Письменник Анатолій Григорук — автор майже 30 книжок для дітей. За його плечима — 10 років редакторства у видавництві «Веселка» і майже півстоліття — у журналі «Малятко». Ліричні та сюжетні вірші, загадки, скоромовки, вірші-безконечники, казки, художні та пізнавальні оповідання, переклади, перекази, переспіви — це далеко не повний перелік того, що творив автор.
«Хочеться достукатись до душі»
— Пане Анатолію, які складові якісного художнього твору для дітей виокремлюєте?
— Передусім твір має бути дитині цікавим, відкривати для неї щось нове, невідоме, мати гостру фабулу, динамічний сюжет, розмову бажано вести, не уникаючи гумору. І все це без нудних повчань, без розлогих пейзажів, а тим паче абстрактних роздумувань. Досить важливою є і стилістична організація твору. Мова має бути дохідливою, речення — простими, вибудуваними на зрозумілому дитині лексичному матеріалі.
— Чи робить вас щасливим літературна робота?
— Відчуття щастя — складне запитання. Вдовольнитися тим, що вже зроблено, не можу. Особливо шкода молодих років, коли сили дозволяли зробити набагато більше, а доводилося займатися поденною літературною роботою. Можливість щось своє написати з’явилася пізніше. І тому, мабуть, я встиг не так багато, як міг би і як хотілося б. З того, що я зробив, щось більш вдале, щось — менш. Отже, сказати, що я в ейфорії від того, що зроблено, звичайно, не випадає.
Пишу я досить сутужно, чимало себе правлю, переписую по декілька разів. І навіть у тих текстах, які вже з’являються друком, теж рука свербить щось навздогін поправити, вилучити, а то й переписати. Словом, якість можна поліпшувати без кінця, можна так «довдосконалюватись», що краще починає перетворюватись на гірше; таких прикладів у літературі чи в малярстві (приклад — Рєпін) немало.
Але кожна нова книжечка гріє душу, що спромігся її написати, а надто видрукувати, бо сьогодні видрукуватись, принаймні для мене, досить важко. У дитячій літературі нині утвердилась тенденція розважити читача. А мені хочеться достукатись до його душі, хоч чимось його зацікавити, схвилювати, щось підказати, можливо, в чомусь зорієнтувати. Словом, хочеться долучитися до дуже тонкого і складного духовного життя дитини, яка тільки-тільки починає входити в широкий світ.
— Що можете сказати про свій доробок?
— На сьогоднішній день різним обсягом у мене вийшли два з половиною десятки книжок. Якщо брати ще й переклади, то, може, й більше тридцяти.
Зараз у різних видавництвах лежать уже проілюстровані й підготовлені до друку ще чотири рукописи. Один у видавництві «Час майстрів» найближчим часом мають здати в типографію. Можливо, у квітні ця збірочка оповідань під назвою «Перша доріжка в небо» вийде у світ.
— Чи маєте якийсь зворотний зв’язок iз читачами?
— Мав постійний зворотний зв’язок, коли працював у журналі «Малятко». Там доводилось досить часто виступати на сторінках цього видання з віршами, прозою, пізнавальними оповідками для дітей, перекладами. Природно, надходили на це відгуки. Ще донедавна нерідко зустрічався зі своїми читачиками і в школах, і в бібліотеках. Жваві зустрічі були і в Національному музеї літератури.
«Сьогоднішні критичні статті — це, швидше, реклама»
— Найтриваліший час ви працювали у журналі «Малятко». Розкажіть.
— Мені неабияк пощастило: я не випадав iз літературного процесу все своє життя. Після закінчення університету два роки пропрацював у сільській школі вчителем, потім перейшов у видавництво «Веселка», де десять років був редактором, завідувачем редакції, а потім 48 років — у журналі «Малятко». Це була для мене велика школа.
Усі ці роки постійно тривала робота над Словом, над поповненням свого словникового запасу, над умінням працювати зi словниками, опановуванням секретiв редагування тощо. Хочу зауважити, що ретельна робота над словом особливо потрібна, коли працюєш у малих жанрах. Пишучи роман, письменник навряд чи має можливості так доскіпливо вникати в кожну фразу, хоча, природно, і зобов’язаний.
До речі, Микола Васильович Гоголь казав, що твір можна випускати у світ тільки після того, як перепишеш його з десяток разів.
