Люди наймають політиків для фахового творення соціальної гармонії в державі. Порозуміння і примирення — найвагоміший капітал: аби його набути, еліті будь-якого суспільства потрібно докласти чималих зусиль. «Теорій конфлікту існує багато, теорій примирення — жодної. Робота над такою теорією все ще залишається викликом, особливо для нас — соціологів і антропологів з Bloodlands, як каже Тімоті Снайдер», — читаємо у книзі «Антагонізм і примирення у мультикультурних середовищах» (К.: Ніка-Центр, 2017).
Світ стрясають різноманітні криваві конфлікти, підвалинами яких є соціальні чи міжетнічні суперечності далекого минулого. Причому братовбивство розгорається легко й швидко, натомість шлях до порозуміння важкий і довгий. «Примирення — етично найвищий стан духу, який можуть осягнути люди», — зазначають упорядники видання Я.Курчевський та О.Герман.Далі Е.Лукас зауважує, що «в усьому світі не знайдеться країни, яка мала б беззастережно й наскрізно щасливе минуле». Тож «вгамувати пам’ять» не вдається (цілком вірогідно, це неможливо взагалі) й наразі ми є свідками її чергового рісорджименто. За словами Алли Киридон, «вибірковість пам’яті, амнезія та викривлення допомагають створити зручну й приємну псевдоісторичну ілюзію замість історії як такої», що знову й знову стає підмурком численних конфліктів. Що б не декларували політики, та історія не є предметом переговорів, тому меморандуми про спільне осмислення минулого (написання нових спільних підручників) робляться під тиском ідеологічних передумов. І в кінцевому підсумку саме ідеологія й домінує, а історична правда залишається упослідженою.
Головна причина нескінченної тривалості гострих антагонізмів криється в тому, що їх джерелом є «емоційно-чуттєва сфера», — найконсервативніша частина психіки індивідуума та етнічної ментальності. Найдієвіші чинники примирення — це «свідомий і активний вплив політичних груп, владних структур, різноманітних громадських організацій та історіографічного дискурсу на процеси змін колективної пам’яті внаслідок еволюції культурної чи соціальної основи соціуму; тісне переплетіння формування історичного знання та дискурсу національної пам’яті». До того ж реалізуватися вони мають публічно, фіксуватися — в символах і ритуалах.
І попри щирі зусилля, спрямовані на погашення конфлікту й усталення ситуації примирення у різноетнічному середовищі, зміну офіційного дискурсу в потрактуванні сучасниками історичних подій — бажаний результат досягається зрідка. Тобто не виникає новийпам’яттєвий дискурс, що усуває розбіжності й призводить до переосмислення минулого й сучасного всіма прошарками та верствами суспільства.
Процес примирення як складової минулого й сучасного водночас є частиною колективної пам’яті, котру примирення збагачує новими сенсами й смислами. Для Європи, котра була призвідником світових воєн і головним полем бою, джерелом непримиренних антагонізмів і найбільших людоморів, політика державної толерантності й етики примирення, наукового осмислення можливостей шляхів їх досягнення стала викликом і повсякденним завданням для втілення у життя. Нова Європа, змережена кордонами, створює нові моделі співіснування: з одного боку, твориться модель модерного сусідства, а з іншого — простір міжетнічного суперництва.
В якості об’єкта дослідники відібрали декілька суміжних територій із різних частин європейського прикордоння, котрі дали багатий емпіричний матеріал суперечливого міжетнічного сусідства: Цєшинська Сілезія (конфлікт між римськими католиками й вірянами старокатолицького костьолу маріавітів, а також аналіз взаємин євангеліків і римських католиків); польсько-чеське прикордоння у Цєшинській Сілезії; німецько-польське примирення в Опольському воєводстві; Дрогобич і Даугавпілс (прояви українсько-польсько-єврейської та польсько-латвійсько-російської багатокультурності у невеликих містах); Клуж-Напока (румунсько-угорська конкуренція); юридичне регулювання статусу майна забужанських «кресов’ян» і земель Другої Речі Посполитої (про українців-жертв депортації й геноцидної «Операції Вісла» не йдеться); соціологічні рефлексії щодовпливу на суспільне примирення Івана Павла ІІ (піднесення ритуалу покути).
У книзі «Антагонізм і примирення у мультикультурних середовищах»суперечності досліджувалися не лише з потреб теорії соціології та конфліктології, а й для поліпшення практик чинних політиків.Наразі в Україні знову дискутується «мовне питання». Досліджуючи конфліктогеннуетнізацію політики, вчені не обійшли увагою й його: «Саме мова (крім раси) прив’язує людину до джерел етнічності, які завдяки ним підлягають постійній ревіталізації… Уполіетнічному і полікультурному суспільстві послуговування певною мовою чи відмова від неї стає вираженням світогляду або ідеологічним вибором». Чіткіше не скажеш.
