєте, він дуже цінував друзів. Біля нього завжди крутилася купа хлопців. І Алішер, син Рустама, геть такий самий. Теж усі гуртуються біля нього. Він живе з мамою у Нововолинську, а тільки приїждає до Луцька — хлопці вже тут як тут. 

Для Рустама поганих людей не було. Вже часом ми йому казали: «Синку, невже ти не бачиш, тебе підводять». А він намагався знайти виправдання навіть поганим вчинкам людей. Що читав? Уже у зрілому віці захопився філософськими творами, дуже любив Омара Хайяма. Історичну літературу й фільми історичні любив. «Спартак» йому подобався. Може, звідси ненависть до рабства? А ще Рустам писав вірші. Сидить, щось собі мудрує, а я жартую: «Закрий кватирку, поете, а то муза втече». Пригадалося, як ми їздили до нього в армію на присягу. Він сам захотів служити, коли більшість намагалася відмазатися від армії. Це ж 1993 рік, тоді йти у військо було непрестижно. Єдине, що попросив у мене: аби посприяв, щоб по­трапив у прикордонні війська. Ми їздили з дружиною на присягу. Наприкінці надали слово Філарету, який тоді ще, напевне, і Патріархом не був. А батьки зашушукалися, мовляв, зараз почне свою проповідь, а погода псується, всім хочеться до своїх дітей пошвидше, щоб погодувати домашнім харчем. А Філарет виступив так, що про церкву ніби й не казав, більше про козаків, про Батурин, про український дух. Рустаму дуже сподобався його виступ. Він був під враженням. Коли пішли в казарми, все поривався про це говорити. Напевне, «Стояти на смерть!» — це відтоді. Він був захисником і воїном. «Рустам» у перекладі з узбецької, до речі, означає «могутній борець».

— Може, й гени доклалися?

— Мій тато, його дід, про­йшов усю війну. Повернувся інвалідом, без ноги. Рустам дуже любив розглядати його нагороди, слухати. І це теж вплинуло. Знайшов у його блокноті малюнки. Любив малювати факели у різних варіаціях. А факел — це символ свободи. І тризуби є, УПА. Хоча за характером Рустам був людиною дуже м’якою. І професію собі вибрав наймирнішу — будівельник. Трохи бізнесом займався. 

Тато згадує, як син весь час казав: «Щоб любити Україну, треба пожити в Росії». Вони часто туди їздили до родичів, часом Шонійоз брав сина у відрядження. Коли поверталися, варто було зайти до Київського вокзалу в Москві, він уже радів: «Ну все, ми вдома». «Так іще добу цілу їхати!» — сміявся тато. Та це вже не мало значення. Бо тут, на Київському вокзалі, була маленька Україна: на лавах сиділи українці, їли сало і навіть деінде можна було почути українське слово. 

— Рустам весь час казав: «Якою б вона не була, але це наша Батьківщина». Він ніколи її не соромився. Одного разу в Cаратові він побачив, як міліція знущалася над українськими хлопцями-заробітчанами. Як той мєнт бив нашого хлопця дубинкою! Так бив, що сорочка на тілі тріснула. Хіба таке стирається з пам’яті? Коли почалися події в Києві, він 29 листопада уже поїхав на Майдан. Цього дня у нього день народження, і в сина Алішерчика теж. Але це не зупинило його. Майдан подарував йому зустрічі з людьми, близькими за духом... Зустрів якось я свою знайому, а вона каже: «Треба не мати голови, щоб у такий час їхати до Києва». Розповів синові по телефону, а він каже: «Скажи їй, що треба не мати голови, щоб у такий час не їхати до Києва». Він весь час повторював: «Я присягу давав». Що міг йому сказати? Роби, синку, так, як совість тобі велить...

Шонійоз показує мобільний телефон Рустама, рінгтоном у якому є Гімн України. Син виставив його, коли загинув Сергій Нігоян. Вони подружилися з Сергієм, і коли його не стало, для Рустама це був перший страшний удар. Щоб знати, де син перебуває, встановив у телефоні спеціальну функцію. Увімкнув — і бачить, де він у цю хвилину перебуває, щоб не хвилюватися, коли на дзвінки не відповідає. Ось усі його переміщення: Київ, Луганськ, Старобільськ... І остання дата — 17 червня...

— На Новий рік він приїжджав додому з Устимом Голод­нюком, цим хлопчиною світлим. Проводжав його потім на Збараж. Коли почалися розстріли на Інститутській і загинув Устим, інші молоді хлопці, він не міг пережити, що пішли вони, а не він. Бо вже пожив трохи, сина народив. А ці діти ще нічого в житті не бачили. За що їх? Під кулями виносив поранених, двох медсестер врятував. Очевидці казали, що якби не Рустам, то загиблих могло бути ще більше. Тоді Бог вберіг його, хоч і ненадовго...

