«Усе відбувалося вулканоподібно…»
— Пане Олександре, чи був період, коли українська влада була реальною?
— Був. Від Першого до Четвертого Універсалу було наростання української влади. І завершився цей перший етап нашого державного будівництва у квітні 1918 року, коли була прийнята Конституція УНР. А перед тим підписання Берестейського мирного договору моментально вивело Україну в суб’єкти європейського масштабу. І тільки після цього вже можна було говорити про якісь власні дії. Тобто, коли гетьман Скоропадський прийшов до влади 30 квітня 1918-го — уже була українська влада, яку треба було взяти у свої руки.
— Тобто, українська державність усього за рік пройшла блискавичну еволюцію?
— Це справді так. Тут був накопичений величезний потенціал. Усе відбувалося вулканоподібно. Буквально за місяць-два у Києві виникли десятки видавництв, газет, товариств. Була свобода, як згадувала Людмила Старицька-Черняхівська, «дихати стало легко». Об’єднувалися лікарі, священики, вчителі, адвокати… У Києві, мабуть, уперше за історію ісламу, було створено Товариство жінок-мусульманок! Утворилися товариства грузинів, литовців, молдован… Було створено Міністерство міжнаціональних справ УНР із трьома відділами, які потім перетворилися на окремі міністерства: єврейських справ, великоруських і польських. Найкраще працювали євреї, дуже швидко організовувалися. Трохи гірше поляки, бо тяжіли до польського державницького центру. І найпізніше зорієнтувалися росіяни — вони ніяк не могли зрозуміти, що стали національною меншиною.
— Україна на той час запровадила, першою у світі, закон про національно-персональну автономію…
— Так, він кардинально відрізнявся від спроб територіальних автономій. Адже не може бути територій, де житимуть винятково люди якоїсь однієї національності. Обов’язково поміж іншими буде один турок чи два китайці. А тоді було задумано так: приміром, усі євреї, які живуть на території України, на місцях об’єднуються у свої структури, що входять в обласні єврейські ради, а ті вже до Всеукраїнської ради. Найвища ланка управління була державною, і це було зручно і для держави, і для національної меншини. До цього часу цей закон вважається найпрогресивнішим і найбільш демократичним щодо національних меншин.
«На школу не шкодували грошей…»
— А як у цей час відбувалося відродження української освіти?
— Територіальні і всеукраїнські вчительські товариства виступили за українізацію школи. Перший міністр освіти УНР Іван Стешенко життя поклав за це. Українська мова була підставою для єднання. Почали активно видавати підручники для шкіл, словники…
— Як це все фінансово забезпечувалося?
— Усе трималося на вчителях — на тих, хто розумів потребу змін і нових підходів. Поступово держава ставала власне державою. Був уже бюджет, кошти. На школу не шкодували грошей. Тоді була інакша, ніж зараз, система фінансування. Це зараз усі централізовано отримують із державного бюджету. А тоді всі школи отримували кошти від місцевих органів влади. Одночасно фахівці готували підручники. Щось перекладали, щось створювали нове. Видавництва, які виникали,їх публікували. У нашому музеї є підбірка тогочасних підручників із різних предметів — математики, біології, анатомії.
— А як щодо армії? Чомусь побутує «легенда», що Центральна Рада ледь не власноруч «знищила військо»?
— У нас у музеї часто запитують: чому Грушевський не створив армію? Але ж, щоб створити власне військо, треба мати гроші на платню солдатам, на навчання старшинського складу, на медицину, на зброю врешті. Поки Україна була в статусі автономії Росії, податки тут збиралися на користь Москви. Отже, лише після запровадження власної податкової системи і введення в обіг своїх грошей можна було створювати повноцінну армію.
— Коли був введений власний військовий однострій?
— Тривалий час власного однострою не було. Такі потужні імперії, як Російська і Австро-Угорська, до війни готувалися довго. Після Радянського Союзу нам залишилися величезні склади зброї, закладені снарядами поля — так і тоді було. Це все використовувала армія УНР. У нас у Музеї є фото редактора Енциклопедії українознавства Володимира Кубійовича часів його служби в Українській Галицькій армії. Так от, у нього шинель австрійська, а шапка російська.
Коли держава стала розвиватися — постало питання власної форми. За основу тогочасних уніформ армій Європи, та й усього світу бралася англійська система військових одностроїв. Змінювалися підходи до знаків розрізнення. З часом ввели тризуб — нашивку на рукаві. Були розроблені військові статути, термінологія. Провадилася велика державотворча праця.
«Більшовики виконували український план…»
— Усе робилося «на ходу», «на злобу дня»? Чи був якийсь системний довготривалий проект творення держави?
