Сергій Лазо — людина-оркестр: він і поет-пісняр, твори якого виконують відомі співаки Василь Зінкевич, Віктор Павлік, Оксана Пекун, гурти «Світязь», «Менсаунд», «С.К.А.Й»; і музикант — лавреат фестивалів «Голос України», «Пісня року», «Пісенний вернісаж», «Шлягер»; і прозаїк — автор повісті «Музиканти йдуть зі світу» та роману «Концерт». Тернопільський театр інсценізував його п’єсу «Вікторина», яка здобулася міжнародної театральної премії «Золотий Лев». Він перекладач віршів Бахита Кенжеєва (Нью-Йорк), Віри Павлової (Москва), Шоти Іаташвілі та Звіада Ратіані (Тбілісі), польського автора Болеслава Лесьмяна.
Такий просторовий діапазон цієї креативної особистості, а філософсько-психологічні основи дозволяють йому достойно втримувати ношу-нішу, яку він собі знайшов і далі шліфує, будучи ще й добрим організатором і вічнозеленим душею учасником академічно-богемних та богемно-академічних тусовок, зовні нагадуючи середньовічного барда чи космічного паломника — як і кожен справжній Поет, який долею волі і волею долі дожив, долетів, добув, дотворив до того сивого віку, коли вже комфортно бути самим собою.
І з ним, із його книжками комфортно — реально чи віртуально — проговорюючи власні світоглядні, випробувані вогнем, водою та мідними трубами, радощі та печальки і знаходити органічні, оптимальні, універсальні точки перетину на паралельних рейках душі, які десь пересікаються у вічному безмежжі, де кожен вроджений поет — самотній нонконформіст...
Багато Сергія Лазо сконцентровано в його новій збірці «Інший простір» (Тернопіль: Підручники і посібники, 2015), епіграфом до якої він узяв слова Чеслава Мілоша«Чи ми й справді втратили віру у інший простір? / І зникло, пощезло і Небо, і Пекло?». Відтак у комунікації вас уже мінімум троє, й автор вкидає до дискусії першу тезу:
Куди тікає щастя?
В сірість
Того фальшивого спокою,
Коли вже втрачена сміливість
Лишатися самим собою…
Провокативний, погодьтеся, зачин — адже щастя не може втекти від людини, яка, попри все і вся, вважає себе щасливою. Але художня правда — це вже істина...
Тому просто віритимемо Сергію Лазо й не шукатимемо в його тестах побутової філософії (хоча вся оця збірка — імпульсна творчість доволі зрілого екзистенціала).Радше, втішатимемося іскристо-парадоксальною дорожньою картою його духовно-душевних координат, як-от:
Дві думки постійно кружляють у голові:
Одна —
зробити цей світ кращим.
Інша —
послати його до біса.
І дивно: обидві — як добрі сусіди…
Віритимемо й обмінюватимемось із ним енергією — легко і приємно. Тим більше, що він проговорює дійсність притчами, афоризмами, колодязними максимами а ля хоку, танку, рубаї. До речі, афоризми дехто вважає добре відредагованими романами. Вслухайтеся самі:
Знову ноги болять,
Відчайдушно ниють суглоби…
Може, йшов не туди?
Нічого квазіреволюційного ні у формі, ні у змісті його творів ніби й нема, як і у вічних для поетів темах — кохання, універсум, батьківщина. Є просто талановитість і людська харизматичність. Гримуча, скажу я вам, суміш (щодо аури особистості, прізвище Лазо мені по-доброму асоціюється з лезом).
Тож відкриваймо навмання — і гурманно одержуємо той гуманний, гуманістичний катарсис, який може дати книга майстра:
Я покинув це місто,
Мандрівний осередок дитячих фантазій,
Я покинув це місце
Романтичних європ
і містичних азій.
Де відточені дротики
Моїх забутих і спраглих поезій
Ставали дотиком
Серця. Світ кращав,
перетворюючись на крейзі.
Сергію Лазо книжка вдалася — як і творча доля. Доля митця-диригента й водночас краплини часо-світу.