  «Лев», його побратим, розповідав: «Тоді один зі снайперів лежав під КамАЗом біля барикади з бетонних блоків на вулиці Інститутській і розстрілював людей. Рустам фактично вступив у двобій iз «беркутами» «чорної роти». Надзвичайно смілива людина! Не один раз дивився смерті в лице!»

На Майдані Рустам теж отримав поранення і контузію. Додому приїхав уже пізніше. Не вистачало 20 гривень на квиток, і водій «маршрутки» не хотів його брати. Якась жінка доплатила, так доїхав до Луцька. Закіптюжений, увесь пропахлий димом, контужений і отруєний газом, повертався до реального життя важко. Коли заходив у ванну — була чорна від виблюваних згустків сажі. І говорив тільки про Майдан. Йому дзвонили безперервно з усієї України. Батьки розуміли, що без допомоги лікаря не обійтися. Сина треба було на щось перемикнути. Порадилися з родиною і вирішили поїхати в Узбекистан у гості. Мама просила його зробити закордонний паспорт, але Рустам навідріз відмовився: «Мені достатньо українського паспорта». Знав, що Майдан його вже не відпустить. А потім були кримські події. П’ять останніх років родина Хамраєвих їздила відпочивати в Крим і тільки двічі заледве вмовили Рустама поїхати з ними. Світлі спогади про ці часи залишилися на фотографіях, де всі щасливі та усміхнені.

— Коли Крим анексували, для нього це було ще одним ударом. Тоді й сказав мамі, обнявши її: «Мамо, я голову за Україну покладу. А Крим ми відіб’ємо!». Вдома ми його не втримали. У березні він поїхав у Київ. Коли їхав, дійшов до ліфта і... повернувся. Повісив на холодильник два магнітики з написами «Слава Україні!». Кажу, нехороша прикмета повертатися, сину. Махнув рукою і пішов... Більше ми його не бачили, — Шонійоз намагається стримати сльози. — У Києві займався волонтерством, працював у МАМО — «МедАвто МайданОб’єднаний». Його логотип досі наклеєний на синовому телефоні. А відразу після президентських виборів, наприкінці травня, з хлопцями поїхав на схід. Цю війну він вважав продовженням Майдану і сприймав як особисте приниження. Казав, не дамо паплюжити й принижувати Україну. 

Коли я розповів йому по телефону, що в Чернівцях матері перекрили дорогу й не пускають на війну своїх синів і чоловіків, відповів: «Ви, сподіваюся, такого не зробите?» Тільки я знав, де він. Заборонив казати мамі й сестрі. Я слово дав і мусив триматися. Молився і вранці, і вдень, у кожну вільну хвилину. Антоніна ще й посміялася з мене: старію, мовляв. А я не міг їй сказати, що робиться в моєму серці. Бо тоді її серце не витримало б... Спочатку вони навіть зброї не мали всі, тільки саперні лопатки. Автомат отримав незадовго до смерті й дуже радів. Але друзі розповідали, що в останні дні, коли дзвонив, настрій у нього був дуже тривожний, казав: «Україну здають!» 17 червня я йому подзвонив і почув: «Мені пора. Я вас усіх люблю»...» На серці стало тривожно. Чого він так сказав? Почав набирати знову, але вже не відповів. Розказав доньці. Десь години через дві вона його набрала й почула: «Рустама немає».

Із розповідей бойових по­братимів Хамраєви дізналися, як він загинув, хоч багато чого в цих розповідях різниться. Комбат ніби кинув їхню групу під Металіст, де бойовики того дня взяли в полон Надію Савченко. Вони мали вибити ворога з Металіста, але потрапили в засідку. «Айдарівці» прийняли бій, але з легкою стрілецькою зброєю проти добре озброєного ворога не встояли. Хамраєв був першим загиблим у батальйоні «Айдар».

Про загибель Рустама родичі в Ташкенті та Росії дізналися раніше, ніж у Луцьку. Бо вже того ж дня один із пітерських каналів показав сюжет про цей бій і повідомив, що серед загиблих «айдарівців» є «майдановец из Западной Украини Рустам Хамраев». Звідки цю інформацію взяли російські пропагандисти — досі загадка. Напевне, що в самому «Айдарі» був «кріт», який «зливав» дані про бійців. 

 

ЙОГО СПРАВА