— Такі проекти писали до революції. У нас у музеї є чотири книги різних авторів під назвами «Самостійна Україна». У роки війни, революції програму було складно підготувати. Однак саме тоді закладалися масштабні дії на роки. Можливо, не було системності, але закони, які тоді приймалися, і були планами певних дій. Формулу національної роботи з наголошенням на соборність демократичної України від Сяну по Кавказ, закладену ще 1895 року Юліаном Бачинським, згодом спопуляризував Микола Міхновський. А більшовики, приєднуючи Західну Україну та Закарпаття — виконували насправді оцей потужний український план. Проекти національного значення продовжувалися і надалі.
— Бурхливе культурне життя тих років також мало величезний вплив на наступні десятиліття?
— Українська Центральна Рада надзвичайно була заклопотана питаннями військовими, економічними. А культура була певною мірою самодостатня і самоорганізовувалася. Художники прийшли до міністра освіти Івана Стешенка і кажуть: якщо ми держава, то має бути художній вищий навчальний заклад. Міністр дав добро і митці швидко підготували законопроект і статут. Оголошення про створення Академії мистецтв і перша академічна виставка відбувалися в тому ж приміщенні, де засідала Центральна Рада.
Самоорганізацію громад підтримувала держава. Якщо подивитися документи про засідання Центральної Ради і уряду, то видно, що досить часто ставилися питання про потреби культурного характеру і виділялися на них кошти. За змогою, звісно, бо гроші потрібні були на все.
— Майже всіх діячів, які співпрацювали з українською владою в 1917—18 роках, репресували?
— Історик Сергій Білокінь написав глибоке наукове дослідження про долю членів Центральної Ради. Усі, хто не виїхав на еміграцію або не встиг померти до 1927—28 років, були репресовані й знищені. Ледве чи не єдиний, хто пережив тюрми й табори і повернувся в Україну — це Ілля Шраг. Ті, хто емігрував, також не врятувалися. Річ у тім, що перед ІІ Світовою війною вийшла прекрасна «енциклопедія» Симона Наріжного «Українська еміграція». Третина цієї книги — це фото з підписами. У 1945—47 роках вона стала довідником радянських каральних органів для арештів і нищення цих людей. Відділи НКВД тоді були по всій «визволеній» Європі.
Проте у Києві збереглося чимало могил діячів УНР. Ми проводимо зараз екскурсії «УНРівські адреси Києва». Це понад 200 місць, де жили діячі, були розташовані міністерства, книгарні, товариства. Скажімо, на теперішній вулиці Богдана Хмельницького була крамниця «Українська республіка». Можна стати на перетині Богдана Хмельницького і Володимирської і, не сходячи з місця, годину розповідати про те, що відбувалося в довколишніх будівлях у часи Української революції.
ДОВІДКА «УМ»
На виставці «100 років Української революції. Відроджена держава» у Національному музеї історії України представлено маловідомі артефакти тих часів із фондів музею. Більшість із них ніколи не експонувалася у часи СРСР, а деякі експонати лише дивом збереглися і не були знищені радянською владою. На виставці, зокрема, можна побачити документи, марки, гроші, друковані видання УНР, однострої, відзнаки та зброю доби армії УНР і УГА.Серед найпомітніших експонатів: прапор Мошенського сільського козачого куреня Вільного козацтва (виготовлений орієнтовно в 1917—1920 рр.); оригінали рідкісних поштових карток та фотографій масових демонстрацій 1917 р. у Києві та інших містах України; оригінальні печатки українських військових формувань періоду 1917—1921 рр.; виборчі списки кандидатів до Українських установчих зборів по Київській виборчій окрузі 1917 р., друкарська машинка Левка Чикаленка, яку він використовував під час роботи в гнеральному секретаріаті Української Центральної Ради. Вхід до музею на відкриття виставки був безплатний.
ДО РЕЧІ
«Київ, що довго був губернським містом, стає столицею Української держави. Але не було де посадити міністрів, тоді це були ще генеральні секретарі . Коли їх обрали, то в півкруглому коридорі Педагогічного музею поставили кілька столів, на них — друкарські машинки і таблички: «Генеральне секретарство освіти» або ж «Генеральне секретарство шляхів». За кожним столом сидів відповідний міністр і його секретар. Але так протривало днів зо три. Кожне міністерство невдовзі вже мало своє приміщення. Але ж яка була законослухняність! Центральна Рада платила орендну плату місту за використання приміщення колишнього Педагогічного музею. І коли міністерства переселилися в інші приміщення — також платили за оренду», — Олександр Кучерук.