— Якщо порівнювати зарубіжну й українську дитячу літературу, на вашу думку, хто і які має переваги?
— Складається враження, що наша література дещо заземленіша порівняно з кращими світовими взірцями. В тих більше гри, вигадки, фантазії, крилатого польоту. А у нас вихід на проблеми прямолінійніший. Донедавна наша література була обтяжена соціологією, «класовим підходом», обов’язково висвітлювалися революційні дати, герої мали відповідати кодексові будівника комунізму. На щастя, все це відійшло в минуле. Але рецидиви тих настанов iще, мені здається, не вивітрилися до кінця.
Однією з проблем у дитячій літературі є відсутність справжньої, мудрої, принципової, висококваліфікованої критики, яка називала б речі своїми іменами. А сьогоднішні критичні статті — це, швидше, реклама. Причому здебільшого заангажована. «Хвалять, мамо, люди нас: то ви мене, то я вас» . Справжні проблеми у такій ситуації залишатимуться замуленими.
— А чи не заважала вам у письмі ваша професійна діяльність — літературне редагування?
— Очевидно, що на творчість залишалось менше часу, ніж якби я був «вільним художником». Хоча, з іншого боку, це допомагало бути увесь час у творчому процесі, в тренажі і, зрозуміла річ, зростати професійно. Саме редакторська робота й наштовхнула мене взятися за перо. Коли читаєш чужий твір і бачиш його вади, поправляєш їх, то починаєш думати: а чому б і мені не спробувати написати щось своє?
— Чи до всіх слів ви однаково ставитесь, коли працюєте над художнім твором?
— Наша мова дає літераторові, якщо він опанував чи опановує її, найширші можливості. Вона мелодійна, гнучка, багата, особливо у фразеологічному своєму вимірі, надзвичайно пластична й цікава.
Але деякі слова, як на мене, дратують через недоречне і настирливе їх вживання. Приміром, нині надзвичайно популярне слово «наразі». Як воно прийшло в сьогоднішній мовний світ, чому стало таким вживаним, мені сказати важко, але звучить воно надто нав’язливо. Тому не може не дратувати. А тим часом є ціла низка синонімів, якими користувалися всі класики нашої літератури, і, здається, жоден із них не вживав слово «наразі».
А загалом, людині властиво сприймати слова за їхніми фонічними ознаками. Мені якось скаржилась вчителька моїх дітей, що її дуже дратує слово «рашпіль». А в когось іншого те чи інше слово навіть викликає відчуття запаху.
Я всі слова люблю, весь словник Грінченка чи одинадцятитомний тлумачний словник. Слів у мові — море. А буває, працюєш над віршем — і потрібне слово ніяк не добереш, хоч гопки скачи. Віршик написав за півдня, а одне слово чи рядок шукаєш тиждень. І коли нарешті знаходиш, то опиняєшся на сьомому небі.
— Можете з висоти свого досвіду дати кілька порад молодим письменникам чи тим, хто збирається писати?
— Узагалі, коли берешся за це з великої літери Ремесло, то передусім треба дати собі чесну відповідь, навiщо ти йдеш у літературу, яку мету переслідуєш.
У Антона Павловича Чехова є такий вислів, здається, із листів до брата: «Справжній талант повинен сидіти в пітьмі, в натовпі, подалі від виставки... Як казав байкар Крилов, «порожню діжку краще чутно, ніж повну».
Тобто письменник працює не заради слави, власної вигоди. Він покликаний відкривати людині світ, правду, допомагати їй пізнавати саму себе. Бо інакше вся робота зведеться до пустої балаканини.
Мені здається, це один із найважливіших принципів письменника. Він не повинен бачити свою роботу як можливість виділитись, здобути якісь вигоди. Він приходить у літературу сказати щось важливе людям. Якщо він виходитиме з цих позицій, усе інше — і знання життя, і знання мови, і мудрість, і професійне вміння — прийдуть самі собою. Наполеглива праця мусить дати свої плоди...
Ми сьогодні переживаємо дуже складний час. Більшість людей живуть не так, як годилося б жити. Наше суспільство вже більше 25 років нібито вільне, але до справжньої волі, на мій погляд, ще долати гони і гони, і невтомно працювати, і викорінювати всю нечисть, і боротись до переможного кінця.
Я певен, що поки ми в собі підтримуватимемо цей дух боротьби за справедливість, за справжнє життя, за волю України, доти й будемо на цій землі.
